Олег Грудзевич. Командир, який вивів свій підрозділ з окупованого Маріуполя

8 липня президент Зеленський нагородив Золотою зіркою Героя України танкіста Олега Грудзевича за вихід із оточеного Маріуполя і збереження особового складу.

Грудзевич із 15 побратимами за 10 днів пройшли пішки 175 км до позицій українських військ. На своєму шляху вони зустрічали ворожі угрупування, з якими доводилося вступити у бій. Ночували де прийдеться, аби легше переносити холод, йшли вночі, а вдень відпочивали. Доївши на сьомий день сухпаї, шукали щось їстівне навіть на смітнику. Шлунки боліли від голоду, Олег блював кров’ю. Не вірили, що дійдуть живими, настільки важко дався цей шлях.

Олегу Грудзевичу 32 роки, підполковник, служить у батальйоні 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка. Народився на Івано-Франківщині, воює проти Росії вже восьмий рік. У перші роки війни командував танковим батальйоном, зараз обіймає посаду начальника оперативного відділення – заступника начальника штабу військової частини.

Шахтарськ, Савур-Могила, Золоте – ділянки фронту, на яких воював батальйон Грудзевича у перші роки. Початок повномасштабної війни танкісти зустріли біля Волновахи, на Донеччині. Грудзевич розповідає, що бої на Донецькому напрямку відрізнялися від тих, що точилися на Київщині, коли рашисти сподівалися за три дні в’їхати танковими колонами у Київ

«Якщо ви читали книжки, або дивилися фільми про Другу світову, у яких показаний суцільний фронт і величезна кількість техніки на полі бою, безперервний вогонь, то саме так і в нас було», – каже офіцер.

Про прорив із Маріуполя, силу Т-64, родину і орден «Золота Зірка» Олег Грудзевич розповів в інтерв’ю «Главкому».

«Місцеві з лопатами ганяли окупантів»

Олеже, ви раніше говорили, що на можливість повномасштабного вторгнення ніщо не вказувало. Але ж про це тижнями, навіть місяцями, до того розповідали західні медіа, попереджали іноземні розвідки. Ви не довіряли цій інформації? Чому?

Ми, військові, повірили, що воно почалося, коли побачили усе на власні очі. Але до того не вірили, що таке може статися. Так, про маневри ворога впродовж тривалого часу знали і з телевізора, і з повідомлень інтернет-ресурсів. Але ж маневри були і рік тому і ще раніше. Вони постійно розгортали і згортали техніку, госпіталі розгортали. Тобто нічого нового в їхніх діях не було. І буквально перед початком повномасштабної війни у них були спільні з білорусами навчання. Ми вже звикли до таких розгортань. Ну, побряцали зброєю та й припинили.

У перші дні після 24 лютого ви висунулися у напрямку Волновахи, де вступили у танковий бій з ворогом. Окупанти наступали з багатьох напрямків, не тільки на східному. У Київській області, наприклад, це були сотні одиниць броньованої техніки, які йшли колонами по трасі. Який вигляд мало вторгнення на Донбасі, наскільки багато було ворожої техніки?

Порівнювати те, що відбувається зараз з попередніми вісьмома роками війни не слід. 24 лютого почалася зовсім інша війна, інша інтенсивність, зовсім інший вогневий вплив. Раніше ми батальйоном ніколи не виходили на вогневий рубіж (лінія ведення вогню, – «Главком»). Так, ми були готові це робити, до цього готувалися, але щоби на практиці здійснювати – то ні. Максимально відводили на рубіж взвод, можливо, роту.

А тут перший день війни і на вогневий рубіж зразу вийшли батальйоном. І це не тільки про нас історія. Інші підрозділи, із сусідніх з нами бригад, так само у великій кількості людей і техніки висунулися. Однозначно можна сказати, що велика війна з Росією у нас почалася 24 лютого.

Після боїв біля Волновахи ви рушили до Маріуполя. Якими були бої у місті, у чому особливість танкових боїв у великому населеному пункті, порівняно з боями на відкритій місцевості?

Раніше було, що ми виходимо на вогневий рубіж, а за нами маленький населений пункт, зокрема, село. Тобто танк у таких умовах може здійснити більше маневрів, ніж у великому місті зі щільною забудовою.

У місті, коли ми заїхали, окрім багатьох будинків, що логічно, бачили багатьох людей на вулиці. Було враження, що вони не розуміли, що відбувається. От іде бій між нами і руснею, а цивільні проходять повз, або пробігають у 100 метрах від танку. Вони ходили, не вірячи, що все, що відбувається навколо – реальність. Якісь зневірені були.

Місцеві мешканці не вірили, що прийшла справжня війна?

