Твій бог – пенсія. Уряд хоче, аби українці відкладали 10% зарплати «на старість»

Міністр соціальної політики України Оксана Жолнович вважає, що на початковому етапі накопичувальної пенсійної системи працедавці мають сплачувати обов'язкові внески за найманого працівника у розмірі не одного, двох чи трьох відсотків від заробітної плати, а хоча б – семи-десяти. Інакше виходить «трохи мало», каже Жолнович.

Колись наші предки сплачували десяту частину доходу на користь церкви. Нині нам пропонують вносити «десятину» до пенсійних фондів. І хоча відкладати на старість – ідея добра та завжди актуальна, тут важливо розуміти, а чи є нам, з чого відкладати? І у що інвестувати? І як протистояти інфляційним ризикам? І чи на часі просто зараз запускати накопичувальну систему?

Спробуємо розібратися разом з усіма цими питаннями.

Черговий запуск реформи

Накопичувальну пенсійну систему планували запускати ще у 2017-му. Але не запустили. Пізніше ідею актуалізували у 2020-му. Тоді прем'єр-міністр України Денис Шмигаль прогнозував, що до 2035 року пенсіонерів в Україні буде вдвічі більше, ніж працездатного населення, і держава не зможе здійснювати їм виплати.

А у 2021-му міністр фінансів Сергій Марченко зазначав, що солідарна і накопичувальна пенсійні системи мають діяти в Україні разом. На той момент, за словами Марченка, тривало обговорення моделі запуску накопичувального рівня.

За пару місяців до початку повномасштабної війни РФ проти України, у грудні 2021 року голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія повідомляв, що Верховна Рада у 2022 році ухвалить пакет законопроєктів, що передбачають перехід на накопичувальну пенсійну систему.

Але у листопаді 2022-го цитована вище Жолнович сказала, що введення обов'язкового накопичувального рівня пенсійної системи планують після закінчення війни.

Війна не завершена, проте 17 квітня 2023 року у Верховній Раді був зареєстрований проєкт закону №9212 «Про накопичувальне пенсійне забезпечення» авторства Давида Арахамії, Галини Третьякової, Лесі Забуранної та ще цілого ряду депутатів – переважно з фракції «Слуга народу».

Документ серед іншого передбачає, що роботодавці сплачуватимуть до накопичувальних пенсійних фондів певні відсотки (1% у 2023-му, 1,5% у 2024-му та 2% у 2025 роках) від розміру заробітної плати працівників, а держава буде співфінансувати такі внески на паритетних засадах за рахунок коштів державного бюджету.

При цьому розмір єдиного соціального внеску, який сплачується роботодавцем, залишається незмінним, бо накопичувальний внесок включається до складу ЄСВ.

Самі ж працівники на старті реформи можуть приєднуватися до таких накопичень добровільно.

Варто наголосити, що законопроєкт іще не встигли ухвалити (ба навіть не встигли розглянути), але уряд – як було зазначено – вже наполягає на перегляді його норм і на збільшенні частини відрахувань втричі. Реалізувати пенсійну реформу у владі дуже квапляться, але забувають, що поспіх у подібних справах є неприйнятним.

Тим паче, що відкритим лишається таке питання: чи має держава кошти для «паритетної участі» у внесках працедавців, які тепер – на думку пані Жолнович – мають становити десяту частину від заробітної плати найманого працівника?

Що ж, давайте поговоримо про гроші.

Є зайві тридцять мільярдів?

У пояснювальній записці до законопроєкту зазначено, що перший рік його реалізації «витягне» з держбюджету 30,8 млрд грн, тобто без малого мільярд доларів. Але це коли йдеться про 1% відрахувань. Якщо ж за пропозицією Жолнович підняти планку до 10%, то вийде 300 мільярдів гривень. Мабуть, питання про те, чи є в України зайві 300 млрд, треба відразу віднести до риторичних.

Про всяк випадок нагадаю, що кошти Україні знадобляться першим ділом для повоєнного відновлення та відбудови інфраструктури. Коли у жовтні минулого року наша держава презентувала проєкт відновлення на міжнародній конференції у швейцарському Лугано, йшлося про суму у 750 млрд доларів. З тих пір минуло півроку, і руйнувань в Україні лише побільшало.

Тож яким би дріб’язком не здавався один мільярд доларів на тлі тих 750 млрд, які Україна сподівається залучити для відновлення, пам’ятаємо: для нас нині важливою є кожна гривня.

Тим паче, що солідарна пенсійна система продовжує діяти. А оскільки частина бізнесу свідомо йде в тінь, щоб приховати свої прибутки та не сплачувати єдиний соціальний внесок – головне джерело поповнення Пенсійного фонду України, ПФУ є стабільно дефіцитним. Так, зокрема, у держбюджеті на 2023 рік було передбачено 442,3 млрд грн на фінансування потреб пенсійного забезпечення та соціального захисту.

Таким чином, держава бере на себе відразу два зобов’язання – дотувати наявну солідарну пенсійну систему та вкладатися у запуск накопичувальної. А от про те, чи не «лусне» від надмірних зусиль її знекровлений війною бюджет, чиновники чомусь мовчать.

Тож очевидним є таке: впроваджувати накопичувальну систему варто в країнах, які досягли певного рівня добробуту. Крім того, таку реформу слід провадити на етапі динамічного економічного зростання. Адже пенсійна система повинна мати, куди вкладати гроші, інакше їх просто з’їсть інфляція. Просто накопичувати кошти не має сенсу – гроші повинні працювати, аби через 30 років вкладники не отримали замість пенсій пригоршню знецінених монет.

У що би вкласти пенсію?

