Запитайте Сталіна. The Washington Post з’ясувала, чому Путін хоче контролювати Україну

У лютому 2014 року чоловіки, одягнені в камуфляж, на броньованих вантажівках перевозили військову техніку та зброю. Вони виїхали з російської військової бази в Севастополі та рушили вглиб Криму. Через кілька годин вони зайняли місцеві органи влади та телевізійні станції. Протягом декількох днів зелені чоловічки вступили в змову з місцевими бандитами для створення тимчасового уряду. Потім провели жорстко контрольований референдум і оголосили, що мешканці хотять, щоб Крим належав Росії.

Поки події розгорталися, прес-секретарі російських чиновників, журналісти та інтернет-тролі навмисне сховали вторгнення в щільну хмару брехні. Анексія була представлена як повстання проти «нацистів» та «фашистів» у Києві, які влаштували державний переворот. Фактично, проросійський президент України втік з країни після того, як наказав своїм військам стріляти в людей, які повстали проти корумпованого та авторитарного правління. Президент Росії Володимир Путін влаштовував емоційні виступи і таки оголосив про анексію Криму в березні-2014. Гіперпатріотична перемога, присвячена заволодінню Кримом була названа «Кримнаш».

За кордоном захоплення Криму та частини Східної України викликало тривогу: вперше з 1945 року кордони у Європі були змінені силою. Але всередині Росії усі події сприйняли як цілком природний перебіг, що відповідає віковій українофобії. У глибині національної свідомості росіян укорінені знання про жагу українців до самостійності, усвідомлення непередбачуваності українців і давній страх, що українські запити на волю можуть поширитися на Росію.

У 2014 році російські чиновники з жахом дивилися на молодих людей, що махали європейськими прапорами та закликали до демократії на київському Майдані. Вони хотіли бути впевненими, що такий рух ніколи не торкнеться Росії. Масовий антикорупційний протест, особливо той, який закінчується захопленням палацу диктатора – те, чого найбільше бояться російські корумповані олігархи.

Путін був свідком саме такого «хаосу», коли був молодим офіцером КДБ у Дрездені в 1989 році. Падіння Берлінської стіни його катастрофічно вразило. Він і зараз звинувачує у протестах проти нього  «іноземних агентів» і Гілларі Клінтон.

Необхідність контролювати Україну також має глибоке коріння в історичній пам'яті Росії та КДБ. Турбулентність в Україні б'є по всіх кнопках екстреної допомоги, адже анархія у серці сільського господарства Радянського Союзу вже неодноразово  дестабілізувала Москву. Можливо, найкращий спосіб пояснити параною і жадібність Путіна щодо Києва так: Росія ті моменти пам'ятає добре.

Російський неспокій щодо України сягає самого початку Радянського Союзу, а саме — 1917 року, коли українці намагалися створити свою державу. Під час громадянської війни, яка відбулася після революцій у Москві та Києві, українські селяни - радикали, ліві та антибільшовики - відмовилися від нав'язування радянської влади. Вони виштовхнули Червону Армію і протягом деякого часу самі панували на своїй землі. Але в анархії, яка настала після відступу Червоної армії, польська армія, а також царська біла гвардія повернули Україну. Один білий генерал, Антон Денікін, перейшов у Росію і опинився в 200 милях від Москви, майже закінчивши революцію, перш ніж вона дійсно почалась.

Більшовики відновилися, але вони були приголомшені. Багато років вони говорили потім про «жорстокий урок 1919 року». Через 10 років, у 1932-му, Сталін мав причину згадати цей урок. У той час Радянський Союз знову опинився під загрозою — після катастрофічного рішення колективізувати сільське господарство. Оскільки почав поширюватися голод, Сталіна хвилювали новини про те, що члени Української комуністичної партії відмовляються допомагати Москві віджимати зерно у голодних українських селян. «Я не хочу приймати цей план. Я не виконаю цього плану реквізиції хліба», — цитував «інформатор» того, хто відмовлявся виконувати накази, «поклав партійний квиток на стіл і залишив кімнату». 

Сталін надіслав своїм колегам лист-обурення: «Головне зараз -- Україна. Справи в Україні страшні… Якщо ми зараз не докладемо зусиль зараз в Україні, ми можемо втратити її». Він нагадав про український національний рух, про втручання Польської та Білої армій. Був час, коли він стверджував, що зробить Україну «справжньою фортецею СРСР, справжньою зразковою республікою». Для цього потрібні жорсткіша тактика: «Ленін мав рацію, коли говорив, що людина, яка не має мужності плисти проти течії, коли це необхідно, не може бути справжнім більшовицьким лідером".

Сувора  тактика включала в себе формування чорні списків українських міст та сіл, яким заборонялося отримувати промислові товари та продукти харчування. Також заборонялося виїжджати з республіки. Між селами та містами влаштовувались перешкоди, аби запобігти внутрішній міграції. Команди активістів прибували до українських сіл та конфісковували все їстівне: не просто пшеницю, але й картоплю, буряки, кабачки, боби, горох, сільськогосподарських і навіть домашніх тварин. Вони шукали харчі в хлівах і шафах, розбивали відкриті стіни та печі у пошуках їжі.

