«Ми жили бідно, а потім нас обікрали…» 10 факторів українського театрального «завтра»

Нещодавно одне іноземне видання запропонувало мені написати авторську колонку на тему «Яке завтра в українського театру?» Відмовився та й кажу: «Я ж не Кассандра!» Згодом, поміж іншим, ця тема якось засіла у мені настільки, що виникло бажання зробити текст у форматі суб'єктивного погляду на театральне майбутнє.

Загалом, якесь перспективне планування подальшого життя будь-якої культурної галузі є звичним для тоталітарних державних утворень, коли певні п'ятирічні плани визначали перед культурними інституціями і певні ідеологічні доктрини. У нас, на щастя, не тоталітаризм, але, на жаль, воєнний стан. Що, звісно, вносить вагомі корективи у ритми життєдіяльності культурних інституцій і нині, і навіть у переможному завтра також тривалий час буде відчутним і болісним саме рецидив теперішньоі російсько-української війни.

Отже, 10 можливих факторів нашого театрального «завтра» в умовах переможного мирного часу.

1. Бідність – не ганьба. Головна теза майбутнього

Бюджетів (на театри) у держави буде менше. І бюджети (на постановки) стануть мізернішими – як у державному, так і в приватному театральному секторі. Давня ідея Єжи Гротовського – коли майстер, звертаючись до польських акторів, говорив: от вам, мовляв, дорогі мої актори, лише килимок, а ви, будьте ласкаві, зробіть усе від вас можливе, аби глядач повірив, що на місці цього килимка – велике бурхливе море – набуде нових відтінків та значень.

Імовірна майбутня фінансова скрута українського театру буде обумовлена також і тим, що великий український бізнес у нас і до війни не інвестував у театральну сферу (давні проєкти Жолдака – як виняток із правил), до того ж, великому українському бізнесу нині взагалі не до великого мистецтва, йому би зализати рани, завдані страшною війною.

Найвпливовіші в Україні державні мужі також естетично, політично і етично не орієнтовані на нашу театральну галузь прекрасного, їх переважно цікавлять фвнансові вливання у кіно та в телебізнес. Тому імовірний формат діяльності українського театру за майбутніх запропонованих обставин може лірично сформулювати давня українська приказка «Ми жили бідно, а потім нас ще й обікрали!»

2. Шагренева шкіра як образ кадрової політики

Роздуті акторські штати багатьох державних театральних колективів, передбачаю, чекатиме санація. І деякі театральні трупи згодом можуть стати подібними до бальзаківської шагреневої шкіри. Гадаю, активніше вийдуть на театральний ринок країни малобюджетні сценічні організми (малі театри, окремі низькобюджетні проєкти), що налічуватимуть обмежену кількість учасників, але водночас у малих сценічних формах будуть активнішими на театральному (фестивальну) полі. Як сказав нещодавно мені у приватній розмові один наш впливовий столичний культурний чиновник з цього приводу: «Хто виживе, той і залишиться!»

3. Активізується рух пошуку грантів на мистецькі проєкти з боку театрів

І в нашій бідній Україні, і в багатій Європі, котра болісно та щиро реагує на українську воєнну трагедію, йдучи назустріч нашим українським митцям. На цьому шляху пошуків також треба мати талант, везіння і серйозні міжнародні контакти.

4. Пошук та дефіцит справжніх художніх лідерів

Можна малювати будь-які абстрактні галюцинації щодо імовірних революційних «майбутніх театральних змін» після війни, однак ніде і ніколи хороший театр не народжується без справжнього художнього лідера. І в цьому відділі кадрів у нас лавка запасних гравців-лідерів майже порожня. Молоді обдаровані митці є, їх чимало, а от проблема художнього лідерства – це й інше, і складніше.

Як казала колись велика Едіт Піаф про французьку естраду: «Гарних голосів у нас багато, а ви дайте мені особистість!»

Утім, навіть у майбутньому будемо вірити в давню тезу видатного українського театрального критика Петра Руліна: «Справжні великі реформатори приходять до центральних українських театрів не з численних театральних шкіл, а з нетрів провінції!» Очевидно, там, у нетрях, згодом і шукатимемо-розглядатимемо наших нових лідерів-реформаторів.

