«Наша Родина – СНГ». Чому Україна досі сидить у цій організації?

Питання про присутність України у Співдружності Незалежних Держав, створеної після розпаду СРСР, знову на порядку денному. Агресія Російської Федерації, окупація Криму та збройний напад на схід України ставить питання доцільності перебування в таких структурах. Довкола теми «Україна та СНД» точаться суперечки і створюються міфи. Найпоширеніший з них – денонсація Угоди про СНД призведе до ускладнень у договірно-правовій базі відносин України з іншими країнами – учасницями СНД.

Олександр Данильченко, постійний повноважний представник України при СНД (2000–2004 рр.), та Сергій Борщевський, експерт Центру дослідження Росії, директор департаменту виконкому СНД за квотою України (2000–2005 рр.), переконані, що Україні потрібно вийти з СНД і залишитися тільки в тих угодах, які їй потрібні. Адже розірвання політичних відносин з цією організацією не означає одномоментного розірвання інших угод, які укладалися в рамках СНД. Отже, жодного впливу на економічну складову та псування міждержавних відносин не буде.

Погоджується з думками дипломатів і Вероніка Мовчан, керівник Центру економічних досліджень Інституту економічних досліджень та політичних консультацій. Вона переконує, що Україна повинна зберегти зону вільної торгівлі з СНД, окрім торгівлі з Росією. Потрібно продовжувати працювати з країнами-учасницями у форматі двосторонніх відносин. Адже сьогодні торгівля з країнами СНД все ще становить близько 20% загального товарообігу України.

Наскільки сьогодні актуально і доцільно порушувати питання про вихід України з СНД?

Борщевський: Я колись написав епіграму, яка характеризує нашу співпрацю з Росією в усіх форматах, у тому числі в рамках СНД:

Дехто славить:

міцнішого в світі нема –

стратегічне партнерство

вола та ярма

Більшість моїх знайомих, які не є професійними політиками, упевнена, що Україна вийшла з тієї контрольованої Росією організації, і дуже дивуються, коли чують протилежну відповідь. Цього року в грудні буде 25 років утворенню СНД. Розпад СРСР стався не з чиєїсь волі, а внаслідок певних причин, але ми чудово розуміємо, з якою метою тоді створювалася ця Співдружність. У Єльцина з’являлася можливість позбутися Горбачова, стати номером один у Росії. Якщо президент Радянського Союзу усувається, то на перший план виходить президент Російської Федерації. Для інших підписантів з’являлася можливість з керівників республік перетворитися на глав держав. Навіть Росія на першому етапі дивилася на СНД як на перехідну форму для так званого мирного розлучення. Навіть було введено такий термін – мирне розлучення, хоча насправді розлучення не було мирним. Пригадаймо всі збройні конфлікти за участі РФ на території колишнього СРСР, починаючи з Придністров’я, громадянської війни в Таджикистані, і продовжуючи війною в Грузії 2008 року і нашим сьогоденням.

Україна весь цей час домагалася фактично одного – зони вільної торгівлі, яка так і не почала функціонувати. Я не впевнений, що хтось прораховував, чи вигідно, чи не вигідно мати в рамках СНД зону вільної торгівлі, але така мета була. Російська ж сторона на першому, єльцинському, етапі не виявляла особливої зацікавленості в СНД, тоді вона ще була задивлена на Захід. Зміни почалися з першої каденції Путіна, точніше після так званих кольорових революцій, наприкінці 2004 – на початку 2005 року. Тоді з боку російської сторони окреслилася тенденція до поновлення панування на пострадянському просторі. Це виражалося в кількох напрямках «співпраці». По-перше, відбулося переакцентування проблематики СНД на переважно безпекові і військові питання. Засідання в Мінську (штаб-квартира СНД. – «Главком»), які мали відбуватися у форматі ОДКБ, де задіяна половина держав-учасниць СНД, дуже часто відбувалися саме під вивіскою СНД. Це  робилося для того, щоб залучати інші держави, які не є членами ОДКБ, бодай на рівні постпредів, а ще давало картинку для ЗМІ і спотворювало враження в третіх країнах, оскільки і рішення приймалися, і документи підписувалися як документи СНД, хоча ці всі рішення стосувалися далеко не всіх держав.

