Майно СРСР як випробування для Януковича

Питання розподілу майна колишнього СРСР знову у вирі політичних перемовин, але для цього, як і двадцять років тому, обрали невдалий час. Тоді молодій українській державі не просто було виплачувати борги, які поряд з активами визначалися в 16,37% від всесоюзних. Сьогодні в Україні також непроста економічна ситуація, проте нинішня влада сама створює собі проблеми, здобуваючи економічні преференції шляхом здачі геополітичних інтересів.

Ратифікувавши «харківські» угоди, Україна пішла на зустріч Росії, і піднявши питання розподілу майна колишнього СРСР, тепер чекає з боку Росії такого ж кроку у відповідь. Про те, чи вирішиться це питання на користь України, в прес-центрі «Главкому» обговорювали заступник генерального директора Центру Разумкова, керівник напрямку «Європейський виборів «Уряду змін» Валерій Чалий та директор Інституту демократії та соціальних процесів Віталій Шибко.

Віталій Шибко: «Я думаю, хлопці не зовсім з глузду з’їхали, щоб не поборотися за це питання»

Питання «нульового варіанту» виникло в 1994 році. Олександр Чалий, який представляв тоді прем’єр-міністра Масола, ділився своїми враженнями від переговорного процесу по цьому питанню. Взагалі, на початку 1990-х переговорні процеси відбувалися досить сумбурно: зайшли, домовилися, вийшли і сказали про це журналістам, фахівцям та експертам. Тоді Масол з Чорномирдіним підписали цей «нульовий варіант». На запитання експертів по деяким положенням та доповненням, які повинні існувати до кожного такого документа, відповідали: ви почекайте, а ми будемо якось домовлятися. І це питання завмерло, при Кінаху 2001-2002 роках ним знову зацікавилися, почали обраховувати, але поговорили і закинули.

Нагадаю, країни Балтії зразу підписали «нульовий варіант». Інші країни ратифікували, у деяких були складнощі, останньою з них була Грузія. Україна так і не ратифікувала. Було багато «за» і «проти» стосовно активів, пасивів і цифри «36», як виникає кожного разу, і ніяк не можемо домовитися, що вона означає. Росія каже, що 36 – це кількість об’єктів, а Україна - кількість країн. Кажуть, що ці об’єкти знаходяться десь за екватором, і на сьогодні не викликають зацікавленості України.

Питання активів, пасивів, алмазного і золотого фондів весь час дискутувалися і сьогодні постали знову. Зараз Росія навіть наполягає на своєму варіанті, який був запропонований в 1994 році, а нова українська влада намагається якось по-іншому роздивитися, підрахувати, що буде корисним для України. Я думаю, хлопці не зовсім з глузду з’їхали для того, щоб не поборотися за це питання, не вийти з якимось позитивом, необхідним для відзначення наших можливостей у розбудові відносин з Росією.

Валерій Чалий: «Головне, щоб ратифікація цієї угоди не стала черговим подарунком Російській Федерації»

Це питання з великою бородою. Його вирішення, чи, скоріше, невирішення не залежало від режимів, які були при владі в Україні за ці роки. Проблема полягала в тому, що перший договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів СРСР був підписаний 4 грудня 1991 року - в непростий для України період переходу до незалежності. Тоді для молодої української держави було не просто виплачувати борги, які поряд з активами визначалися в 16,37% від всесоюзних. Частка інших колишніх союзних республік була значно меншою, левову частку активів і боргів розподілили Росія і Україна. Тоді потрібен був певний час, я думаю, що ми поспішили з підписання угоди, відомої в просторіччі як «нульовий варіант».

Угода про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР 1994 року дійсно передавала право на активи і борги від України до Росії, але при цьому існує багато питань, які залишилися за кадром, адже до цієї угоди є багато додаткових, які не були зразу врегульовані. До речі, це яскраве свідчення того, як виконавча влада може вирішувати питання без остаточного погодження з парламентом. Тоді виконавча влада пішла на зустріч Росії, підписала відповідну угоду, але ці зобов’язання залишилися не виконаними, тому що угода не була ратифікована в парламенті. Але скільки б часу не пройшло ця ситуація і сьогодні залишається переговорною позицією України.

