Наприкінці літа побачила світ книга Людмили Долгоновської «Залізний генерал. Уроки людяності». Авторка – колишня комунікаційниця головнокомандувача Збройних сил 2021-2024 рр. Валерія Залужного і книга, що зрозуміло вже з назви, присвячена генералу, з яким Долгоновська пропрацювала перший рік повномасштабного вторгнення.

Багато хто поспішив закинути авторці компліментарність щодо колишнього шефа і спробу зробити з нього ідеального персонажа. Сама Людмила Долгоновська була готова до цього і буквально з перших сторінок визнає суб’єктивність свого творіння, чітко пояснює свій статус у свиті Залужного. Людмила наголошує: ключова цінність – книга фіксує історичні події і змальовує одного з ключових їх учасників у найкритичніші моменти.

В розмові з «Главкомом» авторка книги визнає, що її написання опоненти і критики можуть асоціювати зі створенням «політичного проєкту» Валерія Залужного, але каже, що хотіла би цього уникнути тому, що так не є. Долгоновську було звільнено 1 березня 2023 року, через рік після початку повномасштабної війни. Людмила зізнається, що звільнення стало для неї шоком, але чисто по-людськи для неї воно виявилося гарним рішенням, бо змогла проводити більше часу із сином. Хоча самостійно би ніколи не звільнилася в розпал війни.

З 2021 року і до березня 2023-го Людмила Долгоновська працювала радницею головнокомандувача Збройних сил зі стратегічних комунікаці

Фото надане Людмилою Долгоновською

«Главком» зустрівся з Людмилою Долгоновською у будівлі річкового порту у Києві, де нині розміщується  American University Kyiv. Нині Людмила працює тут на посаді керівниці служби президента цього університету.

«Главком» не ставив за мету оцінити текст нової книги. Навпаки, ми говорили про те, що не потрапило до видання: про реакцію генерала на критику нардепки Мар’яни Безуглої, спільне фото із Сергієм Ківаловим, про рішення звільнити генерала Ковальчука після інтерв’ю «Главкому». (Андрій Ковальчук – генерал-майор, командувач Оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ у 2021-2024 рр., готував деокупацію Херсона). Щоправда, формально генерал залишався працювати на посаді командувача «Півднем» аж до квітня 2024-го, однак від ключових рішень його було усунуто і у засіданнях Ставки він після інтерв’ю участі уже не брав. За словами Долгоновської, протягом її роботи у Збройних силах, стосунки головнокомандувача Залужного і Верховного головнокомандувача Зеленського були абсолютно робочими.

Як Валерій Залужний почувається після переїзду до Лондона? Чи продовжуєте ви спілкування після того, як ваші робочі шляхи розійшлися?

Ми періодично підтримуємо зв’язок, обмінюємося повідомленнями. Під час його нещодавнього візиту до України (19–21 серпня в Дніпрі та Києві відбулася щорічна конференція послів України) ненадовго зустрілися, поговорили. Тобто зв’язок підтримуємо, але не скажу що це прямо постійний обмін думками.

Чи відомо, як Залужний з родиною облаштувалися, чи комфортно їм у Великій Британії?

Ні. Ми дуже побіжно про це поговорили. Я знала, що він з легкістю опанує роль посла тому, що має відповідну освіту і готовність до своєї нової роботи. Він в розмові загадав про стратегію публічної дипломатії МЗС. Про те, що цей документ відкрив у 2022-му році і вивчав, коли я до нього приходила з комунікаційною стратегією ЗСУ. А однією зі складових стратегічної комунікації є публічна дипломатія. Валерій Залужний сказав, що готувався до нашої розмови про стратегічні комунікації. І я собі подумала, що це, мабуть, перший керівник, який готувався до наради з підлеглими.

Як Залужний переживав звільнення? Наскільки несподівано для нього це було?

Не знаю, бо це сталося вже через значний проміжок часу після того, як я пішла зі своєї посади. Тому не хочу спекулювати, ділитися своїми домислами. Можу лише сказати, що коли я йшла з посади, не було ніякої інформації про те, що його можуть звільнити і призначити на якусь іншу посаду.

А хто вів тоді і веде зараз його соцмережі, зокрема сторінку у Facebook?

Особисту сторінку він сам веде. Хто веде робочу сторінку посольства я не знаю. Коли я працювала, то я вела акаунти головнокомандувача ЗСУ.

Усі тексти головком особисто погоджував?

