Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Андрій Ісаков. Шосте відчуття

    • Маргарита Чимирис, для «Главкома»
    • Розсилка
    Андрій Ісаков. Шосте відчуття

    Історія родини цього бійця – це розповідь про шалену любов і жертовність

    - А знаєш що? Мама б просто могла не поставити підпис під моєю заявою про те, що я добровільно хочу служити в АТО, на передовій. Взяти і піти геть з військкомату.

    - А вона?

    - А вона навіть не здригнулася. Я дивився уважно. Вона написала згоду, і рука її не тремтіла.

    Андрій Ісаков – солдат - гранатометник з 92-ї окремої механізованої бригади, опустивши чорні очі додолу, згадує як у серпні минулого року добровільно ішов на війну, лишаючи вдома саму маму – інваліда. Від важких спогадів його не рятує ні міцна кава, ні ароматне печиво. Напій вихолов, солодощі зачерствіли. Щось подібне відбувалося весь цей рік і з ним. Від холоду, бруду, а потім поту і пилу черствіли пальці. З часом йому стало легше тримати гранатомет, аніж ложку. Змінилися усі його відчуття: загострилися зір, нюх, слух, смак, дотик. Для багатьох близьких, чиї номери він з часом стер з мобільного, певно, охололо і його серце.

    З часом йому стало легше тримати гранатомет, аніж ложку

    - Не міг більше чути їхніх роздумів про те, як і за що воювати, - пояснює Андрій, чому саме відвернувся від друзів. – Особливо це дратувало, коли телефон дзвонив під час обстрілів, коли я у бліндажі, коли навколо стійкий запах небезпеки, адреналіну і смерті. Виринаю назовні – і чую спокійний знайомий голос, який намагається довести мені, що я помиляюсь. Що смерті немає…

    Стираючи ті номери, Андрій неначе виривав сторінки із свого колишнього життя. За рік записник став тонким і пошарпаним. Проте найважливіші сторінки про неї, його маму Валентину, він прочитав неначе вперше. Бо, коли ішов на війну, вона не впала перед ним на коліна, не благала лишитися, захлинаючись у риданнях. Хоча мала на це повне право. Адже виховала його сама, адже присвятила життя лише йому, адже вона – інвалід по зору і вже багато років живе «навпомацки». І якщо раптом він загине, то не буде кому подати навіть склянки води.

    Але вона не лише відпустила, вона благословила. І з того часу не засинає, поки не вимолить у Бога ще одного дня для свого єдиного сина.

    - Невже тебе жодного разу не спитали, чому ти її не пожалів? – запитую Андрія, який майже рік воює на передовій.

    Він не знічується. Не опускає з соромом очі. Не кидає на мене пекучі погляди.

    - Бо вона теж боєць, розумієш? – розводить руками.

    Я не розумію. Я не засуджую. Я захоплююся і хочу зрозуміти навіщо. Бо вчинити так зможе не кожен син, а прийняти і усвідомити цю жертву здатна не кожна матір.

    Історія родини Андрія Ісакова – це розповідь про безумну любов і жертовність.

    «Просто справжній»

    Андрій йде вулицею рідного міста Ромни на Сумщині. Кидає погляд на групу хлопців та дівчат, які вибухають сміхом, піднімаючи догори важкі стакани з крижаним пивом. Андрій напружується, стискає губи, кулаки, але мовчить. Відвертається, злегка мружачись від сонця. Він чудово розуміє, що з ним відбувається.

    - Синдром війни, так? – більше переконує сам себе, аніж запитує мене.

    Андрій повернувся з передової, околиць Трьохізбенки на Луганському напрямку, лише напередодні. Він не був вдома півроку. Тут, у Ромнах, за цей час, звичайно, нічого не змінилося. Ті ж затишні провінційні вулички. Ті ж люди – привітні і відсторонені. А над його рідним районом, трошки подалі від центру, блакитне небо за обрієм стає червноно-синім у білу цяточку.

