Конституційні ігри зменшують шанси на розв’язання кризи

1. Давно відоме «мінімальне» визначення демократії – це лад, за якого влада програє вибори. Якщо влада не збирається їх програвати, тоді їй доводиться додавати прикметники: «народна», «суверенна», «молода українська» тощо.

2. Конституція є нічим іншим, як деталізацією передумов, без яких програш влади на виборах не може відбутися. А він може відбутися і в президентській, і в парламентській республіці, і в унітарній, і в федеративній державі. Але влада не програє, наприклад, якщо обмежуються права громадян і криміналізується політична конкуренція, як це трапилося в Україні після прийняття законів «16 січня».

3. Права людини важливі для демократії не взагалі, а як права громадянина в ході політичного процесу, тобто процесу боротьби за владу. Ні виборець, ні кандидат на посаду не можуть бути піддані переслідуванню за те, що вони у різні способи беруть активну участь у безперервному демократичному виборчому циклі. У цьому головний смисл довгого переліку конституційних статей, що декларують наші права і свободи.

4. Тому з точки зору майбутнього демократії в Україні покарання працівників правоохоронних органів, що допустили найгрубіші порушення прав громадян, є набагато важливішим, ніж зміни у порядку формування Кабінету Міністрів чи призначення глав держадміністрацій. Якщо громадянина, що публічно висловлює свою політичну позицію, можна позбавити життя, здоров’я, майна (спалити авто), то в України мало шансів на демократію без прикметника.

5. Опозиція вважає інакше і тому до вирішення проблеми захисту прав громадян дозволила втягнути себе у переговори про внесення змін до Конституції. Цей процес є недемократичним у самій постановці питання: опозиція хоче отримати владу не через нові вибори і отримання повноважень від громадян України, а через кулуарну домовленість з теперішнім президентом (чи частиною його фракції).

6. За «демократичністю» з цим планом може змагатись лише її стратегія зі стимулювання тиску західних урядів на українських олігархів, аби ті за лаштунками умовили президента поступитися частиною влади на користь іншої персони, яка б цих олігархів влаштовувала ще більше.

7. Нехіть до пошуку демократичного розв’язання політичної кризи породила проблему стосунків опозиції з Майданом. Опозиція погоджується на перерозподіл влади, Майдан хоче справедливості. Чесні вибори – це механізм справедливості на полі політики, це справедлива оцінка діяльності чинної влади і справедливий вибір влади нової. Тому головною темою переговорів опозиції і влади можуть бути лише президентські і парламентські вибори: якнайшвидші терміни, порядок проведення і гарантування прав учасників політичного процесу.

8. Спостерігаємо парадоксальність у поведінці опозиції. Навіть не маючи підтримки Майдану, вона цілком обґрунтовано не захотіла втягуватися в імітаційну конституційну асамблею. Тепер, маючи за спиною потужний протест, опозиція раптом погоджується на участь у заздалегідь безрезультатній співпраці з тією владою, яку Майдан вимагає змінити.

9. Звичайно, це прикривається гаслом про недостатність зміни влади і про необхідність змінити систему влади. Гасло абсолютно справедливе. Але чому б не перемогти на дострокових виборах, а далі, отримавши на це чіткі повноваження від громадян, прийняти нову Конституцію? Світ так влаштований, що конституції, як і всі інші закони, пише влада, бо вона встановлює правила політичної гри. Для демократії важливо, щоб ці правила були стабільними, прозорими, визнавали невід’ємність прав громадян і на них погоджувались якомога більше учасників політичного процесу. Венеціанська Комісія у своїх висновках з приводу пріснопам’ятного рішення Конституційного Суду і створення конституційної асамблеї терпляче і розгорнуто це пояснює.

10. Президент погрожував розпустити Верховну Раду. Але це залякування є зворотним боком страху самого президента втратити контроль над парламентом. Адже чинна Конституція дає Верховній Раді достатньо правових можливостей для контролю над виконавчою владою, за що і була свого часу високо оцінена європейськими експертами.

11. Головний біль влади – не лише Майдан. Не менший клопіт – бюджет. Президент може указом призначити міністра, може навіть розпустити парламент без найменших конституційних підстав, але не зможе затвердити указом бюджет. Звичайно, він може спробувати, але дуже швидко розбереться, навіщо в старі часи всевладним монархам доводилося скликати парламент.

12. А їм доводилось це робити, бо позикодавці не хочуть давати гроші для покриття бюджетного дефіциту навіть під чесне слово помазаника Божого. Вони готові позичати лише під зобов’язання, взяті певною безособовою інституцією та ще й в рамках чітко визначеної процедури. Змінились часи, замість купців-лихварів гроші дають інші структури. Але ні МВФ, ні ЄС, ні Китай, ні Росія копійки не дадуть без прийнятого парламентом бюджету.

13. Майдан і бюджет – це дві проблеми влади. Але саме вони можуть стати відправними точками для поновлення демократичного процесу.

14. Для цього опозиція повинна не гратися в конституційні ігри, а демонструвати владі, що ідея «силового вирішення» проблеми Майдану з кожним днем стає дедалі проблематичнішою. Та й історія описує колосальні проблеми правителів, які вірили обіцянкам своїх генералів придушити бунт/революцію/Майдан за дві години.

15. Так само опозиції варто нагадувати владі (і виборцям!) про економічні, фінансові і бюджетні результати чотирьох років нинішнього режиму і про те, що вибори на фоні уникнення загрози дефолту завдяки компромісу з опозицією лишають владним політикам більше шансів, ніж вибори після дефолту.

16. Парламентські вибори, нова більшість, реальний контроль над виконавчою владою з метою гарантування прав громадян дають більше шансів для демократії, ніж пошук конституційного Святого Грааля. А найголовніше – ці політичні дії збільшують шанси на мирне розв’язання політичної кризи. Пауза, навіть якщо її виправдовують тяжкою працею над змінами до Основного Закону, зменшує ці шанси.