Генерал, що готував звільнення Херсона. Ексклюзивне інтерв’ю з Андрієм Ковальчуком

«Плани Путіна на всю Україну не помінялися, і ми це маємо враховувати»

На початку липня 2022 року президент Володимир Зеленський наказав військовим звільнити Херсон. Підготовка операції зі звільнення частини окупованого Півдня країни тривала декілька місяців і завершилася 11 листопада звільненням єдиного обласного центру, захопленого росіянами. Розробляв план з деокупації захопленої частини Миколаївщини і правобережжя Херсонщини командувач Оперативного командування Сухопутних військ «Південь», генерал-майор Андрій Ковальчук.

Після того, як українські війська увійшли до обласного центру пан Ковальчук заявив в інтерв’ю Sky News, що контрнаступ ЗСУ на Херсонському напрямку був успішним лише на 50-60%, оскільки через брак часу та дефіцит боєприпасів не вдалося знищити всіх російських окупантів на правому березі Дніпра. Чому звільнення правобережжя – це лише частковий успіх і який був первинний задум командування? Ці питання тривалий час залишалися без відповіді.

А вже наприкінці 2022 року впливова The Washington Post пролила світло на закулісся українського контрнаступу на Півдні. Газета написала про те, що вже під час операції зі звільнення Херсонщини військове керівництво країни замінило її керівника, командувача «Півдня» генерал-майора Андрія Ковальчука, який працював над підготовкою операції, на бригадного генерала Олександра Тарнавського. Після цієї публікація ані вище командування, ані сам пан Ковальчук не коментували цієї інформації.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» генерал-майор Андрій Ковальчук вперше розкриває подробиці підготовки операції зі звільнення правобережжя Півдня і запевняє: військове командування в особі головнокомандувача Валерія Залужного подякувало йому за виконану роботу і підготовку контрнаступу. Але якщо так, то навіщо було в розпал контрнаступу змінювати керівника операції? Зі слів Ковальчук стає зрозуміло, що Київ вимагав прискорення наступу, скорішого результату, а у Ковальчука було інше бачення того, коли потрібно було заходити у Херсон…

«Росія забрала можливість судноплавства з портів Миколаївщини і Херсонщини»

Пане Андрію, з часу звільнення правобережжя Херсонщини минуло вже понад два місяці. Які задачі зараз виконуєте?

Ми ведемо зараз оборонну і стабілізаційну операцію на Одещині і у звільнених районах, частково в напрямку Миколаївської області, мова про смугу Кінбурнської коси.

Ворог регулярно обстрілює Очаків, що спричиняє багато руйнувань і загибель цивільних. Як пояснити доцільність таких обстрілів з військової точки зору, по яких об’єктах окупанти цілять?

В Очакові є певні військові об’єкти. Ворог відчуває загрозу з цього напрямку. Відповідно, вони постійно тримають нас у тонусі, не дають можливості скоординувати якісь підрозділи, які можна було б використати в ході масштабного наступу в бік Кінбурнської коси. Окрім того, вони всіляко намагаються завадити відновленню роботи наших портів. Мова про порти в Херсоні і Миколаєві. Звичайно, є фірми, які залучені до зернової ініціативи з продажу і вивезення українського зерна за кордон. Напевно, ворог не зацікавлений, щоби у нас люди працювали, розвивали бізнес. Тому розбивають нашу інфраструктуру. Вони повністю виключили можливість судноплавства у регіоні Миколаївщини і Херсонщини.

Щодо роботи зернового коридору, він працює без перебоїв? Чи стикаєтеся з провокаціями?

Зерновий коридор працює. Але до нього з південних областей залучена тільки Одещина зі своїми портами, частково порти на Дунаї. Миколаївський і Херсонський порти в цьому переліку відсутні. Хоча, наскільки я знаю, вже розглядаються заявки щодо включення портів цих двох обласних центрів до зернової ініціативи. Логіка дій ворога зрозуміла – не дати можливості доєднати до транспортування зерна ще кількох портів.

«Ворог розуміє і передбачає наш наступ на Мелітополь…»

Зараз вся увага зосереджена на ділянці фронту в районі Бахмута. А що у цей час відбувається на півдні, як поводиться ворог? До чого готується?

Наша парафія – це все правобережжя, тобто Одещина, Херсонщина, Миколаївщина, де відбувається оборонні та стабілізаційні дії. Хочу нагадати, що коли ми звільнили частину Одещини – острів Зміїний, ворог відмовився від проведення морської наступальної операції, тобто від висадки морського десанту. Як ви знаєте, Миколаївська область була повністю звільнена, за винятком Кінбурнської коси. Також була звільнена частина території правобережжя Дніпропетровської області у напрямку Кривого Рога. Тепер наше завдання – утримувати під контролем усю цю територію, чим ми успішно і займаємося.

