Як потрапити до НАТО: три горішки для України

До початку російсько-української війни членство України в НАТО було радше символом незалежності, аніж практичною потребою. Символом того, що Україна робить ще один крок, віддаляючись від Росії, «руського міру» та всього пострадянського спадку. Війна ж розставила інші пріоритети: тепер багато хто дивиться на НАТО як головного союзника у боротьбі з окупантами.

Відразу зауважимо, це дещо спрощений погляд. «Я не вірю в появу серед наших захисників підрозділів Бундесверу або французького Іноземного Легіону. Просто пам'ятаю, як кілька років тому ВПС Туреччини збили знахабнілий російський літак, і Німеччина та Франція швидко почали демонструвати активний нейтралітет і прагнення до миру. А Туреччина, не забуваємо, член НАТО», – нагадує в розмові з «Главкомом» політолог Кирило Сазонов.

Те, що НАТО – не панацея, відзначає і генерал-лейтенант ЗСУ, колишній керівник АТО Михайло Забродський. «Надання воєнної допомоги з боку Заходу – досить серйозний, тривалий і далеко не автоматичний механізм. Є певні запобіжники та процедура. Навіть у разі нападу на одну з країн НАТО не відразу з'явиться реакція всіх його членів у плані застосування збройних сил чи інших силових відомств», – зазначав він в одному з інтерв’ю.

І все таки Україні було б «спокійніше» під «захисною парасолькою НАТО», як казав колись Віктор Ющенко. Однак чому парасолька над нами досі не розкрита? З аналогічним питанням президент України Зеленський звернувся до свого американського колеги Джозефа Байдена. Відповідь на це питання – не така проста.

Приділимо увагу кожному з аспектів, які наближують чи віддаляють державу до членства в Альянсі.

Перше: «Неоднозначні сигнали» з України

Слушну річ зауважує депутатка та голова парламентського «євроінтеграційного» комітету Іванна Климпуш-Цинцадзе. «Навіть у той період часу, коли, здавалося, відкривалося вікно можливостей для України, ми теж давали неоднозначні сигнали», – зазначає вона в одній з дискусій Українського кризового медіа-центру. Спочатку «були позаблоковими» і лише після 2014-го чітко визначилися з пріоритетами, додає Климпуш-Цинцадзе.

Історія коливань України стосовно НАТО бере початок від президентства Віктора Ющенка, і точно не йде нам на користь. Ми всі пам’ятаємо Вільнюський саміт Східного партнерства 2013 року, коли Україна відмовилася від асоційованого членства в ЄС. В історії з НАТО був свій роковий саміт, який міг стати переламним в нашій історії, – мова про Бухарест-2008.

Україна брала участь у тодішньому зібранні та задекларувала бажання стати членом Альянсу. Ставлення до цього з боку країн-учасниць (зокрема, Франції та Німеччини) було неоднозначним, і все ж західні партнери відповіли, що Україна може вступити в НАТО (теоретично), але є певні критерії такого вступу. Поки що ж метою нашої держави має стати отримання ПДЧ – Плану дій щодо членства в Альянсі.

На саміті у Бухаресті 2008 року президент Росії Володимир Путін розкритикував політику розширення НАТО. Він наполягав, що НАТО має враховувати думку Росії в питанні членства України (Фото: Укрінформ)

Якою була реакція на це з боку України? Доволі суперечливою. Віктор Ющенко, який доти говорив про «захисну парасольку», несподівано заявив, що питання НАТО «заполітизовано» і що рішення відносно вступу буде ухвалене «демократичним шляхом», тобто на референдумі.

Потім було президентство Віктор Януковича, який робив акцент на позаблоковості нашої держави, перекресливши усі попередні плани. А відтак лідером України став Петро Порошенко.

На початку травня 2014-го Порошенко заявив, що для вирішення питання про вступ до НАТО йому потрібна консолідована позиція соціуму. Очевидно, що це було нічим іншим, як спробою відтягнути час та не давати чітких, однозначних відповідей.

Тоді ж, восени 2014-го, був проведений саміт НАТО в Уельсі, участь у якому брав особисто президент України. Порошенко привіз додому обіцянку поставити в Україну високоточну зброю, але не План дій щодо членства України в НАТО. Про ПДЧ для України в Уельсі згадувала лише Раса Юкнявічене – екс-міністр оборони Литви.

