«Зараз – переламний момент»

Герой України Ярослав Мельник – командир зенітної ракетної батареї «Бук-М1». Його підрозділ за пів року збив 11 російських літаків, два гвинтокрили, дві крилаті ракети і 13 безпілотників.

Повномасштабну війну з Росією батарея Мельника зустріла на Херсонщині, але невдовзі її перекинули на Харківщину: біля Ізюма і Балаклії підрозділ Ярослава вполював найбільшу кількість ворожої техніки.

Одночасно у небі над Харківщиною перебували іноді понад 10 ворожих літаків, згадує офіцер. Росіяни насамперед полювали на засоби ППО. Відповідно, українським зенітникам потрібно було хутко увімкнути апаратуру для виявлення цілі, відстрілятися і якнайшвидше змінити позицію, аби ворог, який значно переважає у повітрі, не встиг їх знищити.

Ярослав розповідає, що він з побратимами підводили техніку дуже близько до лінії зіткнення, аби захистити піхоту від постійних нальотів. Це був великий ризик і для них, і для техніки, але дуже хотілося допомогти своїм.

Якось підрозділ Ярослава збив літак без жодного пострілу. «Виявили ціль. Увімкнули радар підсвічення. У кабіні рашиста у цей час зазвучали звукові повідомлення про опромінення радаром. Він зрозумів, що з мисливця перетворився на ціль. Напевно, це так приголомшило льотчика, що він одразу катапультувався. Літак розбився», – цитує героя ArmyInform.

В інтерв’ю «Главкому» майор Ярослав Мельник розповів, як ледь не потрапив в оточення у перший день повномасштабної війни, про випадок, який допоміг йому розпочати військову кар’єру і про особливості нинішніх бойових дій на Харківщині.

«Ворог швидко опинився біля Херсона»

Ярославе, вітаємо з нагородженням Золотою Зіркою і званням Героя України. Розкажіть, за що саме отримали нагороду?

Була задача перекрити повітряний простір України на Харківщині. Її і виконували.

Як і де для вас почалася повномасштабна війна?

24 лютого, десь о 4 ранку, у Херсонській області біля Криму. Ми стояли на бойовому чергуванні, прикривали повітряний простір Херсонської області. Скажу вам чесно, я і очікував, що з Криму буде повномасштабний наступ. Знаю, що російських солдат навчали на базах у Криму, купа техніки була накопичена там у них. Розумієте, Кримський півострів – велика територія, звідки можна було висуватися по повітрю, морю і суші.

Як почався російський наступ, ми їх стримували. Але потім почали тихенько виходити до Запорізької області від своїх позицій. Бо опинилися між противником, який був і попереду, і позаду. Тобто була ймовірність серйозного оточення, ворог дуже швидко опинився біля Херсона і Нової Каховки. Йдеться про 24 лютого, близько 13:00, перший день цієї війни. Дуже швидко усе відбувалося. Ми міркували, що потрібно було би переміститися ближче до Маріуполя, та рушили саме до Запоріжжя, бо іншої дороги не було. Потім наш підрозділ розділили, частину відправили на Харківщину, решту на інші напрямки.

Ви командуєте зенітною ракетною батареєю. Який її тип, скільки людей у вас у підпорядкуванні?

Так, я командир зенітної ракетної батареї: дві самохідні вогневі установки (СВУ) та одна пуско-зарядна. Але, як я вже сказав, підрозділ був розділений. Одна машина знаходилася зі мною (самохідна вогнева установка Бук-М1), а інша – на іншому напрямку. Я, як командир батареї, залишився з однією машиною і одним розрахунком, тобто разом зі мною – четверо людей. До цього було дев’ятеро.

«Під час виконання бойових завдань біля Балаклії Харківської області бійці знищили ворожий гелікоптер, крилату ракету, кілька літаків та безпілотних літальних апаратів», ідеться у повідомленні на сайті президента про ваш підрозділ. Що найскладніше збивати і чому?

Найскладніше працювати проти літаків. Бо противник – це військовослужбовець, можливо офіцер, який має військову освіту. Який, вочевидь, має своє бойове завдання зі знищення нашого угрупування військ, або якоїсь іншої цілі своїми бомбами і ракетами, які може направити проти мене. Тому потрібно його випередити, перехитрити.

«Зараз ми можемо прикрити небо»

З початку повномасштабної війни керівництво держави неодноразово закликало країни Заходу допомогти нам закрити небо. Нині інтенсивність ворога у повітрі зменшилася. Чи можемо ми зараз вже своїми силами закрити небо тим озброєнням, яке маємо?

Так, зараз ми можемо прикрити небо. Але це дуже тяжко. У нас мало хлопців, які можуть працювати на наявній у нас техніці. І вони також хочуть відпочити, поїхати до дружини і дітей.