Не всі. Наприклад, у нас була рубрика «Історії героїв». Я попросила його дозволу використовувати його сторінку для розповідей про різних військовослужбовців, від рядового до генерала. Це було потрібно, аби у війни було людське обличчя. Ці історії або якісь стандартні повідомлення, як от привітання з нагоди професійних свят, я не погоджувала. У перші дні повномасштабного вторгнення теж не всі пости погоджувала, адже Головнокомандувачу було, очевидно, не до соцмереж.

На початку книги ідеться про те, що практично з першого дня на посаді Валерій Залужний сказав, що потрібно готуватися до великої війни з РФ. Про велику вірогідність війни писала і західна преса. У той же час українське політичне керівництво аж до самого початку повномасштабного вторгнення заспокоювало народ, закликало не нагнітати ситуацію. Якою була реакція військових, зокрема Залужного, на це?

Коли ми говоримо про публічну комунікацію політичного, військового керівництва, потрібно розуміти підпорядкованість. Все-таки політичне керівництво країни в ієрархії стоїть вище. Ми, я говорю це про військових, не можемо нав'язати свою лінію в публічному просторі, в публічній комунікації. Комунікація між військовим і політичним керівництвом була тоді і є зараз, але вона відбувається за зачиненими дверима. Є пропрацювання певної комунікаційної рамки, потім в її межах формулються меседжі, які виносяться назовні. Аби всі гілки говорили в один голос, якщо можна так сказати. Це в ідеалі мало бути.

Погоджуюся, що так не було. Тому я можу говорити і відповідати тільки за ту комунікацію, яку здійснювали ми в Збройних силах. І у книзі я наводжу ці, як мені здається, промовисті моменти. Так, у серпні 2021 року, коли відзначалася 30-та річниця незалежності України, відбувалася низка публічних заходів у Конгресно-виставковому центрі «Парковий». Один із них був безпосередньо перед Днем Незалежності, кажу про форум ветеранів. Валерія Федоровича запросили на ньому виступити. І він публічно, відкрито зі сцени, звертаючись до аудиторії сказав, що нам треба готуватися до повномасштабної агресії Росії. Сказав, що звертається до військових, резервістів, ветеранів, бо на них перш за все впаде головний тягар цієї війни. Пам’ятаю, він говорив, що для відбиття агресії потрібна буде велика консолідація усієї держави. Бо війну ведуть не Збройні сили, а уся держава, усе суспільство.

Тому ми свою лінію тримали. Відбувалися військові навчання. Їх мету не приховували, частково це була підготовка до відбиття повномасштабної агресії Росії.

Чи був тиск з Офісу президента з тим, що не слід заявляти про підготовку до війни, «нагнітати»?

Не було. Принаймні до мене сигнали такі не надходили. Можливо, військові на той час були не надто помітними і не дуже почутими суспільством. Тому що навіть у січні 2022 року, коли ми давали інтерв'ю для Sky News (інтерв’ю Валерія Залужного), одне з небагатьох для головнокомандувача, воно потім вийшло із заголовком, що ми будемо захищатися у разі повномасштабної війни до останньої краплини крові. Тобто позиція наших військових була відома, її не приховували. І для західних військових все було зрозуміло, що Україна готується.

Розкажіть, будь ласка, про народження книги. Як виникла ідея? Які видавництва конкурували за неї?

Ні, все було зовсім не так. Ініціатива написання книги була не моя. Вона належить генеральній директорці видавництва Vivat Юлії Орловій.

Я маю історичну освіту. І коли почала працювати з Валерієм Залужним, більше того, коли почалося повномасштабне вторгнення, я розуміла, що це історична мить, яку ти не можеш не фіксувати. Пам’ятаю розмову з Мариною Сингаївською (до 10 травня 2024 р. заступниця гендиректора «Укрінформу»). Вона мені казала: Люда, веди щоденник, фіксуй. Бо потім забуватимеш деталі, що відбувалося. Після тієї розмови я хоч щоденник вести не почала, але якісь ключові моменти, якісь цитати Валерія Федоровича фіксувала.

А влітку 2022-го до мене звернулася Юлія Орлова. Вона сказала, що вони як видавництво хочуть, аби у них вийшла книжка про Залужного, що вони думають, як це зробити. І потім каже: може, ви напишете? Я була не впевнена, що можу взяти на себе таку сміливість написати. Вочевидь, у мене немає такого письменницького таланту, але я розуміла, що в мене є ось ця ексклюзивна інформація. І навіть найталановитіша людина в письменстві, яка не бачить цього на власні очі, навряд чи зможе передати на папері це, хіба переповісти з чиїхось слів. А якщо так, то інформація може бути спотворена. І я вирішила, що буду все фіксувати, а потім покладатимуся на фаховість редакторів видавництва, які опісля опрацьовуватимуть рукопис.

