Роман Головко. Після пекла

В операційну артилериста Романа Головка везли повз палату, де ще вчора лежав товариш по службі Володимир Дудка. Аби побачити його, він припіднявся, повернув голову і скам’янів. Ліжко було порожнє і вже застелене вигорілим лікарняним простирадлом – значить, готове прийняти нового хворого.

- Де Володя? – прохрипів він до медсестри. Вона занервувала, відвела очі і зрештою пробурмотіла, що точно не знає, але певно його перевели в іншу палату.
- Де Володя? – повторив Роман до лікаря за кілька хвилин, відчуваючи, як хвилювання повільно рушає від кінчиків пальців ніг до голови. І вже за секунди тремтіло усе його зранене тіло.
- Ну ти сам розумієш…- промовив стиха лікар і відвернувся у своїх справах.
- По – мер, - видавив Роман із себе два страшних склади, заплющивши очі.

Роману Головку, бійцю 27-го сумського артилерійського полку, навіть зараз через рік після трагічного обстрілу, слова про загиблих товаришів по службі застрягають у горлі. Він – один з трьох поранених бійців, яких вивезли живими з табору артилеристів на Луганщині після обстрілу реактивною системою залпового вогню «Смерч» з російської території. П'ятнадцять воїнів – більшість мобілізованих бійців з Сумщини – згоріли заживо чи були поховані під засипаними бліндажами. Шістнадцятий, Володимир Дудка, якого Роман безнадійно шукав поглядом у палаті, за тиждень помер у лікарні. Тоді, на початку вересня 2014 року, трагедія сумських артилеристів потонула у вирі страшних новин з Іловайська. Що таке шістнадцять життів у порівнянні з сотнями вбитих, поранених, полонених? Лише цифри. Сухі, криваві, болючі відмітки на папері, душах, тілах.

Роман волів би ту відмітку зайвий раз не ятрити. Він неохоче спілкується з журналістами. Говорить, що не любить уваги і ніколи не озивається на слова «наш герой».

- Взимку, коли Рома вже підлікувався і ходив самостійно, він прийшов забрати мене з роботи у лікарні, - говорить його дружина Ірина. – Щойно став на поріг – до нього кинулася наша колега, аптекар. Називала героєм, обіймала, дякувала. А він відсахнувся, сказав, що не герой. І нехай вона навіть не думає таке голосно говорити. Та жінка потім чи не з осудом промовила до мене: «Аж занадто скромний твій Роман!».

Здається, якби не Ірина – енергійна, говірка, усміхнена брюнетка з блискучими очима – ґудзиками, Роман би і зараз сидів мовчки переді мною, склавши пошрамовані опіками руки на столі. Це вона вмовила його на зустріч і відверту розтмову. Під час інтерв’ю Ірина раз по раз майже непомітно ніжно торкатиметься пальцями його червоної плямистої руки, ніби заспокоюючи.

- Трагедія нас змінила, - зізнається вона. – Ми стали більше любити і цінувати один одного.

Роман, почувши це, підводить на неї закохані очі. Їх 15-річний син Девід у цю мить сором’язливо відвертається, а 13- річна донька Валерія, почервонівши, схлипує.

Ця розповідь могла бути про фізичний біль і страждання того, хто вижив у пеклі. Але побачивши родину Головко, я зрозуміла, що їхня історія – не лише про це. Вона і про те, як близькість смерті вчить цінувати життя і почуття.

-- Чорне

Я пам’таю знімки Романа після поранення, які ширились мережею з проханням про допомогу. Блискучі, сповнені надії очі у чоловіка на тілі якого, здавалося, не лишилося живого місця. Спечена голова, тіло, руки, ноги. Опустивши їх на підлогу, він сидів, накинувши на плечі український прапор і дивився в об’єктив камери.

Скільки ж сили і витримки має бути у людини, аби зберегти блиск в очах після пережитого? І чи не згас його погляд через рік по тому – від болю і розчарувань?

Дивлюся, як Роман, високий чоловік, спокійними кроками наближається до мене в оточенні найдорожчих людей – дружини, сина і доньки. Пошрамовані руки видно здалека. Червоні плями – сліди від чотирьох операцій з пересадки шкіри тягнуться від краю рукава сорочки і до кінчиків пальців обох рук. На правій виблискує обручка.

Роман глухо вітається, обіймаючи за плечі рідних, щедро обдаровуючи їх тим самим блискучим поглядом, що і на знімку. Ні тіні страху чи болю.