5. Європейський вектор активізується

Цей вектор руху давно декларований і навіть подекуди успішно заданий українським театром ще до війни. У період післявоєнний він, переконаний, лише пожвавиться завдяки співпраці з європейськими культурними інституціями та завдяки особистому ентузіазму багатьох наших енергійних гравців, серед яких, наприклад, є то й же Влад Троїцький та деякі наші молоді митці, що вже протоптали стежки до серця Європи.

6. Україноцентризм переможе

Особливої ваги та міжнародної вартості у завтрішному дні українського театру набуде його ставка на україноцентризм у репертуарній та суспільній політиці, коли український театр – не лише успішний касовий прокатний майданчик для перепочинку прекрасної публіки, а, насамперед, театр-місіонер, що своїми проєктами відкриває для великого світу унікальні сторінки української історії, української етнографіі, української літератури (сучасної та напівзабутої).

Власне, це те, чим системно займаються на заході України режисер Ростислав Держипільський та його однодумці.

7. Копродукція розквітне

Про скорочення (закриття) деяких «зайвих» державних театрів (зокрема, екс-російських) не хочеться навіть каркати: хай собі люди, перекваліфікувавшись та українізувавшись, працюють, примножуючи добро та радість. Але, переконаний, час примусить і екс-російські й інші немедійні українські театри шукати нові шляхи та нові способи виживання і хоча би відносно помітного існування. Один з яких – через копродукцію, через створення спільних проєктів і в межах одного міста, і в межах однієї країни і, звісно, через міжнародну копродукцію, якщо комусь вельми пощастить.

8. Смерть офіційної театральної критики

Зачистка поля української культурологічної преси, яку Мінкульт здійснив ще декілька років тому під гаслом роздержавлення, знищила майже усі професійні культурологічні видання, котрі колись хоч трохи підтримувала держава. Наявність таких видань давала ілюзію, так би мовити, офіційної фахової точки зору театральної критики. Приватному бізнесу не вигідно підтримувати вузькопрофільні видання, бо тут потрібен винятково альтруїзм бізнесмена та його велика щира любов до мистецтва театру.

Тому театральна критика, на мій погляд, існуватиме у руслі суто авторському. От цікава певному театру авторська думка, наприклад, критика Сергія Васильєва, бо він один з тих, хто може професійно аналізувати театральні процеси, значить така авторська думка і є для театру орієнтиром. Де би вона не була сформульована: у межах відкритої публічної дискусії чи на території Інтернету. Тобто, у театральній критиці також домінуватиме і перемагати авторський фактор творчої професійної особистості, навіть попри відсутність офіційних фахових медіамайданчиків.

9. Актори вийдуть з кріпацтва

Триматися лише за один свій репертуарний театр деяким успішним українським акторам стане не вельми вигідно. Тому і шукатимуть різні колаборації та нові умови для вияву своїх творчих можливостей. Приклади є. От, скажімо, є успішний столичний актор Марк Дробот, який роботою у Києві, в Молодому театрі, аж ніяк не обділений, а він взяв і поїхав із Києва в Одесу, а потім і у Рівне, щоб долучитися там до театральних проєктів, які цікаві особисто йому і у цей час, і саме у цей його активний творчий вік.

10. Можлива реформа театральної школи

Має бути і, очевидно, буде перегляд офіційної кількості акторських (режисерських) наборів у наші творчі виші. За подальших обставин театрального мінімалізму в бюджетах та творчих складах українських театрів астрономічна кількість акторів-режисерів, котрі щорічно виходять на ринок праці, насправді, нікому не потрібна.

Гадаю, якщо десь і засяє у сутінках нового часу акторський діамант рівня Ступки чи Лінецького, то його навіть у темряві помітять і навіть без офіційної театральної школи візьмуть в театральний проєкт, вищу ж школу в наших умовах можна закінчити і на заочному відділенні.

А загалом все буде добре. Все має бути добре. Після трагічного катарсису завжди є надія на новий промінь світлого життя – навіть у античних трагедіях.

Олег Вергеліс, спеціально для «Главкома»