Її ім’я – гарантія аншлагів. За що ми любимо Тамару Яценко?

19 серпня – 65 років з дня народження Народної артистки України Тамари Яценко. У цьому коротенькому пості в день її ювілею не буду плакати над акторською долею. Таке роблять зазвичай за журналістською традицією, мовляв, ах не зіграла те і те... Ну і не зіграла, ну і що?

А яка з НИХ зіграла все, що можна було би зіграти за формулою ідеальної акторської долі? Справа в тому, що і формули такої не існує, і ідеальних доль взагалі не буває. І іноді просто варто бути вдячним своїй Долі за те, що дала і чим нагородила. За талановитих режисерів, які траплялися на твоєму шляху, за яскраві ролі, які пішли гуляти в народ, як пісні-хіти.

Вона вдячна.

І це допомагає їй жити і грати – далі і далі. Доля нагородила Тамару шаленим лицедійським темпераментом, унікальною акторською індивідуальністю (ні з ким не переплутаєш!).

У своїй сценічній та екранній творчості вона довела акторські засоби гротеску до якогось божественного гармонійного абсолюту, до художнього максималізму. За це і любимо. За те, що іноді її сценічну гротескну надмірність глядач сприймає, як голодна дитина, котра дуже хоче кілограм монпансьє – дайте ще і ще. Бо дуже смачно! І вона, щедра душею актриса, ніколи не шкодує для дитини-глядача солодкого (і гіркого іноді), не економить надмірних потоків своєї теплої ексцентричної енергії, що у неї завжди переходить у пронизливий щем. Вона ніколи не боїться показати через свої лицедійські маски – нас самих, таких, якими ми і є наодинці з собою. Невгамовними, норовливими, експансивними...

Через свою легендарну Проню Прокопівну на сцені Молодого театру вона і показала декілька поколінь наших місцевих скажених пронь: дурних, жалюгідних і дуже добрих насправді. За це і любимо її. За те, що уміє так точно і правильно поставити дзеркало перед глядацькою залою, що згодом вже і не виникає гоголівського запитання: Над ким смієтеся? Над собою ж, звісно...

Сьогодні в її репертуарі є декілька популярних вистав на сцені рідного Молодого театру, зокрема хітовий «Дівочий виноград», де актриса з захватом грає закохану вчительку Ларису Сергіївну... Є антрепризи, є подекуди кінозйомки. Але свій ювілей Яценко не святкуватиме під фанфари (на сцені чи на знімальному майданчику), а тихенько-скромненько святкувати день народження вдома, на Оболоні, разом з чоловіком. Її дім – її фортеця. А сцена – її дзеркало. І на її вистави завжди розлітаються квитки, адже глядач любить у її дзеркалі і самого себе – маленького прихованого смішного героя з великої п’єси Старицького, чи то Проню, чи то Свирида, чи інших подільських аристократів. Жаліє їх, а значить і любить їх.

Здоров’я і сил чудовій актрисі! В час посткарантинного театрального похмілля вона ніколи не залишиться без роботи.

Її їм’я – гарантія Аншлагів. А аншлаги в теперішні бідні театральні часи нашим театрам ох як потрібні!