«Територію, що прилягає до зони відчуження, облюбували заможні: земля в селищі Страхолісся на Дніпрі, є однією з найдорожчих…»
Після тридцяти років, що минули після трагедії на Чорнобильскій АЕС, було ухвалено рішення перетворити дві третини зони відчуження у заповідник. Відповідний указ президента набув чинності ще в минулому році, а цього тижня в селищі Іванків відбулося відкриття офісу заповідника. Міністерство екології запросило на цю подію журналістів, які, окрім, власне, офіційного заходу, мали можливість пересвідчитися, чим живе зона зараз.
Як не дивно, територію, що прилягає до зони відчуження, облюбували заможні та впливові персони – земля в селищі з не дуже привабливою назвою Страхолісся, що на березі Дніпра, є однією з найдорожчих в області. Тут розташтована рибальсько-мисливська база, і мешканці елітних маєтків, які захоплюються рибальством, навіть вживають спійману рибу в їжу. Розповідають, аби переконатися, що риба не «фонить», її спалювали. Дозиметр свідчив: попіл не радіоактивний – улов безпечний. А от сомів-довгожителів, які живуть безпосередньо на ЧАЕС в каналі охолодження ректора навряд чи хтось зважиться приготувати і скуштувати. Проте вони є «хітом» для туристів, які підгодовують рибу хлібом, аби виманити на поверхню.
За пунктом пропуску «Дитятки» починається інший світ - місцями моторошний, та саме він і приваблює численних туристів. Вже станом на жовтень їх тут побувало більше, ніж за увесь минулий рік. За словами голови Держагентства з управління зоною відчуження Віталія Петрука, торік зона прийняла 36 тисяч відвідувачів, з яких 80% складали іноземці. Взагалі Чорнобиль приваблює більше половини туристів, які відвідують Україну. Звісно, просто так розгулювати Рудим лісом ніхто не дозволить – система пропуску в 30-кілометрову зону дуже сувора, а кожній групі приставлять супровуджувача. Нещодавно до Чорнобиля приїжджала посол США Марі Йованович, вона запам’яталась черговим на блокпості тим, що відмовлялась пройти традиційну процедуру перевірки на радіоактивне забруднення при виїзді, не розуміючи, чого від неї хочуть. Але непорозуміння вирішилось, і всі необхідні маніпуляції Йованович таки виконала.
Вистачає і нелегальних гостей – так званих «сталкерів». Все-таки межі закритої території дуже широкі і за всіма не встежиш. Є серед тех, хто проникає на зону, і просто фанати однойменної гри, і любителі побродити покинутими будинками (в приміщеннях накопичена найбільша радіація), і мисливці за скарбами. По зоні навіть грають в своєрідний аналог радянської «Зірниця» – розставляють радіомаячки, які повинні знайти інші гравці. «Часто беруть звідти якийсь сувенір і ставлять десь вдома, – нарікає в розмові з «Главкомом» міністр екології Остап Семерак. – І ця штука «фонить» не тільки в квартирі, а ще й опромінює оточуючих». У руках у міністра – компактний дозиметр з надписом «VIP». Семерак не триматиме цей прилад постійно увімкненим під час поїздки, оскільки в тій же Прип’яті апарат просто зашкалюватиме від показників радіації.
Зі сталкерами намагаються боротись жорсткіше – зараз заряд адреналіну, який отримують порушники, коштує мізерних штрафів (від 20 до 30 неоподатковуваних мінімумів - 340-510 гривень). Ці гроші вони сплачують у випадку, якщо попадуться. Держагентство вже надіслало пропозиції до МВС щодо посилення покарання для нелегальних візитерів, яких регулярно відловлюють.
Більш жорстке ставлення до порушників обумовлено ще й новим статусом заповідника. Новий офіс в селищі Іванків, на відкритті якого і перерізав стрічку міністр, поки напівпорожній – він тільки починає роботу. Штат заповідника налічує 26 робочих місць, але в перспективі він має розширитись до більш ніж шести сотень співробітників. На наступний рік на діяльність Чорнобильського біосферного заповідника планується виділити 25 млн грн, але в міністерстві розраховують вибити з бюджету більшу суму.