У книзі чимало ексклюзивних фотографій, які стали історією. Але всі вони чорно-білі. Це для того, щоби зробити книгу доступнішою? Чиє було рішення друкувати їх не в кольорі?

Вирішувало видавництво, я цим не займалася. Насправді у мене ціла папка світлин у хмарі є. Видавництво визначалося, що взяти, а що ні, і як їх друкувати.

Валерій Залужний вже прочитав книгу? Чи сподобалася вона йому? Чи просив він узгодити рукопис?

Він її прочитав ще за рік до виходу. Вніс якісь мінімальні правки, ім’я десь виправив, дати. Оскільки в книзі багато біографічної інформації, важливо було не помилитися у фактажі. Ні, в усьому іншому він нічого не узгоджував, ані план написання, ані акценти в книзі. Все це моє, я це не затверджувала.

Щодо його відгуку після прочитання, то він сказав, що думав, що я описуватиму лише період, коли ми разом з ним працювали. Чесно кажучи, я так і задумувала писати. Але потім, заглиблюючись в матеріал, коли описувала уроки людяності, виникла потреба розширити біографічну частину, відкрити становлення генерала. Бо просто написати те, чого особисто я навчилася – це найпростіше. А от описати його шлях, як він став тим, ким є, було складнішим, хоча думала, що обмежуся короткою біографічною довідкою як на сайті Міноборони чи Вікіпедії. 

Якщо резюмувати його шлях, то він опинився на посаді Головнокомандувача скоріше не завдяки, а всупереч обставинам. Адже у житті було чимало спокус і випробувань, через які він міг залишити військову кар’єру і піти працювати до іншої сфери. Тут не хотілося би спойлерити, аби читачі самі прочитали.

Мені важко сказати, сподобалася йому книга, чи ні. Він про це не сказав чітко.

Залужний був прихильником загальної мобілізації з почату вторгнення. Але ж на це не було фінансового ресурсу, озброєння, достатнього екіпірування?

Ми розуміли приблизно, яка кількість у нас є учасників бойових дій, які на певних етапах звільнилися, по суті, стали резервістами. Вже було розуміння, що озброєння, техніки і навіть форми та касок не вистачатиме в разі мобілізації. Більше того, є спогад, про який я не написала у книзі, але зараз про нього розповім. Пам'ятаю, як Валерій Федорович після чергового засідання уряду і спілкування з високопосадовцями сказав: боюся, нас не розуміють, і нам доведеться воювати в джинсах і капцях. Він переживав з цього приводу.

Згадайте атмосферу перших днів великої війни? Що врізалося у пам'ять насамперед?

Охарактеризувала би цю реакцію як «робочу». Мене вона більше заспокоювала, бо військові знають, як діяти. До речі, у книзі я наводжу цитату Валерія Залужного про цей стан, де він порівнює його із станом хірургом. Лікар, коли до нього потрапляє на операційний стіл пацієнт знає, що потрібно робити. Так і тут. Такий собі стан хірурга був у головнокомандувача, якому привозять пацієнта, починається операція і він розуміє, що має бути холоднокровним, усі свої знання і вміння застосувати задля порятунку. Так і всі інші поводилися у Генштабі, всі на своїх місцях, аби відпрацювати той план оборони, який був затверджений раніше.

 «Київ за три дні». Є чимало фактів, які свідчать, що дійсно Кремль хотів влаштувати бліцкриг. Але чи були виявлені документи, які би доводили, що справді, захоплення столиці України за 72 години було задумом Путіна?

Ні, документів таких я не бачила. Чула тільки від наших військових, які переказували слова російських військовополонених. Бо вони заходили із мінімальним запасом зброї і провізії. 

Ви у книзі не називаєте «посадову особу Офісу президента», яка вимагала опублікувати від імені головнокомандувача «політизовану, емоційну та образливу» заяву на адресу тодішнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, з яким на той момент Банкова вже побила горшки. Про кого мова?