По-друге, переакцентування відбувалося на напрямку створення так званої місії спостерігачів СНД на виборах. Це було зроблено на противагу міжнародній місії ОБСЄ. Як правило, висновки цих місій були протилежними. Я наведу приклад роботи цієї місії СНД і втручання її в українські внутрішні справи на виборах в Україні під час президентської кампанії 2004 року – і ви все зрозумієте. Ось цитую уривок з інформаційного повідомлення, поширеного тоді, мовою оригіналу: «Великий Новгород. 25 октября. РИА-Новости. В Новгородской области предполагается открыть пять участков для голосования по выборам президента Украины. Согласно предварительным данным, участки будут сформированы в самых крупных городах: Великий Новгород, Боровичи, Старая Русса, Валдай, Демянск... На территории области проживает около четырех с половиной тысяч человек, имеющих право 31 октября 2004 года принять участие в выборах президента. Они имеют либо украинское, либо двойное гражданство». Так от, ми не маємо подвійного громадянства і не мали. Насправді йшлося про відкриття абсолютно божевільної кількості дільниць по всій Росії, де було б підтасовано голоси, адже їхнє відкриття планувалося у містах, де немає консульських установ України. Тобто поза українською державою там фальшувалися б вибори президента України, з намальованою заздалегідь кількістю учасників. А інформаційним прикриттям цієї операції мав слугувати звіт місії спостерігачів від СНД, також заздалегідь намальований у Москві. І коли відбувся останній тур голосування і обрали Ющенка, то вперше (а до цього ж були вибори в лукашенківській Білорусі) місія спостерігачів від СНД заявила про численні порушення під час голосування. А спостерігачі від ОБСЄ казали протилежне. І був ось такий клінч. Я вам навів красномовну одну з небезпек участі в СНД – пряме або непряме втручання у внутрішні справи України під егідою СНД.  

Данильченко: Коли президент Кравчук підписав Угоду про створення СНД, Міністерство закордонних справ України було проти. Але оскільки факт уже відбувся, то було опрацьовано відповідні застереження, які стали умовою нашої участі в цій угоді. Вони обмежували участь України: ми не брали участі у військовій співпраці, прикордонній, безпековій. Зрештою угоду було ратифіковано Верховною Радою саме з цими застереженнями. Подальша доля цієї угоди коливалася у відповідності до успіхів чи неуспіхів участі держав у ній. Згодом, як бачите, вона потрапила на периферію суспільної свідомості. Можна констатувати, що жоден з напрямів багатобічної співпраці в рамках СНД не виправдав сподівань, що на них покладалися. Для України присутність у СНД розглядалася тільки в економічному аспекті. Для нас СНД є ні державою, ні наддержавою, це механізм багатосторонніх контактів, консультацій, переговорів, покликаний наповнити реальним змістом перш за все економічну співпрацю. Між державами співдружності було укладено Угоду про зону вільної торгівлі (ЗВТ). Часто кажуть, що це означає якісь пільги, особливі умови, режими. Ні, це не так. Вона лише знімає перешкоди на шляху розвитку торгівлі. Вона передбачає вільний режим пересування товарів, капіталу, послуг і робочої сили.

Свого часу Україна підготувала свій проект ЗВТ у рамках СНД, котрий після багатьох раундів переговорів було підписано. Працював він не дуже ефективно. Тому було запропоновано інтенсифікувати цю діяльність і підписано й внесено нами протокол до цієї угоди, який теж не надто допоміг. Зрештою було укладено нову Угоду про зону вільної торгівлі, яка, по суті, констатувала, що та попередня залишилася невиконаною.