Нагадаю про постанову 19 лютого 1997 року про порядок ратифікації «нульового варіанту», яка не давала можливості ратифікувати угоду без виконання певних додаткових процедур.

Згідно статті 1 договору 1991 року, активи колишнього СРСР - це рухома і нерухома державна власність, золотовалютні фонди та резерви СРСР за межами його території, інвестиції за кордоном – про що більш-менш всім відомо. І далі: … будь-які фінансові зобов’язання стосовно СРСР іншої держави. Тобто та пресловута мільярдна допомога Радянського Союзу Африці, Латинській Америці, країнам, де Україна як республіка вела дуже активну господарчу діяльність, які до цих пір є нашими партнерами. І, звичайно, мова йде про іноземних дебіторів, які тоді теж брали участь у цьому процесі.

Таким чином, в постанові від 19 лютого 1997 року чітко зазначається, що ратифікувати цю угоду неможливо без чіткого уявлення про розміри цих активів. Це є найбільшою проблемою, тому що не було жодного міжнародного чи будь-якого іншого аудиту для обрахування цих активів. Тому парламент прийняв ще одну постанову для визначення ряду позицій, як потрібно виконати для переходу до ратифікації. Мова йшла про постійний моніторинг, по суті, неправового оформлення власності Росією за кордоном, зокрема, дипломатичних установ. Також постанова передбачала повернення в Україну цінностей, які є національним, історичним та культурним надбанням українського народу. Тобто, постанови Верховної Ради передбачали чіткі умови ратифікації даної угоди.

На сьогодні де-факто ми маємо вже виплачений борг, принаймні, заяви про це, але ще існують неврегульовані питання, які обтяжують переговорний процес України і Росії. З іншого боку, існує певна переговорна позиція української сторони – це питання перерозподілу власності та боргів колишнього СРСР, розподіл нерухомого майна колишнього СРСР за кордоном. При цьому Російська Федерація не може оформлювати угоду про приватизацію об’єктів за кордоном, бо деякі власники не хочуть іти на це, знаючи про неврегульованість цього питання.

Дотичним питанням є заблоковані в Зовнішекономбанку СРСР валютні кошти громадян. Позиція Росії полягає втому, що ці борги є внутрішніми і зобов’язання повинні лягати на кожну з сторін, тобто на бюджет.

На сьогодні це питання настільки далеко зайшло, що навряд чи можна говорити про повернення назад, про те, що Україна може перебрати на себе 16,37% всіх активів і боргів, але при цьому існує багато і досі неврегульованих питань. Якщо сьогодні Росія наш друг і партнер, ми стратегічно плануємо наші відносини аж до 1942 року, то нехай вона покаже предмет розмови, якими є активи і пасиви. Росія ніколи не хотіла відкривати цю інформацію, без якої Україна не може прийняти дане важливе питання.

Роками це питання російсько-українських відносин було в переліку проблемних. Я вважаю вірним, що такі заяви сьогодні існують. Переговорна позиція України повинна бути стабільною і послідовною, тоді ми прийдемо до врегулювання цього питання через ратифікацію в парламенті. Головне, щоб ця ратифікація не стала черговим подарунком Російській Федерації в знак нашої дружби і взаємоповаги.

Віталій Шибко: Активи країн, що розвиваються, – 74 мільярди доларів, майно за кордоном – 3,5 мільярдів рублів по балансовій вартості, борги соціалістичних країн – 47,9 мільярдів перевідних карбованців, і 259 тон золота. Українська частка становить 16,37% : в активах - 12,1 мільярди, борг - 7,8 мільярда перевідних карбованців «плюс» 42,1 тон золота на суму 0,6 мільярдів карбованців.

Це питання є непростим не тільки в стосунках України і Росії, але і у взаємовідносинах інших країн. Свого часу президент Сирії Асад розповів мені, що у них залишилося багато військової техніки радянських часів і постало питання її ремонту. Я спитав, чому ж цю техніку не ремонтує Росія? Асад відповів: Росія висилає нам якийсь борг на 40 мільярдів, а ми не знаємо такої країни, це був борг Радянського Союзу. Тобто, це питання не тільки російсько-українських відносин, воно має розголос і в інших країнах.

