«Люди Середньовіччя вміли святкувати. Не те, що ми…». Розмова з істориком про Різдво

Популяризація Дідуха, якого виставляли в оселях на Святвечір, готування 12 ритуальних страв, дотримання духу українського Різдва не повинно закреслювати ті міські європейські традиції, котрі були і є  від нашої народної культури. Тим паче, що ми є частиною Європи – і ментально зокрема. А значить, Україна та інші європейські держави – це сполучні судини, у яких циркулює спільне різдвяно-новорічне дійство. Звісно, із поправкою на локальні особливості.

Із часів Середньовіччя Європа оздоблювала Різдво ялинкою, ставила вертепи, пила та їла, веселилася і відверто дуркувала, слухала різдвяну месу й поминала християнських мучеників, занурювалася у містерію свят – як могла, уміла та хотіла. Детальніше про те, як саме відзначали одне з найбільших християнських свят століття тому, «Главком» розмовляє з кандидаткою історичних наук, медієвісткою Стефанією Демчук.  

«Святкування  Christmas нехристиянами може дивувати, але феномен свята в тому, що воно вийшло за власні межі»

Пані Стефаніє, питання провокативне і наївне водночас. А чи було воно – Різдво Господа нашого Ісуса Христа?

Скажімо так: свідчення про народження Ісуса Христа походять не лише з християнських джерел. Їх поширювали і ті, хто був не зацікавлений у його появі. Наприклад, про це пише Йосип Флавій (єврейський історик І століття – «Главком») у «Юдейських старожитностях» та Корнелій Тацит (римський історик І-ІІ століть) в «Анналах». А їх складно запідозрити у симпатіях до християн.

Добре. Але середньовічна Європа довго не відзначала Рідзво як свято з подарунками, натомість віддавала перевагу вшановуванню святого Миколая – його свято припадало на 5-6 грудня. Але прийшли реформатори (протестантські спільноти  XVI століття – «Главком») і заборонили Миколая. Чому?

Миколай створював конкуренцію Ісусу. А якщо серйозно, то вшанування Миколая реформатори вважали даниною традиції, яка не мала опертя на Святе Письмо. А відтак усі святі мали поступитися Ісусу, відповідно до одного з наріжних принципів Реформації «Тільки Христос» (лат Solus Christus). Хоча навіть у межах протестантизму ставлення до святих було різним.

Наприклад, в англіканській церкві (англіканство впроваджене королем Генріхом VIII, який розірвав зв’язки з Римом і проголосив себе головою церкви – «Главком») святих продовжували вшановувати, вбачаючи у них приклади для наслідування, не посередників між вірянами та Христом. Схожим чином відбулось і в лютеранській церкві. Лише найбільш радикальні протестанти повністю відкидали вшанування святих, і Миколая в тому числі. Мені здається, що це їх ріднить з усіма революціонерами – вони радикальні у руйнуванні старого, щоб звільнити місце для будівлі нового вчення.

Яким тоді бачили реформатори Різдво? Подарунки приносив сам Ісус?

Власне, можна сказати і так. У самого Мартіна Лютера (католицький  монах, ініціатор Реформації – «Главком») було багато дітей і він ставився до них з абсолютно сучасною батьківською любов’ю. Тобто подарунки були в будь-якому разі. Christkind – дитятко Христос – став головним дарувальником. Але така традиція була закладена в XVI столітті, до цього часу на Різдво нічого не дарували. Діти ж залишилися у виграші – вони отримували подарунки і на Різдво, і на Миколая – принаймні там, де від такої традиції не відмовилися.

Але Миколай повернувся  і «перетягнув» ковдру на себе. Нідерландські емігранти забрали його з собою в Америку, звідки й почалася тріумфальна хода Санта-Клауса – і Європою також. Але чому він отримав нове ім’я?

Власне, воно не нове. Ніколас – німецька форма імені «Миколай», нідерландські поселенці переінакшили його на «Клаус», і вже в такому вигляді – з додаванням «Санта» – ім’я цього персонажу пішло гуляти світом. Щоправда, Франція зберегла власну автентику – там подарунки приносить Пер Ноель, «Батько Різдво». Так, це вже більше світський персонаж, а не церковний. В одній площині з ним лежить і Дід Мороз, який виник у російський традиції. Його все ж таки вигадали не комуністи, як у нас прийнято чомусь вважати – Мороз має давніші корені, які  сягають ХІХ століття.  

Первісний» Миколай не приносив поганим дітям різку. Він приводив «чорта»…

Образ Санти придумав у 1823 році Клемент Кларк Мур. Чому він зробив його таким гномоподібним підстаркуватим грубасиком?