У відповіді на запитання «Україна та СНД: виходити не можна залишитися», після слова «виходити» треба ставити не кому, а крапку.

Борщевський: Наведу такий епізод зі свого професійного життя. Наприкінці 2006 року на колегії МЗС я доповідав про питання, яке формулювалося як «оптимізація участі України в СНД». Я проаналізував гуманітарні та соціальні угоди в рамках СНД, якими Росія знехтувала. Росія завжди розглядала гуманітарну співпрацю як механізм запровадження передусім російської мови, а через неї ідеології. І це третій, поряд із військовим та «спостереженням» за виборами, напрям, що використовує Росія для своєї експансії на теренах колишнього СРСР.

Так от, я наведу кілька угод, які Росія підписала, але згодом заявила про намір не брати в них участі або не підписала взагалі. Отже, Угода про першочергові заходи із захисту жертв збройних конфліктів (1993 р. – підписала, а в 2005-му заявила про намір не бути учасницею), Угода про державну соціальну допомогу членам сімей військовослужбовців, які загинули в Афганістані та інших державах, де велися бойові дії (1993 р. – підписала, а в 2003 році також заявила про намір не бути учасницею), Угода про соціальний захист і охорону здоров’я громадян, які зазнали впливу радіації внаслідок Чорнобильської та інших радіаційних катастроф і аварій, а також ядерних випробувань (1994 р. – підписала, а в 2003-му заявила про намір не бути учасницею), Угода про встановлення для учасників Великої Вітчизняної війни, трудівників тилу воєнних літ і вдів загиблих воїнів додаткових пільг і матеріальної допомоги з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років (1994 р. – підписала, а в 2003-му заявила про намір не бути учасницею), а ще свого часу РФ навіть не підписала Угоду з питань, пов’язаних із відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (1992 р.) та протокол до неї. І це далеко не всі приклади.

Тобто треба позбуватися ілюзій! Ми повинні виходити з принципу що вигідно Росії, абсолютно невигідно Україні. Для чого Росії СНД? Передусім для того, щоб переконувати світ, використовуючи термінологію Московського патріархату, що це її канонічна територія.

Перебування України в СНД дозволяє Росії маніпулювати і втягувати в свої ігри окремих громадян і цілі організації. У нас досі в Києві працює «Представительство Россотрудничества в Украине». На сайті представництва оголошено конкурс для наших дітей до 25-ліття створення  СНД на тему «Наша Родина – СНГ». У мене питання: у наших дітей, яка Батьківщина – Україна чи СНД? Чи наші діти приблуди? Офіційно Україна не має причетності до всіх цих утворень переважно в гуманітарній сфері. На Казанському саміті СНД у 2005 році Україна підписала Угоду про гуманітарну співпрацю країн – учасниць СНД із трьома застереженнями, що стосувалися неучасті в спільному інформаційному та освітньому просторі і у фонді гуманітарної співпраці СНД. Проте наші громадяни їздять на різноманітні заходи в рамках СНД, організовані цим фондом і на його кошти. Нещодавно в Мінську відбулася зустріч молодих письменників, де були й наші митці. Це ж ганебно. Ми створюємо про себе враження для світу, що у нас відбуваються якісь конференції, відбувається культурний обмін з країною-агресором. То навіщо нам тоді допомагати?

Данильченко: Я наведу ще один з ризиків перебування України в СНД. Багато говорилося про так звані миротворчі сили СНД. Свого часу у 1992 році було ухвалено рішення про миротворчість СНД у Сухумі. Інші держави не хотіли брати у цьому участь, і тоді народилося таке рішення: «Считать находящийся в Абхазии российский военский контингент коллективными миротворческими силами СНД». Тобто це профанація в питанні миротворчих сил СНД.

