Чи готова Куба до реформ з новим лідером?

    • Розсилка
    Чи готова Куба до реформ з новим лідером?

    На Кубі обрано нового президента. І прізвище його – не Кастро

    Попри невеликі розміри цієї острівної держави, подія ця вважається знаменною для цілої західної півкулі. Адже відходить у минуле «епоха Кастро», яка здавалася нескінченною.

    У четвер, 19 квітня, парламент Куби – Національна асамблея народної влади (Asamblea Nacional de Poder Popular) – обирав Державну раду. Остання фактично заступає парламент між його сесіями. Але найважливішим питанням є обрання голови Держради, адже обранець стає лідером країни, здобуває паралельно посаду голови ради міністрів та верховного головнокомандувача збройних сил.

    Обрання нового лідера країни, котрий заступив би 86-літнього Рауля Кастро, тривало дві доби. Першого дня було обрано список претендентів. 604 депутати Національної асамблеї вирішили не надто розбещувати співвітчизників електоральною дисперсією, до списку кандидатів потрапила лише одна особа – Міґель Маріо Діас-Канель Бермудес (Miguel Mario Díaz-Canel Bermúdez).

    Оскільки він був єдиним претендентом на зазначену посаду, то голосування не принесло жодних несподіванок. За Міґеля Діас-Канеля, згідно з даними лічильної комісії, проголосувало 99,83% депутатів. Не зволікаючи, новий глава держави склав президентську присягу. Таким чином ця хвилююча мить наступила: Куба більше не «під Кастро». Чи таки ще?

    Адже 86-річний Рауль Кастро, який очолював країну з 2008 року й котрого заступив Діас-Канель, залишиться головою Комуністичної партії. А остання визначена Конституцією Куби як «найвища керівна сила суспільства і держави». Таким чином родина Кастро все ще зберігає свої впливи й надалі, як і в попередні шість десятиліть.

    Пригадаємо трохи кубинської історії. Знаменита революція на «острові свободи» (як любили писати в радянській пресі) змела диктаторський режим Рубена Фульхенсіо Батісти-і-Сальдівара (Rubén Fulgencio Batista y Zaldívar).Після цього, як помилково вважає більшість мешканців Землі, до влади прийшов натхненник і лідер революції Фідель Кастро. Насправді все було не зовсім так.

    Між Батистою й Кастро президентом Куби встиг побувати ще один видатний політичний діяч – Мануель Уррутія Льєо (Manuel Urrutia Lleó). Це ліберальний політик-правник, котрий намагався воювати з режимом Батісти в юридичній площині. Річ у тім, що, обіймаючи посаду члена Надзвичайних трибуналів у Сантьяго-де-Куба, Уррутії довелося судити групу учасників повстання проти диктатури Батісти 30 листопада 1956 року. Він же висловив свою окрему думку, за якою визнається «законне право чинити опір для захисту індивідуальних прав, гарантованих конституцією». За таку зухвалість Уррутія потрапив під немилість диктатора й був змушений емігрувати до США. Там він провів дуже вдалу лобістську роботу, домігшись того, щоби Вашінґтон припинив військову допомогу режимові Батісти.

    Отже, після перемоги кубинської революції та втечі Батісти в січні 1959 року Уррутію було обрано президентом Куби. Якби він залишився на своїй посаді, то «острів свободи», скоріш за все, очікувало б цілком інше – напевно, значно заможніше життя. Новий революційний уряд Уррутії складався головним чином з кубинських політичних ветеранів та економістів-лібералів. Прем'єр-міністром став професор Гаванського університету Хосе Міро Кардона, котрий свого часу був лідером студентського руху Гавани. Фідель Кастро тоді здобув лише крісло міністра оборони.

    Фіделя, звісно, такий стан справ не влаштовував від самого початку. Уже 15 лютого він заводить в Гавану свої озброєні загони й погрозами розправи змушує Кардону подати до демісії. Прем'єром він призначає себе коханого. Щобільше, Кастро відразу ж зупиняє дію конституції і скасовує вибори. Нібито тимчасово, а фактично – пожиттєво (мова про життя братів Кастро).