На думку Петрука, отримання статусу заповідника дає зоні відчуження більш логічну правову основу. Окрім функцій збереження унікальної природи й недопущення поширення радіоактивного забруднення, заповідник може бути використаний для наукових досліджень, в тому числі, іноземними вченими. Флора та фауна відновилась в зоні відчуження швидше за все інше – в лісі зустрічаються лосі, косулі, вовки… Одних червонокнижних тварин тут фіксується близько двадцяти видів.
«Новостворений заповідник за розмірами трохи менший за Люксембург і є одним із найбільших природоохоронних об’єктів України, – каже Семерак. – Сюди поступово повертається життя. Щоправда, для людини поки що ці території так і залишаються закритими. Але я вірю, що час, коли людина сюди повернеться, настане значно раніше, ніж за 24 тисячі років, коли завершиться період напіврозпаду трансуранових. Хто знає, можливо за 50 чи 100 найближчих років буде знайдено метод, який дозволить знезаразити ці території».
Взагалі впливу людини піддається лише 5% території, на всій іншій природа належить самій собі. З 30 кілометрів зони відчуження 10, що оточують станцію, безперспективні з точки зору відновлення – природа там не самоочищується. Тож цю територію планується використати для захоронення відпрацьованого ядерного палива та радіоактивних відходів.
Для цих цілей планується використати машинну залу 1–2 енергоблоків, де колись розташовувалась турбіна. Зараз це величезне приміщення, куди досі не пускали журналістів, виглядає дещо апокаліптично.
Машинну залу, яка зовсім поруч із саркофагом над 4-м енергоблоком, наразі демонтують і планують зробити з неї сховище для радіоактивного сміття (не палива), в тому числі, з інших АЕС. Товщина стін та інші характеристики приміщення для цього цілком підходять, аби не витрачати кошти на будівництво нової споруди в іншому місці. Якщо вже 10-кілометрова зона забруднена на тисячі років, то й сконцентрувати все, що пов’язано з радіоактивними відходами, логічно саме тут. Тим більше що Україна займає четверте місце в світі за їхніми обсягами після США, Росії та Франції, але на відміну від цих країн не має ядерної зброї.
Зараз на АЕС відпрацьоване паливо зберігається в сховищі мокрого типу (СВЯП-1) та приреакторних басейнах на блоках 1–2. Для захоронення всього палива зараз добудовують новий об’єкт СВЯП-2, строки здачі якого в експлуатацію зсувались. Особливість другого сховища полягатиме в тому, що паливо буде зберігатись на ньому в сухому вигляді. Це дешевше та безпечніше – наявність води веде до ризиків неконтрольованої реакції. Як нарікають наші інженери, французькі підрядники, які займались проектуванням СВЯП-2, не врахували, що відпрацьоване паливо треба буде сушити, тож багато чого довелося за ними переробляти. Тому й будівництво сховища затягнулось. Зараз на об’єкті відбуваються так звані холодні випробування, тобто імітація процесу, а на початку наступного року планується вже розпочати гарячі випробування безпосередньо з гарячим паливом, а початок експлуатації сховища заплановано на четвертий квартал 2018-го року. Саме сховище представляє собою два ряди бетонних модулів під відкритим небом – всього 232 ємності для герметичних пеналів із відпрацьованим паливом.
Паливо до сховища буде доставлятися спеціальним механізмом, а перед цим оброблятись в «гарячій кімнаті». Оператор за пультом та просвинцьованим склом, яке не пропускає радіацію, буде спеціальними маніпуляторами різати паливо, сушити й відправляти його в пеналах у сховище.
Також величезну пустельну територію зони відчуження планується використати для розміщення сонячних електростанцій. «Тут такі природні умови, саме для сонячної енергетики, – запевняє Семерак. І коли ми це зрозуміли, то відчули інтерес інвесторів – отримали понад 60 заявок від різних українських та закордонних компаній. Сьогодні, за дорученням уряду, державна компанія «Укренерго» готує стратегію з точки зору розвитку і можливості експлуатації мереж. І очікуємо до кінця року їхній висновок, щоб розуміти, скільки території можна локалізувати».
