Що сталося з планами уряду підняти мінімальну заробітну плату?

Мовою оригіналу

По піар-прожектах уряду нанесено удар: збільшити мінімальну зарплату для українців не є можливим. Ані до 4200 гривень, ані до 4100. За даними Мінфіну, в першому кварталі бюджет України недоотримав 6,1 мільярда гривень доходів. У законі про держбюджет на 2018 рік закладена можливість підвищення мінімалки на 13% (до 4200 гривень). Але до бюджету надійшло лише 193,6 мільярда гривень, тобто 96,9% від затвердженого показника на 1 квартал 2018 року.

Те, що бюджет-2018 не буде виконуватися вже протягом першого кварталу,в уряді, звісно, не передбачали. Хоча мали б. Недоотримання доходів пояснюється кількома причинами: «просіданням» митних платежів, невиконанням плану по надходженням від ренти за користування надрами, невиконанням плану по надходженням від внутрішнього акцизу (в країні відчутно впали обсяги продажу тютюнових виробів та міцних алкогольних напоїв). Причина номер чотири полягає у розриві по сальдо ПДВ (у бюджет закладені доходи від ПДВ, проти відсутні видатки на його повернення). Нарешті, державну скарбницю «підвела» й гривня: у бюджет закладався середньорічний курс 29,3 грн. за долар, але національна валюта зміцнилася й поки що тримається на позначці 26.

Такими є реалії сьогоднішнього життя. І, вочевидь, Україна просто не «потягне» ще одне підвищення мінімалки. За даними Світового банку, нашій державі буде важко виконати заплановані показники дефіциту держбюджету в 2018-2019 роках. Нагадаю, що в бюджеті поточного року закладено вищу зарплату в держсекторі та більші витрати на первинну медико-санітарну допомогу. Це збільшить частку витрат бюджету на оплату праці з 17,2% до 18,7% ВВП. І в цьому випадку досягти показників фіскального дефіциту на рівні 2,5% ВВП в 2018 році і 2,7% ВВП в 2019 році буде важко.

Світовий банк радить: хочете підвищувати зарплати – скорочуйте штат. Або, як прийнято казати зараз, оптимізуйте «staff» різного роду державних установ, зі школами та лікарнями включно. Від себе я б додав, що починати варто не з учбових та медичних закладів, а з вкрай роздутого штату Верховної Ради, адміністрації президента, Державного управління справами та тому подібних «недоторканих» установ. Але їх, певна річ, скорочення якраз і омине. Крім цього, наша так звана децентралізація не тільки не сприяла скорочення витрат з бюджету, а лише збільшила їх, оскільки керівні органи об’єднаних територіальних громад почали дублювати функції райрад та районних держадміністрацій й, відповідно, потребувати грошей на свої утримання.

А що стосується депутатських зарплат, то наприкінці грудня минулого року парламентарі вкотре «накинули» собі грошенят – найменший оклад рядового члену парламенту становить тепер 16 тисяч гривень. Космічних цифр сягає й бюджет двох антикорупційних структур: протягом 2017-го Національне антикорупційне бюро обійшлося державі у 774 мільйони гривень, а Спеціалізована антикорупційна прокуратура – у 119 мільйонів. На тлі таких видатків нескладно «загубити» підвищення зарплати для «маленьких» українців.

Втім, оплакувати заморожену мінімалку я все ж не став би. Зростання зарплати спочатку з 1600 гривень до 3200, а відтак й до 3723 гривень мало набагато більше мінусів, аніж плюсів. І хоча фахівці люблять вказувати на те, що в результаті підвищення розпочалася «чистка» серед підприємців, які користуються спрощеною системою оподаткування, й деякі мертві «ФОПи» почалися закриватися; а також на те, що зросли надходження до бюджету від бізнесу за рахунок єдиного соціального внеску та податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), негативні наслідки все ж переважають.

А полягає негатив передусім в інфляції, котра зірвалася з ланцюга внаслідок підвищення мінімальної зарплати. Адже саме через збільшення єдиного соціального внеску та роздування зарплатного фонду підприємці були змушені підвищувати ціни на товари та послуги – й деякі дрібні бізнесмени просто не «пережили» подібних новацій. Частина бізнесу або самоліквідувалася, або пішла в тінь, збільшуючи й без того чималий сектор тіньової економіки. Такими були наслідки кроків Гройсмана по збільшенню мінімалки, що, власне, цілком прогнозовано, адже вдаватися до подібних «покращень» варто лише тоді, коли економіка знаходиться на підйомі, а не навпаки.

Але мова зараз навіть не про це, а про невиконані обіцянки. Перш ніж обіцяти ще два підвищення зарплати (до 4100-4200 та 4500 гривень відповідно), варто було б ретельно прорахувати не тільки всі «за» та «проти», а й стан державної казни. Нині для збільшення мінімальної зарплати до 4200 гривень необхідно розширити видатки бюджету на цей рік щонайменше на 13 млрд. гривень, говорить заступник міністра фінансів Сергій Марченко, котрого цитує «Економічна правда». Він же додає: якщо врахувати ще й підвищення тарифного розряду, то вийде додаткова потреба у ще 30 млрд. гривень. Але взяти їх ніде.

Щоправда, невдовзі очікується одна подія: в найближчі дні Рада НБУ схвалить перерахування Кабміну 44 млрд. грн. прибутку Нацбанку за 2017 рік. Тому примарна надія на зростання мінімалки може з’явитися в третьому кварталі. Проте таку перспективу навряд чи схвалять наші партнери з МВФ, тим паче, що стосунки України з Міжнародним валютним фондом й без того складаються непросто. А МВФ тим часом стоїть на тій позиції, що розширення видаткової частини бюджету на поточний рік не має під собою достатніх підстав.

Крім того, слід не забувати, що у держави може виникнути потреба у збільшенні видатків на субсидії – в тому випадку, якщо уряд піде таки на збільшення ціни на газ для населення. (Як відомо, «газове питання» знаходиться нині у підвішеному стані і є предметом гострих суперечок). Як настарчити грошей на всі ці потреби – незрозуміло. Особливо, якщо уряд, котрий керує економікою державою, є надмірним оптимістом (аби не сказати – популістом), зараховуючи до дохідної частини бюджету, зокрема, доходи від приватизації, яких поки що нема.

В принципі, і прем’єра Гройсмана, і президента Порошенка (котрі є лобістами збільшення мінімальних зарплат) можна зрозуміти. В очікуванні президентських та парламентських виборів є великий попит на соціальний «позитив». Одним лише безвізом та єдиною помісною церквоюситий (в буквальному розумінні) не будеш – виборець потребує й суто матеріальної «гречки» як чинника заохочення. Ідея з мінімальною зарплатою могла б спрацювати, але фінансові сили та можливості – як завжди – не прорахували.

Що ж, з історії довкола мінімальних зарплат можна винести гарний урок на майбутнє: не давай обіцянок, не зваживши зайвий раз свою спроможність. Однак політик та його обіцянки – це те «подружжя», котре ніколи не розлучається. Але й водночас ризикує залишитися на самоті, якщо виборець зробить ставку на іншу «пару». Але про це ми дізнаємося вже наступного року.