Ну бо неможливо було вдягнути Санту у митру єпископа, як святого Миколая, це було б занадто релігійно. А в Америці увесь сенс комерціалізації Різдва полягав у тому, аби віддалити його від релігії. Тому й попит на головного персонажа був відповідний. І це, власне, нонсенс, бо саме слово Christmas містить корінь слова «меса», тобто святкова урочиста служба на Різдво. Але така складова втрачається, і у цьому полягає особливий феномен цього свята, бо Christmas, тобто «Христову месу» щороку згадує увесь світ – і християни, і нехристияни.

Але чому Санта вдягнений у червоне? Можливо, він його запозичив у фінського Йоулупуккі, «різдвяного козла», чия поява пов’язана з давньогерманськими язичницькими практиками. До того ж, такий колір гарно продається – це вам скаже будь-який маркетолог. Зважте на те, для чого він був створений, і все стане на свої місця.

Чи правда, що спочатку неслухняним дітям Миколай не різку приносив, а приводив чорта?

Так, це був більш радикальний варіант виховних дій. І це дуже добре ілюструє те, як церква запозичувала певну систему уявлень у язичників. Зокрема, те, що світло розганяє панування темних сил, але і перше, і друге вкладається у дихотомію добра і зла. Тому супутник Миколая – його називали і Чорний Піт, і Крампус – приходив і забирав неслухняних дітей в Іспанію.

Іспанія – це тодішня філія пекла?

Це наслідок непростих взаємин Нідерландів, де переосмислювали історію святого Миколая, та Іспанії (від XVI і до XVII століття Нідерланди перебували під владою Іспанії – «Главком»). За іншою версією, оскільки мощі Св. Миколая перевезли до Барі, міста в Італії, яке тоді було частиною Неаполітанського королівства і перебувало під владою Іспанії, Св. Миколай своєрідно «жив» в Іспанії.

Але Крампус – це ще й історія про перевдягання, про маски, якими можна відлякати зло. І тому цей образ має такі глибокі язичницькі корені. Krampus Nacht – ніч перед святим Миколаєм – це час, коли не можна виходити на двір, бо там причаїлося зло. І це споріднює його з Геловіном – також часом темряви і часом перевдягань. Власне, період з листопада по кінець грудня є небезпечним – аж доки день зимового сонцестояння, який раніше співпадав з Різдвом, не розжене увесь потойбічний морок.

Крапмус пов'язаний з Йолем, а Йоль в свою чергу є частиною культури германських народів, які поклонялися Одіну. Тут ми відходимо до питання, яку роль у традиціях Різдва відіграли нормани?

Дуже непросте питання. І починати відповідь на нього варто з огляду розмаїття у самій Європі. В Англії подають на різдвяну вечерю голову кабана, пов’язаного з Фрейром, а фінський Йоулупуккі повертає до козлів Тора. Колядування «народилось» з вассайлю, як і традиція різдвяних вогнищ у різних країнах – з Йолю. Натомість в Італії подарунки на Різдво взагалі роздає відьма на ім’я Бефана, яка має власну, більш «християнську» історію, адже до Італії і до північних країн Європи християнство прийшло у різний час. А це не могло не залишити відбиток на тому сплаві християнських та язичницьких вірувань, на якому згодом почали базуватися місцеві різдвяні традиції.

Яскравий приклад тому – скринька Френкса, вирізьблена з кістки, яка зберігається у Британському музеї Лондона. Огастус Уоллстон Френкс був антикваром і куратором цього музею, і саме його зусиллями музей поповнювався унікальними раритетами.

Так от, ця скринька – надзвичайно коштовний артефакт, а оздоблена вона сюжетами із дуже різних міфів. На одній її частині вирізаний бог-коваль Велунд, з якого у Булгакова постане Воланд, а на інших – сцена взяття Єрусалиму та поклоніння волхвів. І все це оточено рунами.

Словом, все до купи…

Так. Але тут важливо те, що саме так ми маємо ставитися до різдвяних традицій – як до конструювання в одному просторі дуже різних елементів. На християнство не могли не вплинути вікінги з їхньою системою вірувань, але також і германські племена, який залишили свій слід у духовному становленні людства ще задовго до них.

Традиція різдвяної ялинки виросла з містерій про Адама і Єву. У них вона заміняла райське дерево, під яким Єву звабив Змій. А з культом дерев, зокрема, у друїдів, це ніяк не пов’язано?