- Як часто ви думаєте про той день? – вдивляюся в очі Романа.
- О-о-ой, часто, - протягує він і замовкає. Торкається шрамів. Певно, нервує.
- Ми з товаришами їздимо до хлопців на могили. Провідуємо матерів, дружин, - після паузи Роман здавленим голосом говорить про чужу біду, воліючи не згадувати про свою. – Думаємо про те, що тої трагедії могло і не бути.
- Вважаєте, що вас зрадили? Що хтось передав координати табору супротивнику?

Роман знизує плечима. Знову торкається шрамів.

- Це однозначно. Нас там обстрілювали і раніше, - продовжує. – Більшість техніки і людей вивели, лишивши нас, тридцять вісім чоловік, у тому таборі. Якби вивели усіх…Хлопці були б живі…

Роман говорить уривками, неохоче. Бо насправді і досі незрозуміло, яким чином ворог націлив зброю саме на табір хлопців увечері, коли вони повернулися з позицій, готувалися до шикування і сну. Чому снаряди не зачепили сусіднього села? Чому так точно падали саме на солдатські бліндажі? Керівництво киває на місцевих мешканців, що могли дати точні координати розміщення полку.

- Ми хотіли лишити позиції самовільно, - згадує Роман. – Ще до обстрілу. Але ніхто з офіцерів, які були з нами, не взяв на себе таку відповідальність. А відступити самим, через блок-пости ми не змогли.
- Це ж дезертирство, так? – тихо питає Ірина.

Роман знічено киває головою. Чи жалкував він про те, що не відійшов з позицій до обстрілу? Що не покинув там усе, повернувшись додому? Тут, вдома, він міг стати зрадником, проте живим і неушкодженим. І тоді йому б може не снилися жахи. Тіло б не сіпалося ночами. І хлопці були б живі.

-- Червоне

Такі думки – руйнівні для воїна, але цілком зрозумілі для простої людини, що інстинктивно боїться болю, каліцтва, смерті.

- Чи знали ви, що йдете на смерть? Заради чого робили це? – запитую Романа. Він міг би розказати про свою непомірну любов до держави, про ворога, якого треба було вигнати якнайшдивше, про те, що готовий був віддати життя за Україну. Стандартний набір пишномовних фраз, яким найлегше відбитися від надокучливих запитань.
- Не знав, - раптом щиро зізнається. – Мене мобілізували з першою хвилею, на 45 діб. Обіцяли просто передіготовку. А потім…

Коли 45 діб розтяглися на кілька місяців, Ірина не нервувала. Романа та інших артилеристів готували до бойових дій далеко від фронту, а значить його життю нічого не загрожувало. Здавалося, вона і далі жила побутовими проблемами. І часто більше хвилювалася за те, чи зможуть вони купити будинок, на який вже зібрали гроші, аніж про Романа. Це не байдужість. Це право жінки, матері, яка стільки років виховувала дітей у невеличкому арендованому житлі, а тепер нарешті отримала можливість господарювати у своєму. Але Роман не повертався. Війна, що вирувала на сході, повільно підступала і до їхньої родини.

Роман – не з тих, хто битиме себе в груди з показним патріотизмом. Говорить, що звісно не думав ховатися від повістки, але і бажання захищати державу іноді згасало через погане оснащення і харчування війська, а найчастіше - через незрозумілі цілі і задачі цієї війни. Здається, єдине, що тримало таких як він на службі – це відчуття братства між товаришами. Бо успішною в бою може бути лише відпрацьована команда, в якій ніхто не підведе, не зрадить.

Зрештою, братський дух і підштовхнув його у липні минулого року поїхати на Донбас.

- Були хлопці, які написали відмови від поїздки, - говорить Ірина, опустивши очі. – І їх не примусили. Лишили в частині.
- А ви поїхали? – дивлюся на Романа. – Не порадились з родиною?

У напівпорожньому кафе раптом стає невимовно тихо, неначе хтось навмисно саме в цю мить стишив гучну до того музику, а поодинокі відвідувачі припинили розмови.

- Не радився, - зізнається Роман. – Сказав, коли вже був там. Я не зміг підвести колектив. І не жалкую. Це мій обов’язок перед державою. Я виконав його як зміг.

Ірина розтирає на почервонілих щоках рясні сльози.

- Його мати була проти, а я…- ковтає солоні краплі. – Я знала…Що він…Впертий…Тому нічого не просила.