Варто зазначити, що задовго до президентства, у січні 2010-го, Порошенко, будучи міністром закордонних справ, заявляв, що всім необхідним параметрам НАТО Україна вже відповідає. Настільки, що навіть не потребує ПДЧ. «Ніяких ПДЧ не потрібно. Країни вступають до НАТО без будь-яких ПДЧ. Треба переходити до практичної роботи, яку за нас ніхто не зробить. Україна є піонером, є лідером, який сьогодні демонструє, що треба робити іншім країнам. Тут має бути абсолютно виважена, блискуча, професійна і кропітка робота, яку ми зараз робимо», – говорив Порошенко у січні 2010 року.

Чотири роки по тому Україна була вимушена звертатися до Заходу по військову допомогу. Але попри безсумнівні симпатії до України, «колективний Захід» в особі віце-президента Атлантичної Ради Деймона Уїлсона ставив у 2014-му закономірне питання: «А чи варто намірам вступу до НАТО бути частиною української політики?».

Україну делікатно запитували про те, чи дійсно нам потрібен Альянс.

Потрібен! – відповіла Україна і в лютому 2019-го ухвалила зміни до Конституції, в тіло якої був вписаний курс на членство в НАТО та ЄС. І це – той спадок, який отримав президент Володимир Зеленський.

Друге: недостатньо зусиль

У звіті, підготовленому центром «Нова Європа», наголошується, що зусилля адміністрації Зеленського щодо наближення України до НАТО є значними. Ось одна цитата з цього документа:

«За президентства Володимира Зеленського Україна продемонструвала достатньо непогану динаміку у впровадженні стандартів НАТО. Якщо у червні 2019 року ця цифра становила 196 стандартів та керівних документів, то у січні 2021 – 292. Таким чином, із моменту перебування Зеленського на посаді було впроваджено приблизно сто нових угод зі стандартизації НАТО, тобто третину від тих, які було впроваджено за попередній період – з 2014 (номінально з 2004) по 2019 роки. Якщо такі темпи впровадження, як в останні півтора року, буде збережено, то приблизно за 13–14 років Україна могла б впровадити наявні стандарти Альянсу якщо не на 100%, то на 90%».

І цим досягнення не обмежуються. У червні 2020 року Україна отримала від НАТО програму EOP (Enhanced Opportunity Partners, тобто «Партнерство з розширеними можливостями»). А від цієї програми, як каже народний депутат і голова постійної делегації в Парламентській асамблеї НАТО Єгор Чернєв, лишається «один останній крок до ПДЧ».

Щоправда, від ПДЧ до повноцінного членства – не один крок і не десять, а ціла марафонська дистанція. «Підготовчим класом» називає План дій щодо членства професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань. Але цінним є те, що президент Зеленський заявив про бажання України пройти навчання у такому класі.

«Радий був чути від Єнса Столтенберга, що двері НАТО для України відчинені. Дякую, що ви особисто й члени Альянсу підтримують нас у бажанні досягти членства у НАТО. Наша найближча мета – ПДЧ», – написав Зеленський у Твітері після розмови з генсеком НАТО 25 лютого 2021 року.

Радий чути від @jensstoltenberg, що двері @NATO для #України відчинені. Дякую, що ви особисто й члени Альянсу підтримують нас у бажанні досягти членства у #НАТО. Наша найближча мета – ПДЧ. Ми серйозно ставимося до реформ, оскільки це насамперед зміцнення нашого оборонного сектору pic.twitter.com/mlQ8hm51Mm

— Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) February 25, 2021

Раніше, наприкінці 2020-го, міністр оборони України Андрій Таран висловив сподівання, що Україна зможе отримати План дій щодо членства в НАТО на наступному саміті Альянсу у 2021 році.

Отже, можна вважати, що Україна на півшляху до успіху?

Щоб відповісти на це, слід процитувати президента США Джозефа Байдена, чия адміністрація зрештою зробила публічну заяву на тему «чому Україна не в НАТО». Передусім Байден підкреслив «підтримку плану президента України в боротьбі з корупцією та реалізації програми реформ». «Лідери погодилися, що ці реформи є ключовими для євроатлантичних прагнень України», – зазначається в заяві Білого дому.