Спочатку, може, і так. Але на другий-третій тиждень, коли не стало ані світла, ані зв’язку, ані води, довелося повірити…

Мали можливість з місцевими поспілкуватися, що вони розповідали?

Особисто я з цивільними не говорив, але наші хлопці переказували розмови. Різні настрої були у цивільних. Одні казали, мовляв, якби вас тут не було, по нас би не стріляли. Доводилося спокійно пояснювати, що це не так.

Дійсно, були випадки, коли наші заїжджали танком і у двір до людей. То люди вибігали і казали «ми вас можемо спалити», тобто були невдоволені. Але це війна, без цього неможливо. Може, через страх вони так поводилися.

А були і інші люди, інші історії. Коли наші бійці ще не встигали прибігти на одну з локацій, як з’ясовувалося, що місцеві погнали окупантів лопатами куди подалі.

«Росіяни закидали м’ясом кожну ділянку, яку захоплювали»

Ви заїхали до Маріуполя наприкінці лютого, а вибратися з міста змогли лише 11 квітня. Весь час були танкові бої?

Довелося паралельно і танкові бої вести, і брати до рук автомат і діяти як піхотинець. Розумієте, і патронів до автомата, і снарядів до танка, як і самих танків, не ставало більше. Наш танковий батальйон взаємодіяв зі 36-ю бригадою морської піхоти. Наприклад, один танк з мого підрозділу і ще один танк з 36-ї бригади їздили по периметру «Азовмаша», де потрібно було застосувати більше вогневого впливу на противника, а також виїжджали і за межами заводу.

За крайніх днів 10 до нашого від’їзду з міста мої танкісти, у яких уже не було танка і які не були поранені, а також зенітники, які були під моїм підпорядкуванням, стали просто піхотою. Ми організували цілодобове чергування. Чим далі, тим більше було стрілецьких боїв за територію заводу.

Хоча на танках ми виїжджали кожен день до нашого крайнього дня перебування у Маріуполі. Звичайно, не всі їх одразу задіяли, але працювали на бронетехніці постійно. Ми дуже економили снаряди, які закінчувалися. Якщо напочатку могли і по піхоті з танка працювати, то потім вже задля економії танки використовували або проти скупчення піхоти, або проти ворожої бронетехніки.

На території «Азовмашу» було три, або п’ять КПП, рашисти на нас лізли з усіх сторін. Вони намагалися взяти кількістю, та ми відбивалися.

Росіяни доволі швидко зайшли до Маріуполя, просувалися містом, потім оточили його. У перші дні війни окупували велику територію на півдні міста. Чи маєте відповідь, чому так сталося, адже за вашими словами, наші військові давно були готові до повномасштабної війни, спостерігаючи усі ці маневри росіян, які вони роками проводили вздовж кордону?

Напевно, це запитання до командирів, які мали і мають перед собою повнішу картину того, що відбулося. Але в мене на це одне пояснення: вони просто закидали м’ясом кожну нову ділянку, яку захоплювали. Бувало, переїжджали танками навіть своїх загиблих і поранених. Мої танкісти були у шоці від такої картини. Вони брали кількістю, яка у рази переважала нашу, намагалися нас видавити із займаних позицій.

Після усіх невдач у Чернігові, під Києвом, вони повинні були здобути хоч би маленьку, але перемогу. От вони і кинули купу ресурсів на Маріуполь. Не погоджуюся з тим, що вони швидко захопили Маріуполь. За даними нашої розвідки, у ворога на цьому напрямку було близько п’яти бригад, це 12 тис. людей. Наших у самому Маріуполі було набагато менше, це разом з «азовцями» якщо рахувати, 36-ю бригадою морпіхів, прикордонниками, нацгвардійцями.

При цьому у ворога втрати були колосальні. Складно сказати, скільки саме їх загинуло, думаю, не менше 7 тис. Тобто постійно було тисяч 12, але вони весь час мали втрати і задля того, аби утримувати сталу кількість, здійснювали поповнення особового складу. У них там і спецназ був російський, і бойовики так званої «ДНР».

З перехоплень, про які нам розповідали командири, виходило, що рашисти вже просто бояться іти в атаку.

Чому ви проривалися з Маріуполя саме 10 і 11 квітня, а не раніше чи пізніше?

Найперше тому, що був наказ командира 36-ї бригади. Чому не раніше, не знаю, це питання до командування. А чому не пізніше можу і я відповісти. Ми би ще тиждень точно не протягнули. По-перше тому, що не було би боєприпасів, а по-друге тому, що не було би що їсти. Було таке, що хлопці з «Азовсталі» інколи до нас машиною проривалися, привозили продукти. Але цього всього все одно надовго не вистачало. Тобто якби ми ще на тиждень затрималися, нас можна було би брати голими руками.