Результатом стала гуманітарна катастрофа: у Радянському Союзі загинуло не менше 5 мільйонів людей у період з 1931 до 1934 року. Серед них було близько 4 мільйонів українців із 31 мільйона. Вони померли не через недогляд або неврожай, а тому, що їхню їжу конфіскували. Загальний показник смертності становив 13%, але в деяких провінціях загинула майже половина мешканців. Ті, хто вижив, зробили це завдяки траві, комахам, жабам, шкірі взуття та листя, які їм доводилось споживати. Голод загнав людей у божевілля: ті, хто до цього був законослухняним, робили крадіжки та вбивства заради їжі. Були випадки канібалізму, про що поліції було відомо, вона строчила звіти до центру – Москви, яка ніколи не відповідала. В Україні голод 1932-1933 рр. відомий як Голодомор, це слово, отримане з українського «голод», і винищення – «мор».

Після голоду Сталін розпочав нову хвилю терору. Українські письменники, художники, історики, інтелігенція — кожен, хто мав зв'язок з націоналістичними урядами чи арміями 1917-1919 рр., був заарештований, відправлений до ГУЛАГу чи страчений.

Його мета не була таємницею: він хотів розчавити український національний рух і бути впевненим, що Україна ніколи більше не повстане проти Радянської держави.

Він постійно говорив про втрату контролю, бо знав, що ще одне українське повстання може перешкодити радянському проекту. Україна століттями була російською колонією; дві культури залишалися тісно переплетеними; мови були тісно пов'язані.

Потенційна відмова України від радянської ідеології та радянської системи, для Сталіна означала падіння всього Радянського Союзу. Українське повстання могло надихнути грузинів, вірмен та таджиків. І якщо українці зможуть створити більш відкриту, більш толерантну державу або якщо вони зможуть орієнтуватися, як багато хто з українців прагнув, на європейську культуру та цінності, то чому б росіянам не захотіли того ж?

Як і Путін через багато десятиліть, більшовики приховували  справжній характер своєї політики в Україні. Під час громадянської війни вони переодягали свою Червону Армію у «радянський українсько-визвольний рух». Сталін створив фальшиві міні-держави в українських губерніях, покликані підірвати український уряд у 1918 році, як «Донецька Народна Республіка» намагається підірвати український уряд сьогодні.

Після голоду 1932-33 рр. тема смерті мільйонів була  закрита. Було заборонено згадувати про голод публічно. Чиновникам порекомендували змінити причини смерті у документах. У 1937 р. був проведений радянський перепис, який показав, що занадто багато людей в Україні та інших республіках зникли –  були репресовані; керівники бюро перепису були розстріляні. Закордонних журналістів змушували не розголошувати  правду, і лише за деякими винятками — усі підкорювалися.

Звичайно, паралелі не є точними: Путінська Росія - це не Сталінський Радянський Союз. Тим не менше, через 80 років після голоду та більше двох десятиліть після розпаду СРСР відносини між Росією та Україною пройшли повне «коло». Знову російський лідер постійно говорить про «втрату» України.

Знову ж таки, режим, що отаборився у Москві, бачить український національний рух як екзистенційну внутрішню загрозу. Як і в 1932 році, постійна тема «війни» та «ворогів» в Україні залишається корисною для російських лідерів, які не можуть пояснити падіння рівня життя або виправдати свої пільги, багатство та розкіш.

Але історія пропонує нам не лише трагедію, а й надії. Зрештою, голод не спрацював: Україна не була знищена. Не вдалося тероризувати українську еліту, українська мова не зникла. Прагнення до незалежності зберігалося, як і прагнення до демократії, більш справедливого суспільства, аби українська держава дійсно представляла українців. Коли це стало можливим, українці висловили ці бажання. У 1991 році вони переважно проголосували за незалежність. Україна, як проголошує державний гімн, не помре.

Зрештою, Сталін теж «провалився». Генерація українських інтелектуалів та політиків була вбита в 1930-х роках, але їхня спадщина жила. Національне прагнення відродилося в 1960-х роках; це був андеграунд 1970-х і 1980-х років; країна знову стала відкритою у 1990-х роках. У 2000-х роках з'явилося нове покоління українських інтелектуалів та активістів.

Якщо путінська Росія не є сталінським Радянським Союзом, то сучасна Україна також не є радянською Україною. Це суверенна держава, має своїх громадянських лідерів та власних політиків, власні ЗМІ та власну армію. Українці тепер можуть написати свою історію і самостійно вирішити, чи нарешті закінчиться цей цикл насильства.

Anne Applebaum for The Washington Post

Переклад для «Главкома» Анастасії Дейни