Але ж неодноразово з вуст представників держави лунало, що вихід з СНД завдасть шкоди договірно-правовій базі відносин України з іншими країнами-учасницями?

Борщевський: Українська влада мала давним-давно продивитися весь перелік угод, які укладалися в рамках СНД. І вирішити для себе, в чому залишатися, а в чому ні. Я хочу нагадати, що питання перегляду цих угод було поставлено ще в 2006 році на засіданні РНБО. Але за 10 років ніхто нічого не зробив. Міністр Клімікін тільки нещодавно сказав, що Україна вивчає питання виходу з СНД.

Данильченко: У побуті існує така хибна думка, що денонсація Угоди про створення СНД – одночасно вихід з усіх інших угод. Я не скажу зараз вам точної цифри, але у 2006 році таких документів було понад 2 000, а сьогодні їх, звісно, більше. Там багато суто ритуальних документів, рішень, постанов або заяв, які були або виконані, або вже втратили свою актуальність, тобто реально діючих документів з цих тисяч значна меншість. Тому, оптимізуючи участь нашої співдружності, не просто бажано, а вже необхідно передивитися кожен з них. Денонсація Угоди про створення СНД означає припинення подальшої участі України в цій структурі. А кожна інша підписана угода має у своїх прикінцевих статтях свій механізм та умови припинення, виходу, внесення змін чи продовження.

На сьогодні у нас парадоксальна ситуація: ми формально залишилися в структурі, де верховодить агресор, і виходить, що десь там війна, але в рамках СНД усе гаразд. 

У нас має бути протилежна позиція. Офіційно, юридично треба вийти з цієї структури, а фактично – залишитися в тих галузях, які становлять для нас інтерес.

Наскільки швидко можна зробити ревізію усіх цих документів, угод?

Данильченко: Гадаю, протягом року можна залагодити всі суперечності між сторонами, які можуть виникнути.

Безпекові та військові угоди в рамках СНД ми не підписували. І добре, що нас ця доля оминула. Бо сьогодні вже стало зрозумілим, чого вартують миротворчі сили СНД. Там, де СНДівська миротворчість задіяна, жодного конфлікту за 25 років не врегульовано. Вони, по суті, використовуються лише для того, щоб мати важіль впливу на ці держави. Єдиний врегульований конфлікт – у Таджикистані. Але без участі «миротворців» СНД. Там була невеличка місія спостереження ООН. Тому якщо такі «миротворці» потраплять на територію України, то цілком зрозуміло, яке буде продовження.

Статут СНД Україна не підписала. Росія підписала. Своєю агресією – анексією Криму та збройним конфліктом на сході України – Москва сама ж порушила статтю 3 статуту, де чітко сказано, що «держави-члени мають поважати суверенітет держав-членів, непорушність державних кордонів, визнання чинних кордонів і відмовлятися від протиправних територіальних надбань».

У цьому ж статуті передбачено, що такого агресора можна покарати. Чому країни – члени СНД не збиралися щодо цього питання? Чи може Україна, як нестатутний член СНД, порушувати питання про притягнення Росії до відповідальності?

Борщевський: Згадаймо голосування на Генеральній Асамблеї ООН, як тільки Росія анексувала Крим. Там було 10 країн з Росією включно, які підтримали тоді Росію. Серед тих країн були Білорусь і Вірменія. Ці ж країни є учасницями СНД. Ось це наше оточення у Співдружності, де жодного разу не розглядалося питання російської агресії.

Мені здається, що МЗС України, починаючи з 2014 року, мав би створити список міжнародних угод в різних форматах: двосторонні угоди між Росією та Україною і багатосторонній формат – є документи ООН, ОБСЄ, Ради Європи тощо і навіть СНД, які Росія порушила. За моїми підрахунками, таких документів близько 600. Цей список МЗС України мав би виносити на обговорення про порушення Росією у відповідних організаціях, вони ж мають скласти окремий розділ у документах міжнародного суду. Росія – світовий злодій. У пристойному товаристві з нею не можна сидіти за одним столом. І це треба пояснювати планомірно і щоденно, але аргументовано.