Відсутність гарантій того, що гроші майбутніх пенсіонерів будуть збережені, становить насправді доволі значну проблему. Як і відсутність довіри з боку населення до здатності держави розумно розпоряджатися довіреними їй коштами.

Власне, населення, щоб захистити себе від знецінення національної валюти, вкладає її переважно у долари або у нерухомість. Якщо має таку можливість, звісно. Бо оскільки фондовий ринок у нас де-факто відсутній, про купівлю акцій та інших цінних паперів (як це заведено у цивілізованому світі) не йдеться.

Саме тому дискусії щодо запровадження в Україні обов'язкового накопичувального рівня пенсійного забезпечення часто спираються на аргумент про відсутність фінансових інструментів для вкладень. Але тут, щоправда, зазначається, що грошовий ресурс у вигляді пенсійних накопичень якраз і має дати поштовх розвитку фондового ринку.

На першому етапі реформи кошти вкладників акумулюватиме Державний накопичувальний пенсійний фонд. Такий фонд буде обов'язковим та єдиним для всіх українців, котрі братимуть участь у другому рівні пенсійного забезпечення, аж до кінця 2025 року. І лише з 1 січня 2026 року держава дозволить громадянам переносити свої пенсійні накопичення до недержавних фондів.

При цьому левовою часткою інвестицій Державного накопичувального фонду будуть державні цінні папери та депозити. Те саме стосуватиметься надалі і недержавних пенсійних фондів (НПФ), для яких пропишуть правила відносно того, куди і в якому обсязі такі фонди можуть вкладати кошти учасників. Такі регуляції мають утримати фонди від надто ризикових вкладень.

Але чи утримають? І чи не станемо ми свідками «фондопадів», як були свідками «банкопадів» під час головування у НБУ Валерії Гонтаревої? Крім того, є питання і до державних цінних паперів. Чи дійсно вони є і будуть настільки «цінними», аби майбутні пенсіонери не стикнулися із знеціненням своїх вкладів?

Я не виключаю того, що зрештою урядовцями буде ухвалене «соломонове» рішення перенаправити фінансові потоки на західні фінансові ринки – з тим, щоб купувати там цінні папери. Як державні, так і цінні папери емітентів з високим рівнем надійності.

Але тоді Україна з сировинного придатку світу перетвориться ще й на свого роду пенсійний придаток. Для світу це дуже добре, а для нас – якраз навпаки. Хоча це вже – зовсім окрема історія, а ми повертаємося до нашої реформи.

Передусім – податки

Реформи, яку, ймовірно, доведеться відкласти… Відкласти навіть попри те, що станом на 1 січня 2023 року в Україні було зареєстровано 10,7 млн пенсіонерів, тобто фактично – кожен третій українець. Я цілком свідомий того, що ситуація тільки загострюється, адже після повномасштабного вторгнення з України виїхало понад 14,5 мільйона осіб – такі цифри наводив наприкінці минулого року уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.

Приблизно половина з цих 14,5 млн – це діти, але інша половина – доросле і працездатне населення, яке вже пускає коріння за кордоном.

Як зазначив заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи Олександр Гладун, через російське вторгнення в Україну та виїзд громадян за кордон чисельність українців могла скоротитись до 33,5 мільйона людей. А оскільки, як вже було зазначено, виїздили переважно працездатні жінки із дітьми, відсоток пенсіонерів міг значно вирости порівняно із показниками до 2022 року.

Зараз ми іще не знаємо усіх цифр, як не знаємо і всіх наших втрат (не знаємо і того, скільки пенсій по інвалідності – на додачу до пенсій за віком – виплачуватиме держава після війни). Невідомо і те, яка частина вимушених мігрантів повернеться додому, коли бойові дії будуть завершені.

Директорка Інституту демографії Елла Лібанова взагалі налаштована вкрай песимістично – в одному з інтерв’ю вона зазначила, що в Україну не повернуться 90% біженців.

Тож, повторюся, ситуація з пенсійними виплатами погіршиться в рази. Але хай там як, а впроваджувати накопичувальну систему під час війни та глибокої економічної кризи не варто. Що необхідно зробити натомість, так це зменшити обсяг податків. Можливо, є сенс у тому, аби єдиний соціальний внесок, податок на доходи фізичних осіб та військовий внесок «злити» в одне відрахування і встановити його граничну межу.

Дещо подібне намагався впровадити президент Володимир Зеленський іще 15 березня 2022 року. «Починаємо податкову реформу. Замість ПДВ та податку на прибуток даємо ставку 2% від обороту та спрощений облік. Для малого бізнесу – а це перша й друга групи ФОПів – ставимо добровільну сплату єдиного податку. Тобто якщо зможете – сплачуйте. Не можете – немає питань», – говорив він.

Про те, наскільки полегшили або ні життя бізнесу після початку «повномасштабки» я свого часу напишу окрему статтю. Зараз же хочу повернутися до потреби знизити фіскальне навантаження, про що я вже говорив неодноразово.

Рішення про зниження податків дозволило би детінізувати ринок праці, зберегти наявні робочі місця і створити нові, а також посприяти репатріації українців додому після війни, адже для цього слід передбачити ряд дієвих стимулів.

І якщо через енну кількість років нам вдасться знизити інфляцію та утримувати її упродовж хоча б десятка років на рівні 5% (а не 26%, як зараз), якщо ми зможемо забезпечити динамічне економічне зростання країни та навчимося грамотно інвестувати, то тоді можна буде подумати і про накопичувальну пенсійну систему. Потреба у ній дійсно назріла і перезріла, але іронія моменту у тому, що перезріле рішення може виявитися невчасним саме тепер.

На трагічність та особливість обставин, в яких ми усі перебуваємо зараз, необхідно зважати, подобається це реформаторам від уряду та парламенту, або ні.