    Після того, як Уррутія засудив антидемократичну й водночас некомпетентну діяльність представників Комуністичної партії в новому уряді Куби, він був змушений піти у відставку 17 липня 1959 року. Замість нього було обрано лояльного до Фіделя Кастро Освальдо Дортікоса-і-Торрадо (Osvaldo Dorticos Torrado). Він вважається останнім, 14-м президентом Куби (після нього були вже виключно голови Держради, але ми для зручності продовжимо вживати термін «президент» для означення глави держави). Хоча влада вже цілковито належала Фіделю Кастро, котрий з 1976 року навіть формально поєднав свою посаду керівника уряду з посадою голови Держради. Таке поєднання, як ми вже казали, залишається й дотепер.

    Цей історичний відступ потрібен був для того, щоби спростувати тезу, мовляв брати Кастро одну диктатуру заступили іншою. Аж ніяк, вони знищили зародки демократії на Кубі, збудувавши авторитарну й тоталітарну державу, яка за показниками недемократичності поступається хіба що Північній Кореї.

    З того часу на Кубі не було інших лідерів, окрім братів Кастро. Спершу Фідель керував однопартійною комуністичною державою з 1959-годо 2008 року. Потім його молодший брат Рауль, у зв'язку з хворобою Фіделя, взяв кермо влади в свої руки й не відпускав його десять років.

    Щойно тепер на Кубі починається «посткастрівська ера». Як можна оцінити шанси нового глави держави Міґеля Діас-Канеля якісно змінити ситуацію в країні? Що нам про нього відомо?

    Передовсім те, що він щойно відсвяткував свої уродини, отримавши до них такий знаменний подарунок – лідерство в країні. Міґель народився 20 квітня 1960 року в містечку Пласетас, у провінції Вілья-Клара (хай нас не збиває з пантелику потужний символізм дати – уродини Адольфа Гітлера). Його батько працював на механічному заводі в Санта-Кларі, а мати була вчителькою.

    1982 року Діас-Канель закінчив Центральний університет «Марта Абреу» де Лас Вільяс. Отримавши диплом інженера-електроніка, він жодного дня не попрацював за спеціальністю. До 1985 року перебував на військовій службі в Революційних збройних силах. Прагнучи реальних бойових сутичок, подався до Нікарагуа, де тривала громадянська війна, на допомогу сандіністам.

    1987 року Діас-Канель повернувся на Кубу й розпочав «комсомольську» кар'єру. Ще навчаючись в університеті, він вступив до лав Союзу молодих комуністів Куби. Обіймав низку керівних посад, зокрема першого секретаря комітету СМК в рідній провінції Вілья-Клара, члена Національного бюро СМК. 

    У жовтні 1993 року Діас-Канель завершив комсомольську кар'єру й перейшов на вищий рівень, ставши функціонером Комуністичної партії Куби (КПК). І вже 1994 року він був обраний першим секретарем комітету КПК в усе тій же рідній провінції Вілья-Клара, яка вважалася вільнішою і ліберальнішої за інші регіони країни.

    Вище партійне керівництво Куби зауважило активного функціонера з «правильним» життєписом та чималою енергією. З провінційного партійного рівня майбутній кубинський лідер поступово доріс до членства в Політбюро Комуністичної партії Куби, куди його прийняли в 2003-го.

    У травні 2009 року він здобув посаду міністра вищої освіти й пропрацював на ній до березня 2012 року. Тоді Рауль Кастро, котрий вже перейняв від старшого брата посаду голови Держради, призначає відносно молодого функціонера своїм заступником.

    Таким чином Діас-Канель став першим віце-президентом, котрий народився вже після революції 1959 року. Рауль Кастро хвалив Міґеля Діас-Канеля за його «стабільне політичне самовдосконалення й ідеологічну твердість». Також Кастро відзначав, що той не є вискочкою в кубинській політиці. І вже тоді низка експертів назвала його найвірогіднішим наступником Рауля Кастро.