    Мати, відпустивши єдиного сина на війну, зіткнулася не лише з самотністю, але і людським нерозумінням

    Беру до рук його військовий квиток, дивлюсь на довоєнне фото, і спочатку здається, що Андрій нітрохи не змінився. Надміру серйозний погляд, обрамлений ранніми тривожними зморшками, тонкі губи, що злегка воліють розтягтися у посмішку. Але варто вдивитися уважніше - як раптом Андрій, що дивиться на мене з фотокартки, і той, який стоїть поруч, стають настільки несхожими, навіть чужими. У цього, що рік провів на війні і який знову повернеться на неї за тиждень, у глибині очей залягла втома. Зморшки стали глибшими. А його губи майже не витягуються у посмішку. Здається, що на його обличчі і досі помітні сліди пилу, бруду, крові.

    Саме таким восени минулого року його вперше побачила в зоні АТО роменська волонтерка, директор місцевої школи Ірина Головач.

    Тоді вона привезла землякам теплі ковдри і їжу. Сфотографувалася з ними, пообіцяла навідатись ще і поїхала назад. А вже в дорозі отримала таку вдячну і щиру есемеску від бійця, якого навіть не могла пригадати. Це був Андрій.

    - Виявляється, він теж був серед тих військових, фотографувався, - згадує Ірина. – Але я його тоді не помітила. Може, тому, що він не вміє палко і довго говорити, жалітися, просити. Просто стояв осторонь і мовчки дякував. Після того повідомлення ми почали спілкуватися частіше – переписуватися, зідзвонюватися. Я стала по можливості приїздити до нього та інших земляків на передову, домогати з їжею і одягом.

    Тоді, під час однієї з таких поїздок і недовгих розмов, Ірина і почула від Андрія коротку, але щиру розповідь про його маму, яка, відпустивши єдиного сина на війну, зіткнулася не лише з бідою самотності, але і людського нерозуміння.

    Розбиті шибки і душі

    Камінь влетів у шибку, важко впав. А за ним міріадами дрібних шматочків на підлогу посипалося скло. У серці літньої жінки все це відізвалося острахом.

    Саме біля того вікна, в яке щойно хтось жбурнув каміння, стояв жовто- блакитний прапор.

    - Випадковість? Діти бавляться? - думала у ту мить налякана жінка. - Чи нетверезі безтурботні хулігани? Чи може навмисно і сплановано? Чи може люди ненавидять, не розуміють? Але ж ні. Коли син ішов на війну і у них не вистачало грошей на спорядження, то сусіди, знайомі, близькі і далекі давали хто стільки міг – і зібрали ж! То кому тепер вона і її Андрій – її гордість, радість, біда і біль – мозолять очі? Хто так віддячив їй за материнську жертву?

    Утім, зла Валентина Миколаївна – мама Андрія, не тримала. Терпляче виплакала образу. А потім подзвонила волонтеру Ірині, яка колись просила звертатися до неї з будь-яким проханням, коли поруч немає сина.

    - Ми тоді швидко вставили нову шибку, - згадує Ірина. – Валентина Миколаївна заспокоїлась, дякувала. Тоді я помітила, що вона дуже соромилась свого будинку і сторонніх людей у ньому. Може, тому що у них бідно. Може, тому що десь неприбрано, а вона майже нічого не бачить навіть в окулярах с товстим склом. Скромна, тиха, мовчазна. Як і Андрій. А ще дуже бойова. Вона витримала цей удар, не зламалась.

    За півтора роки волонтерства Ірина почула десятки материнських сповідей про живих і мертвих синів, від яких можна легко посивіти. Вона впускала у себе чужі ридання, плачі, сумніви, образи. Мама Андрія Ісакова не поскаржилася на долю жодного разу. Ірина ніколи не бачила, як у її непівнезрячих очах бринять сльози. Якби не та розбита шибка, ця жінка певно ніколи б і не попросила про допомогу.

    - Вона – найбойовіша серед тих солдатських матерів, з якими я спілкуюся, - говорить Ірина. – Валентина Миколаївна сказала : якби не ті підлі сліпі очі, то сама б просилася на війну. Ким завгодно. Санітаром, кухарем. Аби тільки допомогти.