Окрім того, в рамках СНД є ради і є угоди, в яких беруть участь не лише держави – учасниці СНД. Наприклад, є галузева транспортна рада, де беруть участь країни Балтії, в якійсь бере участь, наприклад, В’єтнам.

Тобто нам ніщо не заважає брати участь у рамках угод, а не в рамках по суті антиукраїнської організації. Не кажучи вже про те, що одночасна участь у СНД і в ЄС, куди ми начебто прагнемо, практично несумісна.

Данильченко: Я хотів би нагади про те, що в роки Другої світової війни в полон до Вермахту потрапило до кінця 1941 року близько чотирьох мільйонів червоноармійців. Протягом усієї війни питання про долю полонених, про втрати Червоної армії у цій війні не те, що ні разу не розглядалося, а й навіть не порушувалося. От подібна ситуація зі Статутом СНД. Більш кричущої ситуації, як агресія Росії в Криму та сході України, за всю історію СНД не було. Адже це відкритий збройний виступ. Однак керівні статутні органи СНД жодного разу не звернулися навіть до обговорення цього питання.

Стосовно статуту. Коли проект статуту було підготовано, виявилося, що більшість розділів Статуту СНД суперечить застереженням України до Угоди про створення СНД. Тому підписано нами бути не може. Відбулося більше 20 раундів зустрічей, під час яких виявилося, що якщо Україна підпише цей документ, я умовно зараз скажу, то застереження буде таке: підписувати, крім розділів 3, 4, 5, 7, 8. Виникає питання, а що тоді підписувати? Тому було вирішено, що підписання з нашого боку не буде.

Тобто якщо ми – нестатутний член, то ми безправні і з нами ніхто не повинен рахуватися і звертати увагу на наші пропозиції? Саме про це зауважив Путін під час нещодавнього саміту глав СНД, коли Україна в особі посла в Киргизії висловила протест щодо головування Росії в СНД?

Данильченко: Ні, це зовсім не так. Колись давно виникло питання: які права і обов’язки мають держави з різним статусом у рамках Співдружності? Економічний суд СНД не за нашою ініціативою розглядав це питання. Рішення було таким, що в СНД існують держави-засновниці: Україна, Білорусь, Росія, які підписали первісну угоду, до яких згодом приєдналося ще дев’ять держав; держави-учасниці, тобто ці троє і дев’ять, але сьогодні вже без Грузії; статутні члени СНД, які окрім Угоди про створення СНД, підписали і ратифікували Статут СНД. Україна є нестатутним членом. З цього приводу Економічний суд СНД зробив висновок, який ми прийняли беззастережно, про те, що нестатутне членство України в СНД жодним чином не зменшує, не звужує її прав та ініціатив. Тому слова Путіна на тому саміті не відповідають дійсності.

Як було зазначено, Україна розглядає СНД у першу чергу крізь економічну призму, і розірвання політичних зв’язків не впливає на економічну складову. Наскільки ми успішні в зоні вільної торгівлі Співдружності?

Мовчан: Економічна співпраця в рамках СНД не є успішною, якщо дивитися на динаміку розвитку. Після агресії Росії відбувається стрімка дезінтеграція. Але розрив економічних зв’язків розпочався раніше. Перший етап був на початку створення Незалежної України. З іншого боку, ця співпраця є все ще важливою. Статистика каже, незважаючи на те, що спостерігається кількарічний спад, торгівля з країнами СНД залишається на рівні 20-21%  загального товарообігу України. Цікаво, що останнім часом падіння торгівлі з Росією відбувається стрімкіше, ніж з іншими країнами СНД.

