Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Василь Логвиненко. Серця двох

    • Маргарита Чимирис, для «Главкома»
    • Розсилка
    Василь Логвиненко. Серця двох

    Тут немає смерті. Втративши коханого, Марина отримала його продовження…

    Його фотографії мали б стояти на видному місці. Наприклад, у рамках на стіні. Але вони ховаються на столику з пелюшками і дитячими сорочками, що пахнуть квітковим милом. Знімки зачаїлися тут не випадково. Саме з того місяця, де вони стоять, найкраще видно як дружина одягає, голубить, цілує дітей. Звідси можна розгледіти, що у Соломії такі ж як у нього гострий ніс і підборіддя з ямкою, а вертлявий Мирослав – один в один схожий на маму. Коли мама Марина опускає голову, аби поцілувати малюків, вона обов’язково кидає погляд і на його фото. Затримується на мить, відчує пульсуючий біль у серці – і знову переведе очі на дітей.

    Я бачила цю драматичну сцену на власні очі і не могла стриматись, аби не запитати Марину, чи вірить вона у смерть чоловіка? Адже не раз бачила, як у родинах, де прийняли страшну звістку, посеред кімнати на столі ставили велике фото, перев’язане чорною стрічкою. І щоразу, проходячи повз нього, родичі не могли стримати сліз. Зрештою їх кімнати, квартири, будинки переповнювалися тугою і безнадією так сильно, що там не вистачало повітря. Не дихалося, не жилося. У їх мешканців згасали очі і опускалися руки.

    У квартирі Марини Ковальової та її чоловіка Василя Логвиненка – бійця, який загинув у серпні минулого року під Іловайськом, немає відчуття смерті і відчаю. Тут лунають дитячі плачі і мугикання, мамині колискові, бабусині примовляння. З іншої кімнати чути звуки комп’ютерної гри, яку ввімкнув її старший син Дмитро. А біля ніг з муркотом лащиться рудий кіт Басик. Тут не завмер час, тут пульсує життя. Тут немає смерті. Бо, втративши коханого, Марина народила його продовження – двійнят.

    - Я не вірю, - говорить вона, розглядаючи фото чоловіка. – Ходжу на могилу, плачу. Але не усвідомлюю.

    Ця історія про жінку, яка могла б назавжди втратити віру – у Бога, у чудо, у людей, а, головне, у себе. Але смерть найближчої людини змусила її повірити в те, що життя не тільки триває. Воно може бути щасливим.

    Забуте слово «смерть»

    Коли старі п’ятиповерхівки на околицях Нікополя розжарюються під нещадним сонцем, Марина відкриває навстіж усі вікна і двері.

    Її квартира розташована на першому поверсі, тому інколи в такий час вона чує, про що, сидячи на лавках, у тіні, говорять її сусідки.

    Їхні розмови точаться довкола ремонтів, нових вікон, пенсій, цін – побутових труднощів, які для Марини за минулий рік наче перестали існувати.

    Обіймала, цілувала, плакала, погрожувала зламати руки – ноги… Василь мовчав

    Іноді вона не витримує. Виглядає з вікна і говорить до безтурботних сусідок, що нове металопластикове вікно – то не все життя. Що нехай її Бог простить, але якби хоч раз мешканці цього байдужого міста відчули, що таке війна, вони б зрозуміли, що їхні труднощі – то несуттєві дрібниці.

    Я уявляю, як дивляться на неї сусідки у ті хвилини. Трохи співчувають («бо нещасна лишилася сама з трьома дітьми») , трохи засуджують («бо треба було впасти перед дверима, але не пускати його на війну»).

    Утім, розмови все одно повертаються до своїх проблем. Чужа біда не болить.

    - А справді, чи могли б його зупинити? Вмовити не іти на війну? – запитую у Марини. Вона підводить на мене сірі сяючі очі і заперечливо хитає головою.
    - Про те, що збирається в АТО сказав майже через місяць після того, як вперше ходив у військоммат, - згадує жінка. – Це було ще у березні минулого року, коли починалися події в Криму. Вася просився в армію чотири рази. І лише, коли йому точно сказали, що скоро дадуть повістку, в усьому мені зізнався.

    Вона добре пам’ятає, як почувши цю новину, раптово заридала. Як закидала його питаннями: для чого? а далі? а я? Навіщо і кому це потрібно? Коли зрозуміла, що він не реагує, вдалася до жіночих хитрощів – обіймала, цілувала, плакала, погрожувала зламати руки – ноги… Василь мовчав.