«Йшли пішки і уникали місцевих»

Ви проривалися з міста на танках?

З оточення у межах міста ми вийшли на двох танках, також з нами були зенітники. Потім з самого Маріуполя ми виїхали на машинах по маршруту, який раніше розвідали. Перед тим, як залишити техніку, ми її пошкоджували: ламали радіостанції, приціли, прибори нічного бачення. Тобто ми знищили все, що могли, аби справна техніка не дісталася ворогу.

Після цього йшли пішки. Всього пройшли 175 км. Далі їхати на техніці не можна було, ми ані палива достатнього запасу не мали, ані боєприпасів. Тому йшли групами по 15-20 людей. У моїй групі окрім мене було ще 15 людей.

Як довго йшли, чи зустрічали місцевих мешканців, хто вам допомагав, або заважав?

Ми старалися обходити населені пункти. В одне село зайшли (до Знаменівки, Донецької області) буквально на третій день нашого шляху. Зайшли вимушено, бо було дуже холодно. Хотілося їсти, всі харчі закінчувалися. До однієї хати нас не пустили, господарі побоялися. До іншої хотіли потрапити, але було зачинено.

Зранку бабуся, місцева жителька до нас підійшла, принесла молоко, перекусити. А потім каже: хлопці, вам потрібно звідси йти. Наскільки я зрозумів, її онук у «ДНР». Вона нам сказала, що якщо він її з нами побачить, то усіх повбиває, і її у тому числі. Після цього ми більше не ризикували іти на контакт з місцевими, тому обходили усі населені пункти.

Зв’язок як підтримували з командуванням?

Ніяк. Під час виходу не було в нас ані мобільного зв’язку, ані інтернету. Перед виходом завдяки Starlink вдалося скачати офлайн-карту, також мали звичайну карту. Вже коли ми дійшли туди, де до наших позицій залишалося 10-15 км, з’явився зв’язок, я зв’язався із командиром і він звів нас із підрозділами, які були біля нас. Взагалі вмикати телефони і ловити мобільний зв’язок було небезпечно. У всіх телефони були вимкнені, окрім мене.

Скільки всього людей таким чином змогли вийти?

Не дуже багато. До 50. Оскільки окрім моєї групи були і інші. Знаю, що хлопці у них попадали на ворожі ДРГ, були бої.

«Мої рідні довіряють ЗСУ навіть більше за самих військових»

Розкажіть про себе і свою родину.

Я родом із Івано-Франківської області, Галицького району, села Хохонів. У цьому селі вчився до сьомого класу у загальноосвітній школі. Після цього вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Зараз він знаходиться у Надвірній, раніше розташовувався у Богородчанах. Закінчив його у 2007-му, після чого вступив до Національної академії сухопутних військ, яку закінчив у 2011 році. Навчався на факультеті бойового застосування підрозділів, здобув освіту за спеціальністю Управління діями танкових підрозділів. Маю батьків, які також з Івано-Франківщини, є сестра заміжня із донькою, якій два роки. Маю також кохану дівчину Настю, з якою ми живемо.

Чому ви вирішили пов’язати свою долю зі Збройними силами?

Першою людиною, яка підкинула мені ідею вступити до Прикарпатського військового спортивного ліцею, була мама. Я пішов туди, мені сподобалося. Вже готувався складати вступні іспити і тут вона передумала! Каже, що все, я тебе туди не віддам (Олег Грудзевич посміхається, розповідаючи). Але мені одразу настільки сподобалося там вчитися, що я не пошкодував. Напевно, це ще були юнацька романтика і максималізм. Це все було новим для мене і тому цікавим. Раніше військових у родині не було. Напевно, я перший і, напевно, не останній.  

З початком повномасштабної війни ваша родина залишилася в Україні, чи рідні виїхали за кордон?

Усі залишаються в Україні, ніхто не збирається виїжджати. Вони довіряють Збройним силам більше, ніж ми, військові (посміхається).

Як ваші близькі відреагували на зірку Героя?

Перш за все, нагорода була несподіванкою для мене. Буквально за день до вручення дізнався про неї. Заздалегідь нікому не говорив. Переважно у телефонному режимі мене усі привітали. У батьків сльози, радість. Навіть батько сльозу пустив.

«Зараз танки використовуємо не так, як у перші місяці війни»

Перші дні війни ворог активно застосовував бронетехніку, було чимало танкових зіткнень. Але через якийсь час окупанти змінили тактику і зробили акцент на артилерії. Як змінилися задачі вашого танкового батальйону у зв’язку з цим?