Так, в книзі є така цитата, але ви зараз цитуєте доповнену редакторським текстом частину з огляду ВВС. Я би не хотіла називати цю людину. Це лише один з прикладів. Не таких самих, але подібних прикладів було чимало, коли спускають згори якісь повідомлення, які потім мають вийти від імені Головнокомандувача. Тобто така форма роботи, звісно, має право на існування, на те в державі є політичне керівництво, але не такого змісту. Цим прикладом хотіла показати складність лавірування між тим, що слід було виконувати, і тим, що суперечило посадовим обов’язкам Головнокомандувача. Де спускалося щось обґрунтоване, питань не було, ми тримали єдину лінію (з політичним керівництвом держави). Але коли я бачила, що така інформація шкодить Збройним силам, не Валерію Залужному особисто, а інституції, Головнокомандувачу Збройних Сил Україні, які за законом є аполітичними, то ми відмовлялися публікувати.

З ким саме була комунікація з Офісом президента? Чи чули ваші аргументи на Банковій?

У тому конкретному випадку, про який ваше питання, не чули. Була досить емоційна реакція на мою адресу. Пригадую, тоді прийшла до Валерія Федоровича і сказала, що ми це публікувати не будемо. А якщо будуть наполягати (з Офісу президента), то можете мене звільнити і показати, мовляв, її звільнено, аби всі заспокоїлися. Розумієте, видавати політичні заяви від імені Головнокомандувача не можна, його тоді тільки-но призначили. Михайле, уявіть, як журналіст, яких негативних репутаційних наслідків це одразу завдало би головкому! Суспільство і, перш за все, військові від початку роботи Залужного на новій посаді побачили би, що головний військовий держави стає маріонеткою в руках політичного керівництва. Чи довіряли би вони такому головнокомандувачу? Тому цього не можна було допустити.

Інший приклад, коли мене не почули – це недопуск журналістів до Херсона після його звільнення. Хоча я благала, писала і до Офісу президента, і до Міноборони дозволити допуск. Бо був шалений запит від суспільства на інформацію звідти. Журналісти були напоготові, чекали у Миколаєві дозволу, автобуси з пресою там вже стояли, аби якомога швидше приїхати. Але до мене не дослухалися.

Але чим Офіс обґрунтовував відмову, адже декілька західних ЗМІ таки змогли заїхати до міста в перший день звільнення? Чим пояснювали?

Це треба запитати людей, які не дали цей дозвіл. Претензії усі полетіли до нас, тому що формально ЗСУ були відповідальними за акредитацію, дозволи, допуски, встановлювали правила і мали застосувати санкційні механізми за порушення. А тут вийшло, що нічого не діє. Зараз можу лише сказати, що ми робили від себе усе, щоби журналістів допустити, бо це була подія світового масштабу. Але претензії полетіли до нас.

Якщо ми вже зачепили тему звільнення Херсона: командував операцією зі звільнення міста генерал Олександр Тарнавський, але готував звільнення генерал Андрій Ковальчук. Після деокупації Херсона на «Главкомі» вийшло резонансне інтерв’ю з генералом Ковальчуком, цитати з якого є й у книзі «Залізний генерал». Пам’ятаю, за декілька днів після інтерв’ю ви зателефонували мені пізно ввечері з питаннями, чия була ідея інтерв’ю, хто його погоджував. Чи можемо розкрити наших читачам, що не так було з цим інтерв’ю і хто так наполегливо з’ясовував причини його виходу?

Це якраз один з ряду вище наведених прикладів складної комунікації (між військовими і політичним керівництвом країни – «Главком»). Генерал в інтерв’ю озвучив позицію, виклав своє бачення. І яка була реакція політичного керівництва держави? Звільнити Ковальчука. І це було настільки несправедливо, ми тоді намагалися якось змінити цю несправедливість. Пам’ятаю, я була у відрядженні на Сході, майже не було зв’язку, була вже темрява. Мені написав Валерій Федорович, спитав, що це за інтерв’ю, як воно вийшло? Сказав, що після нього Андрій Трохимович під загрозою звільнення з посади. Попросив більше інформації дізнатися, хто був ініціатор інтерв’ю, хто погоджував, хто допустив вихід. З цими питаннями я і до Наталії Гуменюк зверталася. Словом, до всіх сторін, аби скласти всі пазли у цілісну картинку.

Але потім за якийсь час вас звільнили. За що?

Ні за що. От в тому й причині. Була комунікація з Валерієм Федоровичем, він особисто мене сповістив про це рішення. Я не хотіла би поки називати посадову особу, яка фактично вирішила мене звільнити. Для мене це було абсолютним шоком.

Треба визнати, що попри шалену популярність, у Залужного в Україні були й критики. Одним із найбільш затятих – народний депутат Мар’яна Безугла. Як сам генерал ставиться до її прицільної роботи по ньому?

