Ненавистю до Заходу та війнами в Україні і Сирії Путін успішно знищує Росію

Бо якщо спробувати проаналізувати основні засади зовнішньої політики Російської Федерації, то їх по суті вже 17 років як немає. Коли в Росії усе вирішує Путін, мабуть було б більш правильно говорити, що набуття нею статусу наддержави – це мета довічного президента, а не пересічних росіян.

Можливо, що на Заході ще й досі не зрозуміли, якими є головні цілі Путіна. Якщо він вважає, що велика держава – це тоді, коли можна робити в світі все, що тобі заманеться, то це не привід для цивілізованих країн підтримувати таку манію величі.

Не можна ставитися до Росії на рівних, коли наслідки правління режиму путіністів говорять про зовсім інше.

Для того, що бути великою державою, треба не покладаючи рук працювати. Та й цього мало. Потрібно поважати свій народ і свою країну й вибудовувати добросусідські стосунки з державами-сусідами.

Понад 10 років на голови росіян лився «золотий дощ». А де нині плоди цього «дощу»? Що виросло? Наздогнали і перегнали Грецію?

Побудували десятки тисяч кілометрів швидкісних автомобільних і залізничних доріг? Піднялися в технологічному розвитку?

Головні «здобутки» – це пара висоток у Москві, що б все було, як у людей. Колись у Росії було 49-е місце за рівнем життя, а стало 75-м.

Чи лікується самовелич Росії?

У Росії усі ці роки просто підживлювали свою манію величі і успішно проїдали майбутній добробут своїх нащадків. Далі нічого немає, тільки зяюча «величчю» порожнеча.

Наразі цілком можемо говорити про синдром самовеличі Росії. Чи лікується він? Чи це вже невиліковно?

Тут варто було б поставити діагноз цій геополітичній хворобі. Напускна російська самовелич – це не що інше, як вроджена хвороба меншовартості, котра посилена безнадійним відставанням у розвитку і грошовими ін’єкціями.

Але поки що демократичний світ веде себе так, ніби «лікування» можливе лише за згоди пацієнта. Але ніколи божевільний не визнає себе сам божевільним добровільно.

Так само і геополітично божевільний Путін ніколи не визнає свою задавнену хворобу.

І з цього потрібно було б виходити, вибудовуючи свої стосунки з Москвою, як Вашингтону, так і Брюсселю.

Останні роки Путін вишуковує слабкі і вразливі місця у Заходу і НАТО. Але його акробатичні політичні трюки, у першу чергу, орієнтовані на російську електоральну базу.

Нагнітаючи в суспільстві шовіністичні і псевдо патріотичні настрої, путінський режим під димовою завісою «відродження» власної гідності росіян, видає бажане за дійсне.

Путін видає себе за «постачальника миру»

Та якщо це подається для внутрішнього російського ринку споживання, то для зовнішнього Путін видає себе за експортера безцінного товару – «постачальника миру».

На його думку, це робить його важливою фігурою, яка має вагу і вплив у Європі і світі.

Чи завжди так було? У минулому і попередніх століттях постачальником миру міг бути лише той, хто міг загрожувати переможною війною.

Сьогодні досить просто війни, в тому числі гібридної і явно програшної. Запустивши проекти «Кримнаш» і «Сиріянаш», Путін пропонує Росію Європі у ролі «даху».

Він лякає тих, хто піддається на це лякання. Та ще більше «розпалюється» у своїй агресії, коли бачить, що хтось його боїться, чи намагається умиротворити.

І хоча Путін відчайдушно шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, він хоче, аби вони були зняті саме на його умовах.

Й тут він грає у дуже небезпечну для себе гру. Він так ненавидить Захід, що весь час недооцінює його потенційні можливості.

Адже американська демократія є набагато сильнішою, ніж він думає. А його недолугі спроби якимось чином вплинути на перебіг президентських виборів у США, можуть мати дуже неприємні для нього наслідки.

У цілому ж час правління Путіна можна визначити, як «втрачені роки».

Адже у путінського режиму були час і ресурси для того, щоб перетворити Російську Федерацію на подобу нових Еміратів, або Китаю.

Заклавши фундамент для економічного підйому на декілька десятиліть наперед. Однак цього не сталося.

Путін, який ненавидить Захід і США, намагається увійти у затяжну конфронтацію з країнами, котрі не тільки усі разом в десятки разів економічно сильніші Росії, а й ще мають критичну перевагу у військовій силі.

Проте метою Заходу не є руйнування Росії, як держави. У світовому геополітичному пасьянсі і Росія може мати своє достойне місце.

Заходу потрібна інша Росія, сильна та миролюбна. Така, як об’єднана Європа.

Хоча перетворити нинішню дику і агресивну Росію на нормальну державу набагато складніше та більш затратно, ніж її знищити, але ця мета коштує витрачених на неї зусиль.

Але поки що путінська Росія успішно знищує себе сама. Вибираючи для себе якийсь «особливий шлях», відмінний від загальноцивілізаційного, та готуючись внести до програм вишів дисципліну для формування російської ідентичності.

Але що за ідентичність така, і як вони її у Росії будуть обчислювати? Як зомбувати своє населення телевізором, з цим усе зрозуміло. А от як вичисляти тих, хто не буде мати цієї «російської ідентичності» і що далі робити з тими, хто під неї не потрапляє, не ясно.

Може в Кремлі готуються до вимірювання черепів за старою методологією? А у кого черепи виявляться неправильним, то таких знову до ГУЛАГу?

Чи, можливо, будуть запроваджені іспити зі знання курсу «наукового путінізму», і хто не набере достатньо балів, будуть визначені, як особливо небезпечні персони із неправильною ідентифікацією?

Перевершення антиутопії Орвелла

«Неосовок», який реалізується у Росії, з тією ж брехнею, ізоляцією та пошуком ворогів, є не менш огидним і мракобісним, ніж колишній СРСР.

Схоже, що Путін робить усе для того, щоб перевершити антиутопію Орвелла, шедевр якого «1984 рік» незабаром може здатися слабкою копією кремлівського театру абсурду.

Наразі термін «путінізм» все більше стає синонімом «звичайного фашизму».

Москва добровільно в’язалася у війну в Україні і Сирії, викопавши собі яму, в яку себе сама старанно закопує.

Але російській економіці абсолютно все одно, яка влада нині в Кремлі. Вона потерпає від того, що бюджет порожній, зобов’язань маса, а платити за ними нічим.

Економічні зв’язки блоковані, можливість кредитування за такої ситуації є майже нульовою, і тут псевдопатріотичними заклинаннями і новими ідеологічними безглуздими нововведеннями вже ніяк не допоможеш.

Путін веде себе приблизно так само з Кримом і Донбасом, як колишній сербський диктатор Слободан Мілошевич, для якого непоступливість з Косово закінчилася Гаагою.

Але буде сумно, якщо росіяни і в подальшому не зроблять серйозних висновків із правління Путіна.

Ніколи не вибирати маловідомих політиків, темних конячок.

Ніколи не вибирати вихідців із силових структур і армії. Адже яструб залишається яструбом, навіть якщо співає солов’єм.

Ніколи не дозволяти президенту правити більше ніж 8 років, як би не «любив» його народ і якими б не були обставини історичного моменту, включаючи війни.