Доля України визначає майбутнє Європи

На п'яту річницю української Революції гідності одна з найбільших німецьких газет присвятила Україні великий та, відверто кажучи, доволі незвичний для неї матеріал. У німецькій (та й в європейській загалом) пресі чи не вперше на повен голос висловлюється думка про те, що саме перебіг українських подій визначає подальшу долю всього Євросоюзу. Проукраїнські мотиви у консервативному німецькому виданні, яке багато в чому висловлює позицію більшої частини німецького політичного класу, може знаменувати собою формування нового тренду у ставленні німецького суспільства до України.

П’ять років тому на Майдані в Києві почалася Революція гідності. З тієї пори багато сподівань перейшло в розчарування. Але все ж таки, замучена війною та корупцією Україна залишається бастіоном європейських цінностей.

21 листопада 2013 року в центрі української столиці відбулася перша демонстрація. Люди вийшли проти спровокованого Кремлем рішення проросійського президента Віктора Януковича, він відмовився від підписання вже погодженої угоди про асоціацію України та ЄС. З неї розвився Євромайдан: вражаюче повстання за європейські цінності – демократію, вільну від корупції правову державу та національне самовизначення. Протягом цих подій через репресії та від рук спецпризначенців режиму Януковича загинули близько сотні протестувальників.

І це були не єдині жертви, які віддали життя за Революцію гідності. Саме так називають українці своє проєвропейське повстання. Протизаконну анексію Криму, яку здійснила Росія у відповідь на крах правління Януковича в лютому 2014 року, продовжило вторгнення на Схід України російських гібридних військ. Воно було замасковане під повстання «сепаратистів» та створення «народних республік» у Донецьку та Луганську. Так була створена постійна рана на тілі суверенної України. 

Досі війна забрала тисячі життів та зробила біженцями десь півтора мільйона людей. На східноукраїнському фронті та досі майже щодня гинуть люди. Бойові дії відбуваються всупереч Мінським угодам, дотримання яких постійно вимагає Євросоюз.

Російський агресор, який в цих Мінських угодах, до речі, взагалі як такий не визначається, не демонструє жодного бажання відпустити свою жертву. Проведенням незаконних «виборів» у «народних республіках» Кремль, навпаки, щойно просто цинічно показав, що для нього Мінські умови не варті й ламаного гроша.

П’ять років тому, коли українські громадяни, сповнені ентузіазму, йшли на Майдан з європейськими прапорами, не можна було уявити собі, що хвиля «нового націоналізму» в Європі поставить знак питання на самій європейській ідеї та на основах європейської згоди як такої.

Тому сьогодні ми переживаємо парадокс: політичне керівництво України так само, як суспільно-громадський рух за реформи, який народився під час повстання 2013/14 років, непорушно дотримуються «єврооптимізму», український президент взагалі вимагає закріплення євроінтеграції у Конституції), а от підтримка спільної Європи, власне, в країнах ЄС загрозливо хитається.

Петро Порошенко бажає закріпити проєвропейську орієнтацію України в Конституції

Незламне прагнення до Європи

Втім, західноєвропейське суспільство далеко не повністю збагнуло, наскільки щільно пов’язана доля України з майбутнім єдиної, демократичної Європи – та скільком важливим речам вона може навчитися від незламної проєвропейської орієнтації українців.

Натомість, медійний інтерес до боротьби України за свою свободу спадає, роздратування подіями в Україні зростає разом із несприйняттям реальності агресивної війни всередині Європи. Посилюються голоси з різноманітних політичних таборів, які переконують, що заради миру-дружби треба погодитись із насильницьким загарбанням частини суверенної європейської держави авторитарним режимом.

Правда полягає в тому, що величні видіння Євромайдану відчутно поблякли, зіткнувшись із важкою реальністю. Причому йдеться не лише про ціну постійної війни та постійних намагань Росії повернути собі Україну – не тільки вони заважають розвиткові країни.

Не лише постійна війна проти російського агресора на Сході гальмує розвиток України. Фото: fakty.com.ua

Велика частина проблем – «домашнього приготування»: інституційні реформи пострадянської системи просуваються дуже повільно та перебувають під постійною загрозою згортання. Корупційні олігархічні структури, які заполонили державу, ще далеко не є зламаними. Представники старих, регресивних політичних еліт все ще сидять за владними важелями.

Ще й досі високомотивованому громадянському рухові не вдалося ефективно організуватися та пробитися в центр політичного простору. Молоде, орієнтоване на Захід покоління потребує ще часу, аби створити нову суспільну ментальність, яка зможе стати основою для інституційних реформ.