Щодо її критики, то я вже великий проміжок часу із Залужним не працювала, тому не можу судити про його ставлення. На той час, коли я з ним працювала, у Валерія Залужного і Мар’яни Безуглої були абсолютно робочі стосунки, вони між собою спілкувалися. Пані Мар’яна як представниця оборонного Комітету Ради приходила до нас. Маю віддати їй належне, вона справді багато роботи зробила як народний депутат. Вона цікавилася, переймалася тим, що відбувається. Як сторонній спостерігач можу сказати, що вона реально вболівала за справу. Мені складно зрозуміти, що сталося, і все кардинально змінилося.

Інша неоднозначна історія. Залужний захистив дисертацію в Одеській юракадемії, що викликало резонанс і осуд. Мовляв, генерал захистився у вузі ексрегіонала Сергія Ківалова, ще й фотографувався з ним. Як Валерій Федорович на це реагував. Це його зачіпало?

Не знаю, як він ставився, бо ми з ним про це не говорили. Знову ж таки, це вже після мого звільнення сталося (Валерій Залужний захистив дисертацію 16 грудня 2023 року). Але хочу дещо прояснити. Знаю те, що ця дисертація під грифом «таємно». Знаю і те, що лише у цьому навчальному закладі України є спеціалізована вчена рада з допуском до держтаємниці за напрямком цієї дисертації. Тому альтернатив вибору закладів освіти просто не було. Щодо фотографії (з Ківаловим), то я як комунікаційниця не один раз говорила Валерію Залужному, що не потрібно фотографуватися з різними людьми. Але, розумієте, до нього ж багато людей підходять різних, просять зробити спільне фото, селфі. Його позиція полягає в тому, що він не може бути для когось закритим, а для когось відкритим. Він вирішив бути відкритим для усіх. Це його вибір. Але люди цим дуже користалися, це правда.

За спільне фото із Сергієм Ківаловим Валерій Залужний отримав чималу порцію критики

Скріншот з Facebook «Одеської юридичної академії»

У книзі багато деталей. Наприклад, ви згадуєте про «17 поверхів» бункера під землею. Чи не спровокував виклад таких фактів претензії Генштабу чи Офісу президента? Готові захищатися у разі звинувачень у розголошенні чогось секретного?

Про ці поверхи – це умовна цифра,  образність. Коли я писала про це, то розуміла, що можна, а що не можна публікувати. Окрім того, я просила  колег-військових і самого Головнокомандувача прочитати текст якраз на предмет того, що можна розкривати, радилася. Військові мені сказали, що бункер побудований в радянські часи, вся документація перебуває в РФ. Для читача я лише передала атмосферу, аби люди уявили бункер. Я не давала жодних деталей, характеристик, прив'язок до локації, які би могли розкрити чутливу інформацію. Претензій не було ні від кого.

У книзі мало інформації про родину генерала. Ви наголошуєте, що Валерій Залужний – не прихильник виносити особисте життя на люди. Але все ж, як родина зустріла початок повномасштабної війни, ви спілкувалися з дружиною і дітьми?

Так, ми спілкувалися, але я би не хотіла ці особисті речі генерала виносити назовні.

Валерій Залужний із дружиною Оленою

фото із соцмереж

Валерій Федорович з дітьми кожного вечора зідзвонювалися, ідеться у книзі. Якщо було пізно, вони все одно чекали на дзвінок? Могли ж бути моменти, коли не до розмов?

Діти в нього уже дорослі, перша – студентка, друга – військовослужбовиця, тому не було проблемою, що це було пізно. З розповіді доньки Христини знаю: так, вони чекали, це була їхня традиція.

Яким було враження від спілкування з братом Валерія Залужного Артуром? Вони схожі?

З Артуром було дуже легко спілкуватися. Він якось сам в розмові пішов у дитячі спогади, потім вони із Валерієм Залужним вже під час бойових дій зустрічалися, у 2014-2015 роках на фронті перетиналися, обидва служили. Обидва легкі у спілкуванні, думаю, що відкритість – це родинна риса.

Наступна книжка також буде про Залужного після війни з більшою кількістю деталей, які зараз неможна розкривати?

Ні, наступна книга, якщо і буде, то буде про комунікації.

Якби в бюлетені на президентських виборах було прізвище Залужного, чи підтримали ви б його на цю посаду, уявляєте його на найвищий політичній посаді у державі?

Ну, ця відповідь – про клікбейтні заголовки, чого я хотіла би уникнути. Звісно, я можу його уявити на цій посаді. Проголосувала би, так.

Михайло Глуховський «Главком»