Ні-ні, не треба натягувати друїдів на ялинку. Інколи збіги – це просто збіги. І те, що друїди не мають відношення до різдвяної ялинки, доводить її пізня поява у нашому побуті, адже це вже був схилок Середньовіччя – XV століття. Саме тоді зародилася традиція її прикрашання, а це вже виросло на християнському субстраті, коли за друїдами давно шлях закурився.  

У виставах-містеріях про Адама і Єву, які показували 24 грудня, дерево, що повинно було виконувати роль райського, слід було чимось прикрасити, задекорувати. Ялинка як хвойна рослина чи не єдина мала на кінець грудня товарний вигляд, тому те, що вибір зупинили на ній, зрозуміти не складно. Перший випадок прикрашання ялинки зафіксовано у Фрайбурзі XV столітті, коли німецька гільдія пекарів – а вона тоді була «відповідальною» за підготовку містерії – почіпляла на гілки свій, так би мовити, продукт виробництва.

Тут тобі й додаткова реклама…

Насправді це була частина середньовічної традиції, коли той чи інший ремісничий цех допомагав у підготовці до свят.

Після промислової революції ми також перейняли звичку швидко наїстися на Різдво і вважати, що оце і є святкування

Як же нам пощастило, що вперше прикрашати ялинку взялися пекарі, а не шевці чи чоботарі…

Вони, я думаю, займалися костюмами. Бо кожен вносив свою лепту.

Раніше Різдво відзначали 12 днів – до Богоявлення. Коли все скоротилося до одного вечора?

Гадаю, після промислової революції (початок великого машинного фабрично-заводського виробництва, яке в Європі стартувало у другій половині XVIII ст. – «Главком»). Саме тоді все було направлено на те, щоби люди працювали більше. Тоді ритм життя пришвидшився, і вимоги до його якості відчутно зросли. Зараз переважна більшість з нас працює взагалі без вихідних, але й задовго до ХХІ та ХХ століть вже ніхто не відзначав Різдво без малого два тижні.

І саме через такий ритм і поспіх багато чого втрачено. Ми більше не розповідаємо родинні (та й, власне, будь-які) історії біля каміну, не читаємо вголос одне одному, мало граємо у спільні ігри. Всі зібралися, залипли в телефони, об’їлися, перепили, всім погано, але що ж, зате он як добре «посвяткували»… У Середньовіччі – з його чітким лімітом часу на роботу та розваги – розслабитися та відновитися було легше.

Чому люди Середньовіччя могли дозволити собі так довго відпочивати?

Тому що це було пов’язане як з релігійними настановами, так і з цеховими вимогами. Зараз для нас, здебільшого, не є актуальними свята, які йдуть після Різдва Христового. Тобто для мене, наприклад, є актуальним 26 грудня – день святого Стефана, бо він є моїм небесним покровителем.

Але абсолютна більшість наших сучасників вже надто далека і від дня святого Йоана (27 грудня), і від поминання святих Невинних немовлят, убитих у Віфлеємі (28 грудня), і від дня пам’яті про Св. Томаса Бекета – архієпископа Кентерберійського, убитого 29 грудня 1170 року. Але у Середньовіччі всі ці дні відзначали.

Крім того, на полях у ці дні було вже й не так багато роботи. А от їжі натомість не бракувало, бо свиней традиційно забивали ще наприкінці листопада – початку грудня. Так що всі отримували можливість розважитися, побути з сім’ями, перепочити. Власне, у ці дні не просто заохочувалося дозвілля – заборонялася будь-яка робота.

Є і такий аспект. Нинішні люди – як би сказали марксисти – здебільшого не відірвані від засобів виробництва, вони у нас під рукою, а тому працювати ми можемо постійно. У часи капіталізму чим більше ти працюєш, тим більше заробляєш. Але середні віки – це про феодалізм, коли праця ремісників у містах жорстко регламентувалася. Ти мав працювати винятково у певні часи та дні. За цим суворо наглядали та карали порушників. Бо ніхто не повинен був мати нечесні конкурентні переваги.

Вони просто не знали, що таке ринок…

У них був своєрідний ринок. Тобто товари одного пекаря конкурували з товарами іншого. Але всі вони – якщо були членами одного цеху – повинні перебували у рівних умовах. Тому не дозволялося, приміром, працювати вночі, щоб напекти більше хліба. Від цього страждала і якість виробництва, і репутація булочника. Зараз такої регламентації, звісно ж, немає.

«У певному відношенні свободи у часи Середньовіччя було більше, а цензури – менше» 

А як у цикл шанування святих затесався День дурня, який відзначали 1 січня?