Але велика кількість розчарувань загрожує замутити погляд на те, скільки реформ за ті небагато років, які минули з Майдану, було реалізовано попри всі перепони. Певно, найбільшою зміною з Майдану є зміцніле відчуття національної єдності українців. Розповсюджена на Заході російська казочка про те, що країна є розколотою на україномовну та російськомовну частини і тому не є єдиною нацією, не витримує навіть найпростішої перевірки.

Навіть, якщо Схід країни часто є вельми критично налаштованим щодо центрального уряду в Києві, назад під російське правління там майже ніхто не бажає повертатися. Агресивна політика Кремля попри бажання призвела до того, що українське національне самовідчуття зміцніло. 

Той факт, що в Україні боротьба за розвиток демократії та правових відносин є невід’ємною від прагнення до національного самовизначення, й обидва цих напрямки поєднуються з палким бажанням вступу до Євросоюзу, вказує, яку фатальну помилку роблять євроскептики та радикальні супротивники ЄС.

Їхнє уявлення про те, що «більше Європи» означає «менше національного суверенітету», виявляється антиісторичною та хибною. Постімперська структура ЄС, скоріше, вперше в історії континенту гарантувала національний суверенітет також невеликим націям. Саме тому ЄС розглядається путінським режимом, який намагається знову розбудувати свої імперські структури, як загрозливий антипод. І нова Україна, яка зрозуміла це, ніж будь-яка європейська нація, є для Кремля небезпечною.

Українці приносять квіти до пам’ятника вбитим активістам Майдану. Фото: pa/dpa/Сергій Гловний

 Паплюження та оббріхування Революції гідності російською пропагандою, виставлення її «фашистською», почалось із першого дня протестів й продовжується досі. Вигадки московської фабрики дезінформації постійно подаються, як нібито доведені факти, в європейському медійному ландшафті.

Так, нещодавно західні інформаційні агенції розповсюдили повідомлення про те, що український парламент прийняв гасло «Слава Україні!» як військове привітання з поясненням, що таким чином, мовляв, Київ став на бік радикальних націоналістських організацій, які під час німецької окупації у Другу Світову співпрацювали з нацистами та використовували цей слоган. В німецькій пресі таким чином без перевірки було розповсюджене звинувачення, вигадане російською пропагандою, про те, що «Слава Україні!» - це, мовляв, фашистське привітання.

Мета цієї підробки зрозуміла: нинішня українська влада і загалом українське прагнення до незалежності мають бути пов’язані з націонал-соціалістичним привидом. Але «Слава Україні!» звучала як формула українського національного руху ще задовго до появи фашизму та націонал-соціалізму. Це гасло з’явилося наприкінці XIX століття й використовувалося, наприклад, підрозділами сформованої в результаті Першої Світової війни Української Народної Республіки, яка боролася проти загарбання Червоною Армією України, яка вперше отримала незалежність.

Славетний полк «Чорних запорожців» одним із перших підрозділів УНР став використовувати гасло «Слава Україні!»

Сьогодні цей слоган спокійно використовується також українцями, які не мають нічого спільного з радикальними націоналістськими рухами. Незнання, а також дуже розповсюджена відсутність інтересу до української історії та українського сьогодення – це пастка, завдяки якій російські імперські уявлення про цю велику країну закріплюються й в головах європейців.

Це не означає, що й наявні радикальні націоналістські сили не складають жодної загрози для молодої української демократії. Й так само, як і інші східноєвропейські держави, які вирвалися з тенет радянського тоталітаризму, Україна має труднощі з усвідомленням темних сторінок національної історії.

Але набагато більшою загрозою, ніж захоплення влади авторитарними націоналістами, є поступова втома, втрата енергії та прагнення до змін в українському суспільстві, принаймні, підтримка реформ в широких прошарках українського населення часто є слабкою. Багато з цих реформ на перших порах взагалі видаються невигідними – скажімо, зростання ціни на газ, як наслідок реформи енергетичного сектора.

Москва в будь-якому разі не відмовилася від намірів затягнути Україну до свого містичного «русского міра». Вона й далі шукає приводів для втручання в українські справи – і тим більше, чим далі Україна виходить з-під її культурного впливу.

Одним із майже непомічених на Заході наріжних каменів цього виходу є нещодавно здійснений відрив Української православної церкви від гегемонії Московського патріархату, який є міцно вмонтованим до системи путінської влади. Те, що вельми авторитетний в церковних питаннях Константинопольський патріарх благословив українських православних християн на незалежність, змусило Володимира Путіна заявити про те, що «Росія захищатиме інтереси вірян в Україні».

Ця заява містить в собі загрозу, що тепер подальші агресивні дії проти України можуть здійснюватися під релігійним прикриттям. Не бачити цю загрозу - просто неможливо.

Ріхард Херцінгер, Die Welt

Переклад Бориса Немировського для «Главкома»