Тобто парламент має ратифікувати цю угоду, але після вияснення, які саме там активи…

Валерій Чалий: Ратифікація угод в парламенті відбувається, щоб виважити, чи відповідає вона інтересам України. Парламенту відведена дуже важлива функція, адже поки він не ратифікує угоду, вона не стає предметом міжнародних зобов’язань. Хоча є нюанс: коли країна підписує документ, то вона вже бере на себе певні зобов’язання. За принципом Пакта Сунт Серванта, якщо договір підписаний, то, принаймні, не можна робити кроків, протилежних йому. Ми таких кроків не робили, але і не ввели в дію цю угоду, при цьому парламент завжди висував вимоги для її ратифікації. В постановах зазначалася необхідність показати обсяги активів, без знання яких депутати не можуть прийняти рішення. З цього приводу робилися відповідні запити від виконавчої влади, на міжпарламентському рівні, але відповідей на них не було. Тобто, мова не йшла про додаткові моменти, вирішення яких дало б можливість Україні ратифікувати цю угоду.

Давайте будемо чесними, я думаю, що насправді проблеми створила українська сторона. До речі, існують дуже цікаві паралелі того періоду з сьогоднішнім, зокрема, економічні проблеми урядів. Дірки можна закрити, затягнувши паски і спробувавши економити, як зараз робить вся Європа. А ми в час, коли приймали цю угоду, і сьогодні закриваємо наші внутрішні проблеми якимись зовнішніми зобов’язаннями. Ситуація показала, що з одного боку, це було виправдано, адже Україна не змогла б потягнути це в перший період своєї незалежності, економіка була в кризовому стані. З іншого боку, пройшли десятиліття, а питання не врегульовано і досі. Те саме може бути і з сьогоднішнім стилем політики, коли часто ми здобуваємо економічні преференції шляхом здачі геополітичних інтересів.

В постановах чітко визначені умови, якщо ж парламент висуне якісь додаткові умови, це вже буде рішення сьогоднішнього парламенту. Це питання треба закривати, але точно не автоматично приймаючи переговорну позицію Російської Федерації.

Віталій Шибко: Хочу нагадати, що парламент 1997 року був обраний по мажоритарній системі, Масол був призначений прем’єр-міністром, а президентом став Кучма. Скажу відверто, Кучма тоді мав вплив на парламент, але при цьому, маючи певні відносини з Росією, жодним чином не впливав на парламент, щоб він ратифікував цю угоду. Тобто в ті часи ця проблема мала таке значення, що не можна було йти на якісь авантюрні кроки все не прорахувавши.

Валерій Чалий: Я тоді працював в Адміністрації Президента Кучми і знаю точно, що угоду не прийняли не тільки через відповідну позицію парламенту, а і президента також. Той період був дуже схожий на сьогоднішній, було немало проблем в україно-російських відносинах. Після президентських виборів Росія очікувала від нового президента семимильних кроків в бік її інтересів, але Леонід Кучма намагався вести збалансовану політику, урівноважити їх інтересами західної України. Я думаю, це повинно стати певним зразком для сьогоднішньої влади у побудові нормальних стосунки з великим сусідом, при цьому не здаючи національні інтереси.

Віталій Шибко: Після ратифікації угоди стосовно Чорноморського флоту візит Медведєва був продуманий. Багато питань, які виникали в парламенті і поза ним, були зняті, але в той же час переговори були напруженими і не до всього змогли домовитися. Причиною цього є позиція України, яка зробивши крок на зустріч щодо Чорноморського флоту, буде відміряти: а що ви, панове, нам зробите на зустріч. Зразу виникло питання розподілу майна колишнього СРСР, яке стане своєрідним запобіжним заходом.

Нинішня влада повинна врахувати, що на власних стосунках питання вирішувати не можна, як це було за приятельських відносин між Черномирдіним і Масолом. Якою б не була дружба, передусім повинні бути державні інтереси.

Валерій Чалий: Питання, які проходять через парламент, більш прозорі, ніж ті, які погоджуються між господарюючими суб’єктами чи урядовими угодами.

Ми йшли на зустріч Росії в багатьох питаннях, можливо, відбудеться сенсація і Росія буде враховувати українські позиції у цьому проблемному питанню. Час покаже.