    Марина не знала тоді, якою буває війна. Не думала про смерть

    А вона не могла зрозуміти, що перед нею враз постав інший чоловік. Не той Вася, чиє життя раніше складалося з неї, її сина Дмитра, якого він полюбив як свого, роботи на заводі, друзів, риболовлі. Не той Вася, якого вона завжди підштовхувала до важливих рішень. А інший – сміливий, впертий, сильний.

    - Тоді він сказав, що хоче, аби ми з Дімою жили у мирі, - говорить Марина. – Що рвався на подвиги ще від Майдану. Що це його громадська позиція. Ну як я могла його не пустити?

    Вона змирилася. Відпустила, знаючи, що у його новому житті буде мало місця для неї і сина. Усвідомлюючи, що – то не лише дань патріотизму, але й бажання змін, подвигу... Словом, усього того, чого за мирного життя тут, у промисловому Нікополі, у простого робітничого хлопця з заводу і бути не могло. Та що говорити. Таких патріотів, як він, тут одиниці. З його близького оточення на війну від початку не рвався ніхто.

    Марина не знала тоді, якою буває війна. Не думала про смерть. Вона забула це слово і не пускала його в дім.

    «Татові шматочки»

    З-за вікна лунає вимогливий дитячий плач.

    - Мам, хто? Мирослав? – підводиться Марина, виглядаючи на вулицю. За чотири місяці материнства вона навчилася розрізняти, хто з дітей як плаче, у кого які звички. А ще без кінця вона шукає в них риси батька.
    - Це татові шматочки! – виціловує малюків. – Його продовження, його краплиночки.

    Іноді, коли вона мріє про його повернення, то говорить дітям, як він їх зацілує, як буде ніжити. Марина не плаче при цьому. Навпаки – усміхається, ховаючи очі в дитячих сорочках.

    Дванадцять років вона уявляла, якими будуть їхні з Василем спільні діти. Засинала і вставала з думками про вагітність. Серце підказувало, що він буде хорошим батьком. Інакше б не знайшов би так легко спільної мови з її 5-річним сином.

    - Через два тижні після знайомства Діма почав називати його татом, - говорить Марина. – А потім вони почали дружити так, що не розлий вода. Вася брав його на рибалку, вчив його історії, географії.

    Завдяки йому вона відчувала себе жінкою. З ним їй не треба було мити порожні пляшки і підробляти у взуттєвій майстерні, аби прогодувати сина і себе. Не треба було ходити на тяжку роботу на завод заради хліба і котлет, що видавали за рахунок зарплати.

    - З 18 років ви за токарським станком? – оглядаю її сильні, втомлені руки. Марина знизує плечима. Я розумію цей сигнал. Він означає, що іншого варіанту у матері-одиначки в Нікополі у ті тяжкі часи і бути не могло.

    Я розглядаю фотографії Василя зі строкової служби. Високий, худорлявий з ясними очима, якому так личить форма. Марина – поруч. Уважно вивчає знімок, неначе хоче побачити у рисах чоловіка щось нове. Згадує першу зустріч. Це сталося завдяки армії, де Василь служив разом з майбутнім чоловіком її сестри.

    Несміливий хлопець, що не міг відвести від неї очей. Таким вона його запам’ятала. А потім, коли він раз по раз почав приїздити в гості до друзів, навмисне перетинаючись з нею, не витримала і спитала: «Я тобі подобаюсь?»

    Після його ствердного кивка вони почали жити разом.

    Проте одружуватися не спішили.

    - Чому? – сміється Марина. – Не повіриш! Конфлікт інтересів. Я відмовлялася брати його прізвище, а він переконував, що це неправильно. І що його дружина має бути Логвиненко. Я пояснювала, що у мене купа документів, та і син на моєму прізвищі. Так і жили. Ніхто не хотів поступатися.

    Певно, Марина б здалася і прийняла умови чоловіка, якби завагітніла. Тоді їй би стало все одно, яке прізвище носити. Головне, що під серцем буде їхня спільна дитина. Вони їздили до лікарів – там розводили руками, пояснюючи, що обоє цілком здорові, але чомусь разом народити маля не можуть. Потім поїхали у монастирі. Але молитви теж не допомагали.

