Селища чи містечка? Що правильно і неправильно зробила Верховна Рада

28 липня Верховна Рада ухвалила законопроєкт №8263 «Про дерадянізацію порядку вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Тепер у нашій країні залишаться лише три типи населених пунктів: місто (від 10 тисяч мешканців), селище (від 5 тисяч) і село.

З одного боку, тут все вірно. Але з іншого – жодної дерадянізації так і не відбулося. Чому? Поясню це далі.

Стаття 133-тя Конституції України говорить про те, що «систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села». Жодних СМТ – «селищ міського типу» – які назавжди прибрав з нашої мапи закон про дерадянізацію, Конституцією не передбачено. Тому є добрим те, що наші реалії стали нарешті відповідати Основному закону.

Однак річ у тім, що сама 133-тя стаття є безумовним відгомоном радянщини. У 1996-му, коли ми приймали нашу Конституцію, це ще не було так очевидно. Скажу більше: у 1996-му ми ще не знали і не розуміли так добре нашу історію, як ми розуміємо її зараз. І це та реалія, на яку Україні теж треба зважати.

Але що з історією, спитаєте ви?

Селища міського типу виникли в Україні у 1925 році. Доти не було ніяких селищ, а були містечка, чи то пак маленькі міста. За аналогією з англійським town, яке протипоставлене великому city. Але прийшли більшовики і, за звичаєм, перевернули все з ніг на голову.

Іще на початку ХІХ ст., згідно з нормами російського законодавства (а частина України, як ми знаємо, була окупована Росією), містечками визнавалися поміщицькі або державні поселення, які мали не менше 1 тисячі ревізьких душ, церкву, заїзний двір, дві-три крамниці. Відповідно до будівельного статуту імперії, містечка прирівнювались до сільських поселень, а відповідно до законів, які регулювали торгово-виробничу сферу, – до міських. Запам’ятаємо цей момент, бо він є важливим.

Згідно із переписом населення 1897 року, в Україні було 463 містечка.

Але 28 жовтня 1925 року постанова ВУЦВК скасувала термін «містечко» для означення нижчої ланки міських поселень. Його було замінено на «селище міського типу» – уніфіковану назву для території новоствореного СРСР. «Щоб точно встановити загальну назву… назву «містечко» замінити на назву «селище міського типу», – йшлося в цьому документі.

Підписав його, до речі, Григорій Петровський – голова Ради народних комісарів України. Ставленик Москви і один з тих, хто сприяв тій самій радянізації нашої держави, з якою ми нині боремося. А на додачу ще й ініціатор створення ВЧК – цього втілення радянської опричнини, яка відповідала за терор на окупованих територіях.

Але чому те, що сталося у 1925 році, має виняткове значення? Тому що одним розчерком пера Україна була позбавлена частина своєї урбанізації. Вона втратила містечка, себто невеликі міста, і поповнилася селищами, тобто крупними селами.

Так закладалося підґрунтя, на якому Москва десятиліттями вирощувала уявлення про Україну сільську, вторинну, затуркану та малоосвічену. І про українців – вічних придуркуватих «хохлів» у шароварах та шматком сала під пахвою.

І це ми говоримо про Україну, де сотні міст (на відміну від Московщини!) мали Магдебурзьке право, починаючи ще з XIII століття. Зокрема, наприклад, і місто Козелець, яке отримало це право у XVII столітті, входячи тоді до складу Речі Посполитої. Натомість за радянщини воно мало статус «селища міського типу» і зберігає його до сьогодні, лише без останніх двох слів.

Козельцю з його славною історією, з мистецькими пам’ятками (Магдебурзьке право йому своєю грамотою від 1656 року надав Богдан Хмельницький – за те, що козелецька сотня, яка воювала у складі Київського полку, відзначалася мужністю у битвах під Пилявцями та Берестечком) судилося залишатися селищем!

І тут я не хочу образити чи принизити жителів українських сіл, не хочу вивищувати за їхній рахунок містян, але треба подивитися правді в очі: радянські окупанти зумисно деградували нашу історію. І в цьому відношенні вони виявилися ще гіршими за окупантів російських, яким вони доводяться прямими нащадками.

Селищем міського типу, до речі, донедавна залишався і наш славний Батурин – резиденція гетьманів Лівобережної України. Батурин, де московські окупанти вчинили геноцид, вирізавши 15 тисяч його мешканців, включно із жінками та дітьми, сплюндрувавши це місто та спаливши його церкви. І це лише за підтримку батуринцями гетьмана Мазепи.