Про місто-привид Прип’ять, розташоване в трьох кілометрах від Чорнобильської АЕС зазвичай згадують навесні, на чергову річницю найстрашнішої техногенної катастрофи. Але й восени пустельне місто заворожує своїм інфернальним виглядом. На момент вибуху на ЧАЕС місто було дуже молодим – лише 16 років – і ще активно добудовувалось. Зводили його спеціально для енергетиків, і фактично воно було супутником станції, про що свідчить і назва палацу культури «Енергетик», що збереглася з того часу на фасаді, і гасло «Хай буде атом робітником, а не солдатом» на одному з будинків.
Середній рік мешканців міста на момент аварії становив 26 років, з 50 тисяч жителів - кожен п’ятий був дитиною. У місті були школи, дитячі садочки, кінотеатр, басейн, готель, торговий центр, річковий порт та інша інфраструктура.
Покинуті домівки без вікон виглядають моторошно, а сама Прип’ять лишається тим рідкісним місцем в Україні, до якого ще не дісталась декомунізація, – шедеври соцреалізму тут досі на кожному кроці. Доля примарного міста – подальше затухання, ні про яку рекультивацію цієї території в осяжному майбутньому мови нема. Втім Прип’ять і надалі приваблює туристів і сталкерів. Хоча тутешній ресторан вже ніколи не обслужить клієнтів, а колесо огляду не підніме на висоту, з якої буде видно похмурий осінній чорнобильський пейзаж.
Радіація в Прип’яті зашкалює – скажімо, в районі пристані дозиметр показував 110 мікрорентген на годину, на землі – 150, на моху, який є абсорбентом для радіації, – 220. Норма для Києва – 10–20 мкр/год. Підвищений фон спостерігається і в відомому парку атракціонів – біля «чортового колеса» та автодрому, дуже «фонить» і залізний люк посеред площі. Найбільш радіоактивним місцем Прип’яті вважається підвал медсанчастини 126, у яку звозили ліквідаторів аварії в перші її години. В цьому підвалі досі зберігається їхній заражений одяг та взуття. Дозиметри фіксували тут шалені показники радіації, які вимірювалась десятками тисяч мікрорентген. Підвал має велику популярність серед сталкерів, яких не зупиняє навіть те, що головний вхід в нього було засипано піском.
Безпосередньо Чорнобиль, в якому проживає персонал станції та підрядники, які проводять на ній роботи, в плані радіоактивності мало відрізняється від Києва – радіаційний фон тут коливається на рівні 12 мікрорентген на годину, хоча є й більш брудні місця – наприклад, виставка техніки ліквідаторів аварії. Хоча техніку очистили для експозиції, надто близько підходити до неї не варто. В Чорнобилі є всі атрибути звичайних міст – магазини, кафе, готелі. Нема тільки шкіл та дитячих садочків – відвідувати зону до 18 років заборонено.
Окрім заїжджих, у місті живуть багато самоселів плюс в зоні відчуження досі лишаються ті, хто, незважаючи на ризики, не забажав кидати рідні місця. Фотографії таких людей є в етнографічному музеї, де представлена історія цього регіону.
Натхненник музею та його керівник Ростислав Омеляшко розповідає, що експонати збирались упродовж двадцяти років. В експедиціях зоною відчуження бере участь відома поет та прозаїк Ліна Костенко, яка заради цього кидає всі свої справи. Ходять по покинутих домівках учасники експедицій лише групами, потім намагаються з’ясувати особи їхніх хазяїв. Якісь речі для музею дарують самі переселенці. За словами Омеляшка, який, сам є вихідцем з Івано-Франківщині, 80% знайдених предметів є чистими від радіації, решта піддається обробці.
Фізик за фахом, міністр Остап Семерак сподівається, що згодом будуть винайдені технології, які дадуть змогу не чекати очищення території тисячі років. Але поки слід визнати, що з подальшою консервацією ЧАЕС кількість людей, які живуть в тому ж Чорнобилі, буде лише меншати. Можливо, таке «обезлюднення» піде тільки на користь унікальній природі.
Станіслав Груздєв, Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0