    Сперечалися лише через те, кого брати – хлопчика чи дівчинку. Через рік Бог дав їм одразу обох

    Якби не Василь, Марина б збожеволіла від хвилювань. Вона щомісяця ридала над негативними тестами на вагітність, а він стояв поруч, обіймаючи за плечі. Василь не говорив пафосних пустих слів, він просто був.

    - Колись сказав, що значить так треба, - говорить Марина. – Що сльози – це зайве, адже у нас є Діма. В останні два роки я заспокоїлася, змирилася. І ми вирішили взяти маля у дитячому будинку.

    Вони вже знали, куди звертатися. Знайшли дитбудинок, познайомилися з батьками, що мали досвід усиновлення, збиралися на спеціалізовані курси. Сперечалися лише через те, кого брати – хлопчика чи дівчинку.

    Марина хотіла сина, бо знала, як його ростити. Василь мріяв про донечку, бо хотів, аби вона вдалася в маму.

    Через рік Бог дав їм одразу обох.

    «Перший – у наступ, останній – у відступ»

    Чи страшно зустрічати чоловіка з війни? Чи не боязко побачити людину, яку можеш потім не впізнати? І як потім жити з тим, хто став іншим, кого не розумієш? Ці питання в останній рік не дають спокою багатьом дружинам бійців.

    Чи задумувалася над ними Марина? Вона не знає точної відповіді. Але чомусь була впевнена, що її Василь і на війні, і потім удома, буде таким, як і колись – добрим, неконфліктним, готовим прийти на допомогу будь–кому, хто її потребує.

    «Я, Маринко, кулеметник. А кулеметники – перші у наступі і останні – у відступі»

    Товариші Василя по службі розповідали їй, що найчастіше так і було.

    Валентин Христозевич – один з побратимів, згадав, як Василь врятував хлопця, у якого стався раптовий напад епілепсії: «Поки інші зорієнтувались, він уже був поруч і робив усі потрібні маніпуляції».

    А ще згадують про те, що маючи мінімум харчів для себе, хлопці, у тому числі Вася, возили цукор і макарони у дитбудинок в Димитрові. Бо вони – дорослі і сильні, у них є зброя і вибір. А дітей ніхто не питав, чи хотіли вони цієї війни.

    По телефону Василь не розказував Марині про події на фронті. Приховував місця дислокації, мовчав про втрати. Він мало говорив про себе, воліючи знати більше про неї та Діму.

    Лише одного разу в їх діалогах промайнула фраза, яку вона згадала набагато пізніше.

    «Я, Маринко, кулеметник. А кулеметники – перші у наступі і останні – у відступі», - говорив він.

    Коли у липні минулого року Василь повернувся у відпустку додому після двох місяців боїв – вона його ледве впізнала. Чорний від сонця і окопного пилу, який здавалося б навіки в’ївся у його тіло. Втомлений і розгніваний, Василь не міг дивитися новини.

    Говорив, що телевізор бреше. Що війна забирає набагато більше життів, ніж говорять офіційно. Жалкував, що пішов воювати у Збройні Сили, а не у добровольці. Бо у них краща амуніція.

    - Щось тоді відізвалося у мені, якесь дивне відчуття, і я вирішила, що нам треба до РАГСу, - розказує Марина, стискаючи долоні.
    - Покажете весільні знімки? – запитую.

    Вона сміється, простягаючи телефон. Кадри з того свята Марина так і не роздрукувала. Спочатку не було часу, потім сил, а тепер…

    Тепер всі ці символи їй ні до чого. Весільних святкувань не було. Вони розписалися за кілька годин до того, як Василю треба було повертатися у військову частину. Марина поспіхом вдягла сіру сукню. Василь – вже звичні камуфляжну футболку і штани. Ніякого застілля, мінімум вітань і розголосу. Друзі звично бажали дітей. Молодята хитали головами, говорячи, що своїх вже не народять.

    То була їхня остання зустріч, коли Марина ще не знала, що носить під серцем одразу двох малят.

    - А далі? – питаю у неї, відчуваючи, як накочується ком у горлі.

    Знаю сама. А потім був Іловайськ. Пекло, де загинули сотні бійців. Тіла деяких з них не знайдені ще досі. Серця їхніх батьків, дружин, дітей стишилися і наче зупинилися.

    - А далі? – перепитує Марина, дістаючи з віддаленої полички пачку з цигарками. Прикурює, закриває очі.

    За кілька годин розмови я помічаю, скільки втоми на її обличчі, скільки смутку в очах. Вона так відчайдушно бореться з відчаєм, що просто не може не виграти цей бій.