Ірина відганяє від себе згадки про дні, які настали потім. Про уривчасті телефонні розмови, які переривалися звуками вибухів і стрілянини. Її дні і ночі, які вона проводила у чеканнях вдома і на роботі, минали у режимі «поїхали на вогневу позицію – повернулися з неї». Вона виловлювала з новин цифри – загиблих, поранених, полонених і тяжко видихала, коли розуміла, що Романа серед них не було.

А коли ввечері 3 вересня він припинив виходити на зв'язок, серце затріпотіло. На ранок їй подзвонили з лікарні на Луганщині – просили забрати чоловіка, бо не виживе. Вона знайшла його вже надвечір у Харкові. Чорного від опіків, нерухомого, мовчазного.

-- Біле

- Що відчували у ту мить? – запитую її.

По щоках жінки знову котяться сльози.

- Ой...Та…- киває рукою, вкладаючи у той рух стільки змісту, наче далі і пояснювати нічого не треба. – Спочатку він дуже соромився свого тіла. Страждав від болю. А я терпіла. Коли треба було його підняти, піднімала. Коли треба було ставити його на ноги, допомагала як могла. Може, тому ща працюю санітаркою, і знаю, як бути з такими хворими. А може…Може просто Бог додав мені сил.

Роман у цю мить знову торкається шрамів. Як горів, куди біг, що кричав у мить поранення – він і досі не може згадати. Може, саме тому разом з товаришами хотів би цього року на річницю обстрілу поїхати на місце, де стояв табір. Раптом тоді б усі спогади прояснилися, і він би враз усе зрозумів – чому, як, де саме гинули друзі. І не ятрилася б душа.

Спочатку він відмовлявся говорити про пережите. Ховав біль усередині.

Не спав, оглядаючи спечене тіло. А Ірина дивилася на нього вже іншими очима. Почуття, які за п'ятнадцять років сімейного життя стали буденними, розгорілися в ній з новою силою. І не треба медичної освіти, аби зрозуміти – такі хвороби не минають лише завдяки лікам. Виживають ті, кому є заради чого і кого жити.

- Не спав він – не спала я, - згадує Ірина. – Жартувала до нього. Іноді доходило до того, що він випрошував у мене закінчувати з тими смішками, бо тріщать спечені губи, і йому боляче. Навіть лікарі, заходячи до нас, говорили, що у нас – найпозитивніша палата.

Поступово Роман почав виговорюватися перед дружиною. І разом з кожним болючим словом загоювалися шрами на душі. А на ті, що лишилися на душі, їй стало байдуже.

- Коли після лікарні, Роман вперше приїхав додому, то попросив постелити йому окремо, - говорить Ірина. – Боявся, що я соромитимусь спати поруч з ним, таким. Я відповіла, що раз так – то нехай спить на підлозі. А як не хоче, то нехай лягає коло мене. Бо я люблю таким як є, у шрамах від опіків. Може, навіть більше, ніж колись.

Після того Роман перестав соромитися свого тіла і серед чужих. Вдягає шорти, носить сорочки з короткими рукавами. Що йому до тих цікавих людей, якщо кохана любить його не лише таким, яким він був, а й таким яким став?

Роман і Ірина знають – той трагічний день і рік ніколи не можна вирвати з життя, як сторінку з блокноту. Тому страшні листки вони почали замінювати на щасливі. Як тільки Роман став на ноги, вирішили одночасно відсвяткувати річницю весілля, що минула у лікарні, і повінчатися. У вишитих вбраннях, милуючись один одним, вони були схожі на молодят, чиє життя лише починається, в якому немає місця болю. Потім нарешті купили будинок.

- Тепер Рома там господарює. Носить пісок, цеглу, - говорить Ірина. - А, напрацювавшись, увечері просить знеболювальний укол. Але не рухатися не може. Закінчить з ремонтом – піде на роботу. У русі – усе його життя.

У Романа немає гучних нагород. Він не виступає на районних святах, куди часто запрошують учасників АТО. Не горить бажанням повернутися на фронт. Не лише через слабке здоров’я, але через родину. Вони – діти і Ірина, тримають його вдома міцним кільцем почуттів і опіки. Все, що нині пов’язує його з війною – це шана загиблим товаришам. Найгіркіше йому за Володю Дудку, якого бачив ще живим і чиї батьки на цій війні втратили обох синів.

- Ось їхнє життя – це справжнє пекло, - говорить він, даючи зрозуміти, що його власні переживання – дрібниці у порівнянні з чужою бідою.

Бо вижити на полю бою іноді замало. Бо найважливіший бій – за здоров’я душі, у таких як він трапляється і після пекла. І виграти його – без підтримки і любові неможливо.