Чесно? Мені самій це цікаво. Є версія, яка пов’язує його виникнення зі Святом Обрізання Господнього, яке також відзначали 1 січня, та іподияконами, кліриками, які були найнижче в церковній ієрархії. У ХІІ столітті, коли зустрічаються перші згадки про це свято, його назва говорила про fols, слово, яке у французькій мові тоді позначало не лише дурнів, але і «смиренних». Такими смиренними могли бути саме іподиякони.

Як воно стало своєрідним карнавалом? Думаю, річ у тім, що у часи Середньовіччя серйозне та смішне йшли поруч. А тому День дурня повстав через усі практики перевдягання та інверсій ієрархій, коли не лише скромні іподиякони ставали головними, але, часом,  клірики перевдягалися у жіночий одяг, коли правили месу, могли цитувати сороміцькі вірші, а прихожанам у День віслюка (а був і такий у циклі різдвяно-новорічних свят, його відзначали 14 січня) дозволялося кричати по-віслючому замість традиційного «Амінь!». Чи можете ви уявити собі щось подібне зараз? Доводиться визнати, що у певному відношенні свободи в ті часи було більше, а цензури – менше.  

Виходить, що європейська ялинка та наш український Дідух – це лінії, які не перетинаються? Бо Дідух ніяк до Адама і Єви недотичний…

Тут все залежить від того, що в принципі вважати автентичною культурою. Звичайно, дідух, який постав із дохристиянських традицій землеробської спільноти є частиною автентики, але нею також можна вважати і українську міську культуру ХІХ століття, якій властиві традиції, знайомі нам за дослідженнями країн Західної Європи, як ви гадаєте?

Відповімо, як ви про норманів: це – складне питання. Якщо говорити про ту частину України, яка належала до російської імперії, то вам скажуть – ні, не автентична. І Дід Мороз – це імперський символ, на відміну від Дідуха…

Я на це зауважу, що чистота традицій – це ілюзія, бо традиції є надто різноманітними. При цьому міська та сільська культури будуть дуже різними. Наша язичницька культура дуже тісно пов’язує нас з язичництвом північної Європи, зі скандинавськими традиціями, наприклад, колядуванням, «водінням кози» (коза або козел присутні як у навколоріздвяній мові у більшості країн Європи – як Західної, так і Східної), ритуальними стравами тощо

У сільській місцевості час – «довший», події стаються повільніше, а люди там більш консервативні. Тоді як міська культура – більш гетерогенна, динамічна, вона швидко всотує нове, а звідти й поширення Європою традиції прикрашати ялинку, апелювати до різдвяного духа під тим чи іншим ім’ям тощо. Культура проживає те, що є актуальним тут і зараз. Плюс поєднує у собі безліч елементів – від давніх на кшталт Дідуха до більш сучасних.

«Святий мав померти у той самий день, коли народився або був зачатий – так предки бачили іntelligent design століття тому»

Дату народження Христа вираховують від дати зачаття, тобто Благовіщення. А як вирахували дату Благовіщення?

У чому можна бути впевненим, так це у тому, що тут свою роль відіграло весняне сонцестояння. Рік колись починався навесні, тому логічно було обрати початком цієї історії – історії появи Христа – саме 25 березня. З теологічної точки зору Благовіщення є важливішим за Різдво, бо тут йдеться про реінкарнацію Бога. Крім того, Христос – як і усі святі – мав померти саме тоді, коли був зачатий або коли народився. А Воскресіння – як подія, пов’язана з Песахом – завжди припадає на весну.  

А як теологи дають собі раду із сучасними святими, котрі поповнюють пантеон внаслідок беатифікації? Вони ж народжуються та помирають у різні дні.

А ніяк. Зараз на це вже не зважають. Це колись нумерології та астрології надавали колосальне значення (у римських пап бували свої власні астрологи), бо вважалось важливим пізнавати волю Богу через те, як створено світ, а цифри та зірки давали до цього ключ…

Зараз у нас інша теорія пізнання – емпірична, тобто все має бути доказовим, таким, що може повторити з тими самими результатами інша людина. Хоча й у часи Середньовіччя була своя емпірика, яка базувалась на спостереженнях, на пошуках знаків та божественних символів чи сигналів. Тоді були переконані, що все, що відбувається з нами – не дарма…

А, може, так воно і є?

Для мене – так. Бо в житті є забагато співпадінь, щоб вважати їх абсолютно довільними та випадковими. Зараз такий спосіб мислення відносять до сфери іntelligent design. Наші предки намагалися не лише зрозуміти, але й передбачити божий промисел, коли «призначали» народження і смерть праведника на один і той самий день.