Повітряний простір можемо прикрити своїми силами, але абсолютно усе, що летить з боку ворога, збивати не зможемо. Просто тому, що наша техніка стара, вона, як то кажуть, мамонтів ще бачила, їй до музею час (посміхається). Тому ми будемо вдячні, якщо наші закордонні партнери або дадуть у користування нову техніку, або її подарують.

Ви кажете, що не так багато хлопців вміють працювати на вашій техніці. Чому?

Тому що ні в кого не було бойового досвіду. Він з’являється тільки тоді, коли ідуть бойові дії. В когось до повномасштабної війни були навчальні стрільби, а в когось і того не було, і він просто на полі бою здобуває вміння.

Ви вже мали нагоду попрацювати із сучасною технікою?

Поки що ні. Думаю, найближчим часом з’явиться.

«Вчитися на офіцера? Нафіг воно мені потрібно…»

Розкажіть про себе. Звідки ви родом, чому пішли в армію?

Народився я у Києві у 1991 році. Мої батьки живуть у Вінниці. Сам я вважаю себе також вінничанином. Зараз на ротації і проходжу службу у Львівській області, у Стрию. Колись я навчався у Вінницькому кооперативному коледжі економіки і права, а потім заочно у Вінницькому кооперативному інституті. Потім пішов на строкову службу, яку проходив у місті Гайсин. Там командир моєї роти підкинув ідею поїхати до Харкова вчитися на офіцера. Я тоді, пам’ятаю, відповів, що, мовляв, нафіг воно мені потрібно, мені місяць залишилося служити і додому. Але командир виявився наполегливим, тож я поїхав і вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Учився п’ять років, по завершенню потрапив до частини, у якій зараз служу. Я не шкодую, що вивчився на військового.

Коли почалася повномасштабна війна, чи був у вас хтось із рідних і друзів у Києві та інших містах, які опинилися в епіцентрі? Як склалася їхня доля?

І у Києві, і у Харкові, і у Маріуполі, всюди є друзі і родичі. Комусь додзвонився і сказав «виїжджайте, вас зустрінуть, допоможуть». Хтось не зміг виїхати, деякі люди зникли, з ними немає зв’язку, не знаю, де вони.

«Поновлять авіаудари – значить, втрачатимуть більше техніки»

У вас є пояснення, чому російські війська так швидко зайняли південні райони України, насамперед Херсонщину?

Звичайно, є пояснення. Ми не готувалися до війни так, як готувався наш супротивник. Коли вони почали наступати, їх було дуже багато, потрібно було тримати нашу лінію оборони, весь час стримувати-стримувати-стримувати. У ворога одні люди наступали, інші відпочивали. А у нас усі хлопці тримали оборону.

Але зараз наступив переламний момент. Вони вже не наступають у багатьох напрямках одночасно, бо їм тяжко.

У чому особливості війни на Харківському напрямку?

Харківська область граничить з Росією. Їм на цьому напрямку легше доставляти боєприпаси, паливо, людей. Для них не дуже далеко до фронту і вони можуть працювати навіть зі своєї території.

Чому там часто літала авіація? Бо вони злітали зі своїх аеродромів, де базувалися. Так вони і бомбили наші міста, розташовані близько до кордону. Але зараз бачимо, що у Харківській області ворог майже не використовує авіацію, або використовує мінімально. Причина полягає у тому, що вони втратили дуже багато своєї авіації, особливо на Харківщині, це Ізюмський і Балаклійський напрямки. Те саме стосується напрямку з Куп’янська до Краматорська і Слов’янська.

Які можливості є у ворога поновити активні дії у повітрі на Харківщині?

Звичайно, є такі можливості. Але у нас зараз вже є великий досвід, хлопці стали правильно використовувати свої можливості. Якщо вони поновлять ці авіаудари, то знову втратять велику частину своєї авіації.

Як змінюються дії ворога у ході війни?

Спочатку це були хаотичні обстріли. Зараз вони уже працюють точно. Але ж і ми не дурні, працюємо влучніше по їхній логістиці і скупченню військ.

Зараз ви на ротації у Стрию. Куди потім відправитеся?

Туди ж, де і був, на Харківщину, де знаю місцевість і техніку.

Чи доводилося вашому підрозділу брати когось у полон? Хто ці люди?

Якщо про льотчиків ворога – це регулярна російська армія, офіцери. Знаю, що «холодноярівці» (93 механізована бригада «Холодний Яр), які біля нас були, брали у полон льотчиків противника, яких потім передавали до СБУ.

Ще у 2014-2015 роках волонтери допомагали армії навіть одягом і харчуванням, бо не вистачало. Як змінилася ця допомога зараз?

Перший час волонтери допомагали нам медикаментами, їжею, теплим одягом, тому що були проблеми з логістикою. Дякую також місцевим мешканцям у селах, де ми були на Харківщині. Вони також нам допомагали усім, чим могли.

Михайло Глуховський, «Главком»