    З того часу Ірина сама почала дзвонити мамі Андрія. Бо знає, що скромна, а пенсія - 900 гривень. Поки син був на війні, Валентина Миколаївна поховала стареньку матір. Андрій не приїхав - не відпустили. Не було його поруч і у день народження мами.

    - Коли я дізналася, що його не відпустили того дня додому , попросила своїх вчителів купити Валентині Миколаївні букет хризантем, - говорить Ірина. – І відправила до неї додому школярів, мій «волонтерський десант», що прочитав для неї вірші.

    Скільки ж вдячності було тоді на її обличчі. І вже не думалось про розбиту шибку і не так тремтіла розбита душа.

    «Нова реальність»

    - Як близько ти бачив смерть? Що таке страх? Хто такий герой? Що таке подвиг? Ти герой? Ти готовий померти?

    Ставлю Андрієві питання, на які у кожного, хто дотичний до цієї війни є свої відповіді. Іноді банальні. Іноді не дуже щирі. А дехто, почувши такі питання, просто мовчить, ховають очі. Або навпаки – пронизує гарячим поглядом з голови до ніг.

    Розійшлися з дівчиною: зрозуміли, що стосунки не такі вже й справжні, аби витримати війну

    Андрій шукає відповіді тут і зараз. Не ховає очей. Не йде курити.

    Саме так, виважено і чесно, він рік тому приймав для себе рішення добровільно піти у військкомат. Хоча міг цього не робити. Працював у торгівлі. Отримував непогану як для периферії зарплатню. Будував стосунки з дівчиною, веселився з друзями, пив пиво. Нормальне, безтурботне, легке життя, яким він міг жити і зараз. Але не зміг. Перший надлом стався ще весною 2014 року під час подій у Криму. Потім, коли почалися військові дії на Донбасі, він не відходив від телевізора, відчуваючи, як жага дії захоплювала його. У ті дні він почав згадувати свою строкову службу, думав про те, чи збереглися навички. Хвилювався, не міг заспокоїтись. Зрештою, у липні пішов просити для себе повістку. А вже у серпні його забрали на навчання.

    - На роботі не зрозуміли, - згадує Андрій. – Не відпускали. Ми попрощалися з керівництвом і колегами якось не дуже добре і щиро. Розійшлися з дівчиною, бо зрозуміли, що наші стосунки не такі вже й справжні, аби витримати війну. І я пішов. Я тремтів від нетерпіння. Я відчував, що все роблю вірно.

    А мама? Що вона сказала, коли дізналася? – запитую і бачу легкий блиск в його очах.

    Я сказав їй, коли вже все було готове. Бачили б ви, як вона пишалася. Як обіймала. Жодних сліз. Жодних істерик. На вокзал мене не проводжала. Ми тихо попрощалися вдома.

    Я слухаю його – і чомусь не вірю, що мати не ридала. Потім, коли він пішов. Коли хата стала пусткою. Бо перед ним не мала права. Бо сама ж вчила його бути сильним...

    - Вона виховала мене без батька, - неначе читає мої думки Андрій. – Працювала усе життя на взуттєвій фабриці. Там і посадила зір. Ми жили скромно. Дуже. Мені хотілося вчитися після школи, вступити в інститут, стати соціологом. Я міг би. Мене цікавила історія, філософія, література. Але за які гроші? Тому пішов у ПТУ, потім працювати… Розумієш?

    Тепер я розумію. Як і те, чому він не запрошує до себе у гості. Чому так різко відмовляється знайомити з мамою.

    Вона не публічна, вона мовчатиме, вона не знатиме, що вам сказати, - просить розуміння Андрій. – А я ж тут лише другий день. Я ще навіть на могилі бабусі не був. Я хочу озирнутися. Я хочу послухати все. Поспати. Поїсти. Побути.

    Кожне слово про те, що було до війни і про те, що відбувається з ним зараз, дається йому набагато складніше, ніж про самі події на Сході.

    Можливо, тому, що там для нього усе простіше і реальніше.