«Йосип, прийомний батько Ісуса, мав надто неоднозначний статус і був для народу радше комічним персонажем попри зусилля теологів»

Різдвяний вертеп винайшов Франциск Ассізький у ХІІІ ст. Наскільки первісну ідею переосмислили українці? У нас у вертепі присутні дещо інші персонажі, відмінні від європейських. Може, наш вертеп розвивався паралельними шляхами?

Український вертеп постав у 17 столітті, у добу Бароко, натхнений європейськими театральними містеріями. Тому релігійний театр все ж мав спільні точки дотику – як на Заході, так і на Сході. Інтенція вертепу у тому, щоб змусити людину пережити показану ситуацію такою, якою вона сталася уперше – зараз я кажу про народження Христа. І як мені здається, оцей дух і оцей задум вертепу дотримується скрізь.

Так, зараз вертепи не такі, як за часів Франциска Ассізького, який залучав до вистави справжніх тварин і приводив їх до церкви, але співпереживання тому, що показують на сцені, і проживання побаченого як справжньої події мають місце. При цьому, звісно, український вертеп має локальні адаптації сюжету і подає персонажів так, як їх бачили в народі.

До речі, традиційні карпатські маски – ближче до європейського вертепу чи до карнавалу?

Мені здається, що до карнавалу. Вони мають відлякувати нечисту силу своїм виглядом, галасом, вогнем (а це нас знову відсилає до скандинавської традиції та Йолю). Вертеп розігрував сцену народження Христа і подекуди – його з’яву людям, а карнавал – це вже про інше.

Повертаючись до різдвяних традицій. Чи пов’язане вивішування панчіх, у які мають бути покладені подарунки, із тим, що Йосип буцімто пошив зі своїх панчіх пелюшки немовляті Ісусу?

Думаю, що ні. Ця традиція пов’язана із Днем Св. Миколая та вперше згадуються у 1823 році у поему вже згаданого раніше Клемента Кларка Мура. Вона здобула ще більше популярності ХХ столітті, коли розпочалася активна комерціалізація Різдва, коли почали виготовляти безліч прикрас та аксесуарів для святкування. У Середньовіччі панчохи не були розповсюдженим елементом одягу, і діти їх не мали точно. Їм святий Миколай приносив подарунки у черевички, бо які-не-які, але вони були у всіх.

Чому Йосип як прийомний батько Ісуса наскільки упосліджений і у довгому переліку релігійних свят, зокрема, й тих, що відзначають у різдвяно-новорічний період, не знайшлося жодного дня, який був би присвячений його вшануванню?

Зараз вже є таке свято, його відзначають 19 березня, бо Йосип є покровителем християнських родин у католиків. Проте у Середньовіччі, незважаючи на пошану у теологічних трактатах, у народі зустрічалось іронічне ставлення – через неоднозначний статус Йосипа. Бо це чоловік, який отримав за дружину вагітну дівчину, і має повірити у її цноту і у те, що її плід – від Бога.

Йосип злився із популярним у середньовічному театрі персонажем чоловіком-рогоносцем. Саме тому у деяких переказах він займається не чоловічими, а жіночими справами – зокрема, й майструє щось там із панчіх. Ефект комічності будували на інверсії, коли чоловік у шлюбі є зрадженим і тому ніби як обертається на жінку та починає виконувати не властиву йому роль.   

А як зароджувалася традиція колядувати і винагороджувати гурти, які ходили вітати господарів? Чи в Європі вона властива вже ХХ століттю?

Ні, ця практика є відомою з більш ранніх часів. Достатньо згадати англійський «вассайл», колядування, яке постало в рамках привітань під час Йолю, які передбачали спів та спільне розпиття однойменного гарячого напою, прототипу глінтвайну. Більше того, вона побутувала і на День усіх святих, тобто на Геловін. Було прийнято співати і отримувати за це милостиню, хоча милостиня в даному випадку – це не про бідність, а про оплату своєрідної богоспасенної роботи співців. А вони якраз не обов’язково були бідними.

Скажіть на завершення, що споріднює нас, людей сучасних, із людьми Середньовіччя? Чи є щось таке, у чому ми стаємо подібними саме у ці різдвяні дні?

Думаю, нас споріднює очікування дива. Нам потрібне те, після чого настає полегшення. Коли ми бодай трохи призупиняємо рух і оглядаємося на рідних, яким хочеться робити подарунки – і не лише тому, що так прийнято. Це нагода перервати наш піст – і не лише у буквальному, фізичному його розумінні. Це час наповнення, аби жити далі – у наші часи, такі самі непрості, як і ті, котрі були століття тому.

Наталія Лебідь, «Главком»