    І от прогнози збулися. Що далі? Поки що більшість політичних експертів висловлюють радше скепсис, що з приходом Міґеля Діас-Канеля до влади на Кубі відбудуться значні зміни, які передовсім передбачають вкрай необхідні країні економічні реформи, а також відмову від низки антидемократичних політичних обмежень. Багато аналітиків вважають, що навіть якщо новий лідер Куби і захоче провести радикальні зміни, його руки будуть зв'язані вже хоча б тому, що Рауль Кастро, котрий, як ми вже наголошували, зберіг за собою посаду голови Компартії, продовжуватиме впливати на політику острова. Очікується, що Кастро залишатиметься на чолі Комуністичної партії принаймні до 2021 року.

    «Нам не варто очікувати істотних політичних змін внаслідок приходу до влади Діас-Канеля. Якби він не був згоден з політикою Рауля Кастро, він би не став його наступником», – стверджує професор Американського університету у Вашінґтоні, фахівець з кубинської політики Вільям ЛеоҐранде (William LeoGrande ). За словами професора кафедри латиноамериканської політики в Міжнародному університеті Флориди в Майамі Едуардо Ґамарри (Eduardo Gamarra), Діас-Канеля не можна назвати ні прогресивним, ні ліберальним політиком. «Він не зацікавлений в тому, щоб зразу ж скористатися будь-якою наданою можливістю, яка може призвести до лібералізації режиму», – стверджує Гамарра.

    З іншого боку, прикре соціально-економічне становище в країні просто кричить про необхідність і негайність радикальних реформ. Демократизацію в політиці й лібералізацію в економіці радо підтримають самі кубинці, котрі вже втомилися від жебрацького існування в умовах ізоляції.

    Зрозуміло, що ситуацію з реформами значно б спростило налагодження відносин Гавани з Вішінґтоном. Власне це почав робити Барак Обама наприкінці своєї президентської каденції. Якби ця справа не була заблокована Дональдом Трампом з його приходом до Білого дому, то Кубу можна було б вивести з-під політичного впливу Кремля, де «острів свободи» перебував останні шість десятиліть.

    І в цьому процесі Міґель Діас-Канель міг би зіграти свою епохальну роль. Ось як оцінює ці перспективи професор Техаського університету Артуро Лопес-Леві (Arturo López-Levy), котрий довгий час займався кубинською темою: «Брати Кастро очолювали групу революціонерів, які прийшли до влади в 1959 році. З відходом Рауля на зміну цьому поколінню приходить інше. Окрім того, на міжнародному рівні й, зокрема, в США політика щодо Куби законодавчо визначалася як спрямована не конкретно на цю країну, а лише на двох осіб: Фіделя і Рауля Кастро. Законодавство США, а саме деякі статті Закону Гелмса-Бертона (Helms-Burton Act), так званого «Закону про свободу», визначають політику щодо Куби як обумовлену режимом Фіделя і Рауля Кастро. Зараз є можливість переглянути цю стратегію. Тепер США може проводити політику безпосередньо щодо країни. Це вже намагався зробити Барак Обама 2015 року, але адміністрація Дональда Трампа відновила статус-кво. Куба, її економіка, суспільство, політика не повинні асоціюватися тільки з братами Кастро».

    У будь-якому разі, в Міґеля Діас-Канеля є шанси реалізувати реформи. Причому, як стверджує Артуро Лопес-Леві, йдеться про реформи не накинуті кимось ззовні, а вже узгоджені кубинською політичною елітою. Досі вони не були здійснені через відсутність консенсусу щодо їхньої послідовності й способу втілення в життя. «Мова йде про створення нового іміджу країни, децентралізації в економіці, розвитку оптового ринку, легалізації середнього і дрібного бізнесу. Адже кубинський народ готовий до змін», – запевняє техаський професор.

    Максим Муляр

    Джерело: Zbruc

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