Глобально нічого не змінилося. Хіба що додалася частота стрільби із закритих вогневих позицій. Думаю, ні для кого не є секретом, що танки можуть стріляти на велику відстань, до 10 км. Танкових боїв зараз трохи поменшало. Стало більше випадків застосування танків для стрільби на великі дальності. Ви ж бачите, що рашисти – це шкідники. Так, на окремих ділянках вони мають часткові успіхи. Але щоби мати ці успіхи і фізично заходити на ділянки, вони стирають з лиця землі артилерією все, що на ділянці знаходиться.

Німеччина має постачати нам танки Leopard 2. Чи бачили ви новітню західну бронетехніку на фронті, чи пощастило вам з нею ознайомитися?

Якщо говорити про мій напрямок роботи, то техніки закордонного виробництва я не зустрічав. Те, що знаю точно від колег: до нас від країн-партнерів ідуть Т-64 (радянський танк, розроблений у Харкові. Випускався з 1963 до 1969 р., – «Главком»)  і Т-72 (танк «Урал», з’явився на озброєнні армії СРСР у 1973 р., – «Главком»). Знаю, які підрозділи отримають ці танки, тобто те, що вони прийдуть – це 100% інформація. Ці машини нормальної якості і готові до бойових дій.

А ви самі на якому танку працюєте? І що би ви у ньому покращили?

На Т-64. У нас машини модернізовані два роки тому. Нормально бігають. А якщо говорити про покращення, то хотілося би більшого захисту для екіпажу, більше броні. Але чим більше броні, тим менша маневреність танку, якщо ми говоримо про моделі радянських танків. У нас в Україні є на озброєнні танки «Оплот» (сучасний український танк Т-84, розроблений у Харкові, на озброєнні у Збройних силах з 2009 р.). Може, пора їх би більше випускати і постачати нам. На даний момент у цій війні і Т-64 і Т-72 нормально тримають удар противника, нормально ворогу вдається давати по зубах.

Ми часто насміхаємось над Росією, яка розконсервовує дуже стару техніку радянського виробництва через браку нової. Якщо подивитися критично на ситуацію, для нас Т-64 також минуле століття?

Не знаю, рашисти і на Т-62 ганяють якось (Т-62 – радянський танк, перший у світі з гладкою гарматою. Виготовлявся з 1955 р. до 1975 р., – «Главком»). Якщо для нас Т-64 – це минуле століття, то для них Т-62, мабуть, вже позаминуле. Так, я чув розмови, що буде і інша бронетехніка у Збройних силах. Напевно, це стосується більше бронетранспортерів, артилерійських систем.

Як ви на практиці відчули західну допомогу?

Скажу вам, що вона дуже відчутна. Особливо спостерігаючи за підрозділами піхоти, які біля нас працюють. У них з’явилися комплекси Javelin, NLAW і не тільки. Всього цього дуже багато. Для нас, танкістів, це була дуже непогана допомога. А зараз я все більше з новин дізнаюся, ще десь горять нові ворожі склади, кожну ніч щось нове відбувається. Тобто працює артилерія.

На початку повномасштабної війни ефективність проти російської бронетехніки показали якраз комплекси Stinger, Javelin. У росіян нічого подібного не було і немає. Як і чим вони протидіють нашим танкам?

У мене був екіпаж, який загинув саме від пострілу ворожого танка. Інші загиблі, або поранені – переважно наслідки роботи ворожої артилерії.

«Не вірю розповідям окупантів, що їх обдурили»

Чи брали ви у полон росіян? Про що вони розповідали?

Ми – танкісти, у полон брати – не наша задача. Але знаю, що піхота, яка була з нами, взяла у полон шістьох солдатів армії РФ. Троє з них були росіянами за національністю, а четверо, мабуть, бурятами, судячи із зовнішності. Це було на третій день повномасштабної війни. Всі як один казали, що не знали, куди прийшли, ніби їм казали, що це навчання. Але я не вірю таким розповідям. Думаю, це легенда, що вони не знали, куди ідуть. Можливо, їх навчили говорити такі слова. Все-все вони знали, усвідомлювали, що відбувається. Уже ж пів року іде повномасштабна війна, але ж вони у більшості своїй досі не розвертаються і не йдуть додому.

Чого найбільше бракує на фронті?

Пальне є, техніка і боєприпаси є, навчені люди є, ті, які можуть навчити інших, також є. Забезпечені продуктами харчування добре, медикаментами також. Тут все круто. Як казали з початку повномасштабної війни, так і зараз кажемо, що артилерії не вистачає, допомоги від західних партнерів. Її завжди бракує. Немає ракет, які летять на 300 км. Мабуть, пора вже їх давати.

Чи знаєте, куди вас відправлять далі, на яку ділянку фронту?

Напевно, туди, де важко, а важко нині на Донецькому напрямку.

Михайло Глуховський, «Главком»