Не дивно, що кількість мешканців Батурина різко зменшилася, адже місто було практично стерто з лиця землі. Та навіть попри це станом на початок ХХ століття у Батурині ще мешкало понад 5 тисяч жителів.

Але з приходом СРСР і після Другої світової їх залишилось двічі менше – трохи більше 2,5 тис. А відтак за формальними параметрами Батурин підпадав під визначення «селища міського типу» і був вимушений наполегливо виборювати собі статус міста.

Його повернули батуринцям у 2008-му, і це не дивлячись на те, що на той час вже сім років як діяла постанова Кабміну (від 26 липня 2001-го) «Про затвердження Списку історичних населених місць України». До цього списку входив і Батурин – «селище міського типу»…

Завершуючи цю частину цієї статті, зауважу, що мені не хотілось би, аби інші містечка України, принижені та понижені у статусі московітами, боролися за повернення у належний їм історичний контекст. Боротьби нам і так вистачає на полі бою – все з тим же ворогом, котрий атакує нас як і у всі попередні століття.

Додам ще декілька штрихів. Окрім зумисного нівелювання значення українських міст та містечок, поширення в Україні «селищ міського типу» мало ще одну очевидну мету. І це – сеґреґація окупованого населення України за принципом «село-місто», де «селу» і «селищу міського типу» присвоювалися сільські обмеження – насамперед невидача паспортів.

Адже ми знаємо, що лише 28 серпня 1974 року в СРСР була запроваджена паспортизація всіх без винятку громадян. Уперше паспорти громадянина отримали колгоспники, які відтепер отримали свободу пересування та проживання. Доти вони були в’язнями – в буквальному розумінні, без жодних метафор – своїх колгоспів, у яких їх примусово загнали ще на зорі радянської влади.

Всім відомо і про те, що спланований Москвою Голодомор в Україні зачепив передусім сільські місцевості. Окупант знищував наші міста, переводячи їх у розряд селищ. Окупант стирав з лиця землі наші села, прирікаючи їхніх мешканців на тортури голодом і смерть від нього.

Сценарій Батурина повторювався у нашій країні сотні разів, він триває і зараз – на окупованих Росією територіях – у Бахмуті, Маріуполі, Мар’янці, Сєвєродонецьку, Рубіжному, Попасній, Волновасі, Лимані, Ізюмі тощо.

Наш борг – і перед давно закатованими пращурами, і перед вбитими у цих містах сучасниками – полягає в тому, щоб назавжди відмовитися від нав’язаного нам окупантами адміністративного дизайну.

До розвалу СРСР термін «селища міського типу» використовувався у країнах радянського табору, зокрема, у Польщі та Болгарії. Певна річ, що він був примусово насаджений і в усіх радянських республіках.

Після 1991-го у Польщі, Болгарії, Вірменії, Естонії, Латвії, Литві та Молдові селища міського типу були скасовані, перетворені на міста, села або селища. У Киргизстані та Україні цей процес триває, але просто відкинути слова «міського типу» від слова «селище» є недостатнім.

Нам необхідно повернутися до питомо українського поняття «містечко».

«Оце і все. Ця галич над містечком. Народе вільний, аж тепер ти – віл. Моя поразка зветься Берестечком. На Київ наступає Радзивілл», – писала Ліна Костенко про ще одне відоме містечко, увічнене в нашій пам’яті та її безсмертній поезії. А Анатолій Дімаров творив свої «Містечкові історії»…

І все це має бути приведене у відповідність до того, що ми бачимо на наших мапах.

Так, у Конституції, з якої я почав свою статтю, не має терміну «містечко». І ми не повинні зараз впроваджувати поняття, які відсутні в Основному законі. Досить і того, що кілька років тому ми почали розбудовувати об’єднані територіальні громади, чиє існування теж суперечить Конституції.

Наша адміністративно-територіальна реформа була розпочала за прем’єрства Гройсмана, але не була доведена до логічного завершення ані тоді, ані зараз. Не була ця реформа і приведена у відповідність до Конституції. Тож коли ми вписуватимемо у її тіло ОТГ (а це рано чи пізно станеться), варто згадати і про містечка.

Повторюся: у нас є борг перед нашою історією, і сплата такого боргу й означатиме справжню дерадянізацію та деколонізацію. 

Ми можемо відкласти цей процес до завершення війни, але потім парламент має знайти 300 голосів для внесення правок у Конституцію. Не забудьмо нагадати йому про це після нашої Перемоги.