    - Питаєш, чи бачив смерть? Бачив. – говорить він. – Може, цинічно, звучить, але там – це вже звично. Чи був на грані життя і смерті сам? Не знаю. Важких поранень не було. Але колись, під час страшного обстрілу з «Акацій» бліндажі сипалися, земля дрижала. Я молився і обіцяв Богові усе: що ніколи не питиму, не куритиму, що не казатиму лихих слів. Нас тоді засипало повністю. Але вижили.

    Він, певно, не став з того дня сильно віруючим. Але відчув, що може покладатися не тільки на себе. Після того спереду під пластину бронежилету поклав Біблію, а ззаду – дитячий малюнок, що привезли волонтери. Різнокольорові, яскраві дитячі фантазії, виконані олівцями і фарбами, ховаються не лише там. Андрій разом з товаришами прикрасив ними усе розташування роти. Малюнки висять на деревах, біля ліжок, складені конвертиками у бліндажах.

    - Бува починається стрілянина, я підніму очі і бачу, як дитина намалювала а потім перекреслила танк. А поряд вивела фарбами зламану ракету. І все стає на свої місця. І я розумію, для чого я тут, що того дня, коли я їхав сюди, не помилялися ні я, ні мама.

    Андрій знає, що тут, вдома, зовсім інша реальність, яку йому, новому, важко прийняти. Бо він тепер гостріший, важче реагує на несправедливість. Зрозумівши, що життя і смерть – нерозривні, він усвідомив ціну своїм вчинкам і обіцянкам.

    - Якщо пообіцяв – неодмінно зробить, - говорить Ірина Головач. – Ніколи не спізниться. Він мобілізувався внутрішньо. Це ніщо інше як справжня військова виправка. І напевно тепер цей стан буде для нього звичним. Головне для нього зараз – привезти з передової собаку, яку він знайшов там ще цуценям і виростив. Вона – його бойовий напарник, талісман.

    Собаку Андрій назвав Ламою. Їжу для неї тут, вдома, теж збирає мама. Потім передає волонтерами на Схід.

    - Для неї та собака – то вже частина сина, - говорить Ірина. – Це, може, дивно звучить. Але колись я привезла ще одній місцевій мешканці, чий син служив на Донбасі, кошеня, яке він пригрів там. Бачили б як плакала над ним та жінка, як цілувала і обіймала. Наче бачила у ньому свою дитину. Так і мама Андрія.

    Андрій вирішив. Він хоче не тільки залишитись в армії, але і отримати повноцінну військову освіту. Нині він чекає демобілізації, аби піти на офіцерські курси, а потім перевестися на контрактну службу. Він усвідомив, що його покликання - саме там, у важких, ризикованих умовах. Де він навчився цінувати кожну мить і дякувати мамі і Богу за прожитий день.

    «Нас тоді засипало повністю. Але вижили. Я молився і обіцяв Богові усе: що не питиму, не куритиму, не казатиму лихих слів…»

    …Ми виходимо зі школи, де працює Ірина Головач, на залиту сонцем вулицю. Андрій схвильовано відмовляється провести мене в гості до мами. Стискає пальці. Говорить, що саме зараз має провідати могилу бабусі. Ірина торкається мого плеча, дивиться в очі, наче подумки говорячи мені «я ж казала, що він – надто скромний, героєм себе не вважає». Коли він зникає за рогом, Ірина згадує нещодавню розмову з мамою Андрія.

    - Вона просила його щодня повідомляти про те, що живий. Він відповів, що іноді говорити неможливо. Тоді вони домовились, що замість розмови він буде просто у визначений час надсилати їй повідомлення. Мовляв, у нього все добре. - говорить Ірина. – Колись зранку мама Андрія подзвонила мені у хвилюваннях. Зізналася, що напередодні есемески не було. І вона так і не змогла заснути, тримаючи телефон у руці. Потім виявилося, що то просто був збій мережі. Повідомлення прийшло пізніше. І яка ж вона була щаслива…

    Андрій поїде від мами вже за тиждень. Він не знає, коли повернеться. Бо на війні немає завтра і післязавтра. Є лише сьогодні. Але його мама, буде тримати телефон, чекаючи повідомлення, яке вона, певно, і не прочитає. Головне, що почує сигнал, який одізветься в серці. Це її материнське шосте відчуття.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