Відомо, що в офісі президента дещо переінакшили цю резолюцію, а точніше, по-іншому розставили акценти. «Джо Байден висловив підтримку прогресу України у питанні здобуття членства в НАТО», – йшлося в офіційному релізі Банкової. Однак скільки би на Банковій не повторювали «халва, халва», солодкий присмак від слів американського колеги так і не з’явився. Бо навряд чи він сам, а також його близьке політичне оточення (зокрема, голова Офісу президента Андрій Єрмак, який приєднався до «перекладу» слів Байдена) не розуміють головного. Американський президент дав Зеленському чіткий та прозорий натяк: потрібно більше зусиль у боротьбі з корупцією, і це – передусім. Бо, зрештою, «стандарти НАТО» – це не лише про військову міць.

«Є низка реформ, які ще треба здійснити, і не лише у військовій сфері. Шлях до НАТО не є надто швидким. Ми, з одного боку, ще у 1997 році підписали Хартію північноатлантичного партнерства, а з іншого – рухалися в темпі «крок вперед, два назад». Тому багато інших країн пройшли цей шлях швидше. Водночас жодного разу ідея вступу до НАТО не знаходила потужної, хоча б 70-відсоткової підтримки у населення України. Тобто коли ми виходили хоча б на 50%, це вже був великий успіх», – говорить «Главкому» директор Інституту світової політики Євген Магда.

Непропрацьована із власним населенням тема НАТО – це також те, що дезорієнтує західних партнерів і говорить про недостатню готовність країни до вступу. За останніми соцопитуваннями КМІС (датованими кінцем минулого року), підтримка ідеї з НАТО зафіксувалася на рівні 41%. А треба було б, каже Магда, щоб «з кожної праски лунало не про те, як президент Зеленський просуває своє «велике будівництво», а те, яким необхідним є для нас вступ до НАТО».

Є, щоправда, й інша статистика. Дані Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва засвідчують позитивну динаміку у ставленні українців до НАТО. Так, у 2014 році Україну в Альянсі бачили менше 15% громадян, у 2017-му їх удвічі побільшало – до 38,5%, у 2018-му стало 46%, а в 2019/20-му – 51%. Позаблоковий же статус України підтримують 26% і лише 5,5% висловлюються за військовий союз з Росією та країнами СНД.

Олексій Гарань вказує на ще одне відкрите питання. «Нам необхідно, – зауважує він, – демонструвати своє прагнення наблизитися до Альянсу. Тим не менш, у нас вже близько двох років немає посла при НАТО в Брюсселі. Якщо ми говоримо, що для нас це важливо, то посол потрібен». Гарань і справді має рацію: не далі як у березні цього року міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба давав пояснення з даного приводу, підкреслюючи – дослівно – що «злонаміреного зволікання з призначенням посла немає». Проте чи не простіше було б зрештою заповнити цю посаду, яка так і лишається вакантною з 2019 року?

Окрім відсутності посла та низької підтримки населення, відсутня і консолідація парламентських сил, коли мова заходить про наближення України до членства в Альянсі. «Щодо боротьби з корупцією, то тут йде шалений спротив українських еліт – від ОПЗЖ до Порошенка, і це легко відстежити за зверненнями до КСУ щодо перевірки антикорупційного законодавства, щодо блокування створення Антикорупційного суду – у тій моделі, яку пропонував Захід», – коментує для «Главкому» голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Словом, «наші партнери не дурні, і всі ці смикання вони добре розуміють», – резюмує Євген Магда. А висновок зі сказаного такий: зусиль все ще недостатньо.

Але не тільки з боку України…

Третє: Захід не хоче псувати стосунки з Росією

Захід, а передусім Європа, також дещо лукавить, коли говорить, що на заваді наближення України до НАТО стоять невиконані нами зобов’язання, вказують опитані експерти.

«Вступ до НАТО потребує відповідності певним критеріям, встановлення демократичної системи та верховенства права тощо. Але передусім це – політичне рішення. Під час холодної війни до НАТО прийняли Португалію, яка не була на той момент демократичною країною, також була прийнята Туреччина, котра і зараз має проблеми з демократією», – нагадує Олексій Гарань.