    – Я дізналася, що вагітна. Зробила дослідження. Сказали – двійня. 28 серпня я передзвонила йому, все розказала.
    - Він був щасливий?
    - Він був у шоці! – посміхається. – Казав «Ого!». Кричав, щоб я тримала дітей, трималася сама. А ще говорив, що вони всі цілі, що все добре…

    Із десяти членів екіпажу вижили шестеро. Чотирьох шукали місяцями, збирали по частинах

    Зі слів побратимів Василя, вже наступного дня вони виїхали на бойове завдання у бік Іловайська. Хоча насправді могли цього і не робити. Це було добровільне рішення, не наказ. Для повного комплекту екіпажу БМП не вистачало двох чоловік. Василь вагався. Вирішив переспати ніч із тяжкою думкою. А на ранок мовчки ускочив у бойову машину.

    «Нас обстрілювали з усіх боків, ми розбіглися хто куди, розгубилися, - згадає потім Валентин Христозевич у госпіталі події того дня. – Де подівся Вася – я не знаю». Із десяти членів екіпажу вижили шестеро. Чотирьох шукали місяцями, збирали по частинах (одного ще й досі не поховали). Василь – серед них. З серпня по червень він вважався без вісті зниклим. Ідентифікувати його останки не могли, бо близьких кровних родичів у нього не було (батьки померли давно, а ДНК інших рідних не давали повних співпадінь).

    - Якби не діти - маленькі «логвиненочки», - він би так і лишився на кладовищі для без вісті зниклих під номером 7073, - говорить Марина. - У травні у них взяли ДНК, у червні оголосили результат. Повне співпадіння.

    Марина, сильна і смілива, кричала так, що у палату, де вона була з дітьми, збіглися лікарі. Це була крапка. Він загинув. Не було сенсу у місяцях чекання. Не було сенсу у пошуках. Вона кричала у трубку експерту, що давала їм дітей не для цього. Що чекала інших слів, а не цього безнадійного «співпадіння 100%».

    Вона не впізнала його. Навіть не дивилася. Бо все, що лишилося від її високого і міцного Василя, - це фрагмент кістки і частина тулуба.

    - Мені пояснили так: він був неподалік БМП, коли там вибухнув боєкомплект, - розказує Марина, закривши очі. Я бачу, як дрижать її губи і повіки, як біліють пальці, але вона не плаче. Сльози неначе висохли.
    - Його накрило вибуховою хвилею. Його ро-зір-ва-ло, - спокійно додає.

    Марина знає, чому Василь не втік. Бо мав прикрити. Бо кулеметник. А він, як відомо, останній у відступі. Ось так і вона не має права втекти і здатися. Бо, втративши одне життя, дала світові два.

    - Мій Вася розказував товаришам по службі, що я у нього дуже сильна жінка, - зізнається Марина. – І коли я втратила його, коли народила дітей, вони були в шоці. Бо навіть не думали, настільки я сильна.

    Вона знає – їй знадобиться ще дуже багато сил. Адже Соломійка народилася із вродженою тяжкою хворобою. У неї гідроцефалія – хвороба, яка потребує операцій і реабілітацій.

    - Але я не кажу, що вона – інвалід. Вона – особлива, - голубить Марина доньку, а та посміхається їй у відповідь.

    Марину рятують волонтери, небайдужі люди, побратими Василя, депутати. Бо від держави, чия неповоротка бюрократична система, не знає жалю, Марина ще не отримала і гривні. А від місцевих мешканців вона частіше чує болюче «нащо посилала чоловіка туди» або «кому вона тепер потрібна з трьома дітьми», аніж пропозиції допомоги. Вона боїться, що зрештою про таких, як вона забудуть. Але це буде потім. А зараз Марина опускає лице до візочка з дітьми і намагається пригорнути їх обох до серця. У такі хвилини воно має битися особливо сильно – не тільки за неї, але і за нього.

    Якби не діти, він би так і лишився на кладовищі під номером 7073

    Усі, хто хоче надати допомогу Марині Ковальовій та її дітям, можуть зробити це за реквізитами.

    Для переказів у гривнях:
    Картка Приват – банку
    5168 7572 4612 5084

    Для переказів у євро:
    Herz für die Ukraine e.V.
    Sparkasse Bremen
    BLZ 29050101
    Kto-Nr. 81492795
    IBAN DE08 2905 0101 0081 4927 95
    Verwendungsweck: Solomija

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