Мені як економісту важливо, щоб було збережено зону вільної торгівлі з СНД та двосторонні договори з окремими країнами СНД. Тому що в рамках Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), в який входять п’ять з десяти країн-членів СНД, не враховуючи України, майбутня торгівельна політика має визначатися союзом в цілому, а фактично – Росією. Але завдяки тому, що існує договір про вільну торгівлю в рамках СНД і збереглись двосторонні угоди про вільну торгівлю, інші країни-члени ЄАЕС фактично не слухаються Росію і не припиняють вільну торгівлю з Україною. В Угоді про створення ЄАЕС передбачено, що старі угоди про вільну торгівлю, які було укладено в рамках СНД, залишаються чинними. І тим країнам, і Україні вигідно зберігати такі торговельні відносини. Адже економіка України досі слабка, і наразі швидко переорієнтуватися на інші ринки складно

Росія байдуже спостерігатиме за такою ситуацією?

Мовчан: Ми бачимо, як Росія на початку 2016 року прийняла кілька рішень, які створюють проблеми не лише Україні, а й іншим країнам, які не підтримали обмеження щодо України. Зокрема, у 2016 році Росія заборонила транзит українських товарів через свою територію спочатку формально тільки в Казахстан, а з середини року – в Киргизстан. Також у липні була запроваджена заборона транзиту всіх українських товарів, щодо яких в Росії діє ненульове мито.

Ця ситуація створила проблеми не тільки України, але й Казахстану, Киргизстану (обидві країни – члени ЄАЕС), а також всім іншим країнам Середньої Азії. Тому що доїхати туди новим шовковим шляхом дуже проблематично. Це також впливає і на країни Кавказу. Звичайно, можна везти морем, але значні обсяги донедавна перевозилися суходолом. Росія створює тиск на всіх учасників країн-СНД, і ще більший тиск на країни-учасниці ЄАЕС, а отже країнам доводиться маневрувати в рамках старих угод про ЗВТ. І їх збереження – на користь Україні.

Україна має багато зон вільної торгівлі і з СНД, і з ЄС, у двосторонніх форматах… Така кількість зон – нормальне явище?

Мовчан: Україні потрібна торгівля. Торгівля, експорт – це те, що може дозволити країні швидше розвиватися. За економічним визначенням Україна – це маленька відкрита країна. Вищі темпи експорту зможуть якнайскоріше підняти економіку. Звичайно, не треба забувати і про внутрішнє споживання, але й без експорту швидке економічне зростання фактично неможливе. Тому важливо зберігати гарні торговельні стосунки з усіма ринками за умови, що це не протирічить базовим національним інтересам країни, зокрема інтересам безпеки та захисту суверенітету.

Незважаючи на економічні втрати, добре, що відбулось скасування зони вільної торгівлі з Росією. Бо це була ситуація, коли торговельний зв'язок використовувався як важіль впливу не на користь інтересів держави. Але, з іншого боку, я не впевнена, що інших країн - учасниць СНД варто ототожнювати з Росією. В багатьох випадках, мені здається, вони хотіли б відійти від цього впливу і проводити свою економічну політику. Наприклад, Казахстан абсолютно нещасливий  щодо рішення Росії, що він фактично не може нині торгувати з Україною. Тому Україні важливо зберегти відносини з тими іншими країнами СНД, які готові вільно торгувати з нею. Досі українські виробники постачають у країни СНД близько половини усього експорту продукції машинобудування, близько 40% хімічної продукції.

Борщевський: Мабуть, ніхто не проти економічної співпраці, яку, як було сказано, можна розвивати на основі укладених угод, для чого перебування в СНД не є неодмінною передумовою. А щодо Росії – давайте нарешті розберемося: ми воюємо чи торгуємо? Доля країни не йде в жодне порівняння з інтересами бізнес-груп чи громадян, які сьогодні вважають для себе можливим працювати в Росії, працювати на її економіку. Зрештою, вихід з СНД був би точкою нашого неповернення в колоніальне минуле.

 Наталія Малиновська, «Главком»