«І якщо йдеться про теперішню ситуацію, – додає він, – то ряд старих членів НАТО просто не хочуть ускладнювати стосунки з Росією. Ми пам’ятаємо, як у 2008 році той самий Джордж Буш-молодший лобіював надання Україні та Грузії ПДЧ, але проти цього виступили Франція та Німеччина, котрі вважали, що це може спровокувати РФ до агресії. Але Росія зрештою напала і на Грузію, і на Україну, не дивлячись на те, є у цих держав ПДЧ чи ні».

Саме в цьому і міститься коріння проблеми, погоджується Євген Магда. Сам по собі фактор війни, який неодноразово обігравався в українських медіа (тобто чи погодиться Альянс на розширення свого представництва за рахунок країни, де ведуться активні бойові дії?), не має вирішального значення. Адже «за військовими визначеннями, на Донбасі ведуться бойові дії низького ступеня інтенсивності. Росія це знає і всіляко демонструє готовність підвищити цю інтенсивність. Готовність, але не спроможність, бо на сьогодні це все таки різні речі», – зазначає експерт.

«Але все це вносить розбіжності в позицію всередині самого Альянсу. Тобто та ж Франція, Німеччина, Італія – країни, котрі мають серйозний товарообіг з Росією – будуть ставитися до членства України достатньо обережно. А от Сполучені Штати, які зацікавлені у розширені Альянсу на Схід, виступатимуть за те, щоб Україна стала членом НАТО, хоча в осяжній перспективі це і не відбудеться», – додає Магда.

В України вкрай мало союзників у цьому питанні. «Те, що нас підтримали у Литві та Латвії – прекрасно. Те, що наші прагнення привітав міністр закордонних справ Польщі та президент Туреччини, – теж. Лишилося ще 26 країн із 30», – констатує експерт-міжнародник.

Росія і справді є величезним каменем спотикання на нашому північноатлантичному шляху. Вона робитиме все можливе і неможливе, аби відсунути перспективу приєднання України до НАТО якомога далі. «Коли ми станемо членом НАТО, ризик російської агресії знизиться, але в період, поки ми цього досягаємо, вона буде тиснути та вимагати, щоб цього не відбулося», – говорить Олексій Гарань.

Побоювання ще більше «розізлити» неадекватну українську сусідку викривлює навіть ті принципи, на яких засновано Альянс. «Україні говорять про корупцію, але ми легко знайдемо країни, де рівень корупції не надто відрізняється від українського, але вони стали членами НАТО. Це, зокрема, Болгарія або Албанія. В Албанії – проблеми і з корупцією, і з наркотрафіком, чого у нас, слава богу, немає. Але її в НАТО взяли, бо Албанія не має таких проблем, як Україна з Росією. Однак Байден про це не каже, йому просто про це незручно говорити», – припускає Володимир Фесенко.

Та попри запопадницьку позицію «країн старої Європи» перед Кремлем, «Україна свій цивілізаційний вибір зробила, і Володимир Зеленський, ставши президентом, його підтвердив», – констатує Фесенко.

Якщо дійсно так і є, це буде відображено у порядку денному цьогорічного саміту НАТО у Брюсселі. «На саміт може бути винесена програма-максимум, а це – отримання ПДЧ, але тут стоїть великий знак питання, і програма-мінімум, тобто поглиблення стосунків з НАТО, яке вже зараз має місце, бо минулого року ми отримали програму розширених можливостей», – нагадує Гарань.

Одним словом, в історії з НАТО не все так добре, як би нам цього хотілося, але і не все так погано. Психологи люблять наголошувати на тому, що перший шлях до розв’язання проблеми – це її усвідомлення. І в Україні, і в світі цілком свідомі того, що треба зробити, аби зблизити НАТО та нашу державу. Всі перешкоди ми можемо подолати, крім, хіба що бізнес-інтересів «старого Заходу» у Росії та його страху перед некерованістю Кремля. Саме це, а не «легендарна» українська корупція, найбільше заважатиме нашій співпраці із Альянсом.

Наталія Лебідь, для «Главкома»