Окрім того, частково ведемо бойові дії із залученням лише артилерії. Наприклад, завдаємо удари по скупченню живої сили противника на Кінбурнській косі. Там ворог розмістив підрозділи артилерії і піхоти. Зі свого боку ми їм не даємо можливості спокійно там почуватися.

Щодо поведінки противника. Те угруповання, яке він утримував на правобережжі, передислокував на лівобережжя. Нині окупанти на лівобережжі займаються обладнанням оборонних рубежів, які вони роблять від Криму до Запорізької області аж до самого Запоріжжя, наскільки можуть дотягнутися. Свою оборонну систему вони постійно удосконалюють. Частину угруповання, яке пішло з деокупованої частини Херсонщини, ворог перекинув в основному в бік Авдіївки, Мар’їнки, Бахмута.

Від військових експертів часто можна почути думку: росіяни розуміють намір українців наступати в бік Мелітополя і Бердянська, тому вони зараз на цьому напрямку накопичують живу силу і техніку. Яка чисельність угруповання ворога на цій ділянці, яку техніку вони підганяють на цю ділянку фронту?

У ворога вже зараз є достатньо сил і засобів для ведення оборони. Звичайно, вони розуміють, передбачають ті загрози для них, які ви назвали, тобто наш наступ на Мелітополь у бік кримського перешийку. Тому вони з огляду на це й готуються до відбиття. Можу підтвердити, що продовжують накопичення живої сили і техніки.

Миколаїв тепер майже не обстрілюють саме тому, що вдалося звільнити Херсон і ворог просто не дістає своєю артилерією?

Саме так. Зі звільненням Миколаївської області, Херсона, лінія фронту зсунулася ще далі від Миколаєва. Саме тому це місто ворог став менше обстрілювати. Адже на великій відстані тільки реактивні системи залпового вогню можуть завдавати ударів. Зараз, буває, з Кінбурнської коси прилітає по Миколаєву. На жаль, поки у ворога є можливість завдавати такі удари. Саме тому ми їх атакуємо, аби не дати накопичити артилерію на косі.

Чи є можливість у Збройних Сил захистити Херсон від регулярних обстрілів без звільнення лівобережжя Херсонщини, звідки окупанти завдають ударів? Що потрібно зробити?

Практично на 100% цього зробити без звільнення лівобережної частини Херсонської область не можливо. Навіть якщо буде повністю створена система контрбатарейної боротьби на цій ділянці фронту, над чим ми зараз працюємо, вона не зможе упередити принаймні перший постріл, який зможе під час атаки завдати ворог. Тільки після першого пострілу ми зможемо оперативно відреагувати і знищити їхні установки, не дати їм можливість продовжити обстріл. Але ж і першим пострілом ворог може вбити наших людей.

Поглянемо на ситуацію очима простої людини. Коли херсонці були в окупації, на їхні голови ракети не летіли, бо Україна у своїх не стріляє. Так, було важко, але, принаймні, не гинули люди. Нині ситуація кардинально змінилася. Росія, називаючи Херсон своїм, не щадить мирних людей. Хоч місто звільнила Україна, але тепер вірогідність загинути значно зросла. Це якось змінило настрої херсонців?

Люди розуміють, що це не українці по них стріляють, що це не наш солдат прийшов і стріляє по мирних кварталах, руйнує помешкання. Очевидним є те, що не ми у смертях і руйнуваннях винні. І так, настрої змінюються. Коли я говорю про це, то маю на увазі тих мешканців, які вагалися у своїх поглядах, які до останнього сумнівалися де правда, а де кривда. Тобто ці люди на власні очі тепер побачили, у кого які справжні наміри. Вони самі бачать, що росіяни їх обстрілюють. Люди зрозуміли, що ця нечисть прийшла на територію України, щоби лише знищувати, ілюзій не залишилося, якщо вони були. Росіяни на півдні сьогодні не спроможні вести активні наступальні дії, їм нічого не залишається, як обстрілювати мирні міста.

«Російська армія нормально озброєна: з ракетами, авіацією»

Досить поширеною є думка, що Крим слід звільняти тільки після того, як буде звільнено увесь Донбас. Наскільки звільнення Криму є пріоритетом для Збройних Сил? Після звільнення яких територій можна чекати операції зі звільнення окупованого півострова?

Звільнення Криму завжди було пріоритетом для ЗСУ від моменту його захоплення ворогом, як і захоплення частини Луганської і Донецької областей. Цей пріоритет залишається. Звісно, громадськість хотіла би сьогодні, аби на спині солдата були вирішені всі питання і все було би звільнено вже зараз. Але ми усі маємо чітко розуміти, хто нам протистоїть. Це не маленька країна, не маленька армія, озброєна луками, арбалетами, списами. Це достатньо нормально озброєна армія з ракетами, авіацією. Тобто один солдат (армія – «Главком») не в стані вирішити проблеми – деокупувати території. Сьогодні лише разом з економічним тиском, зовнішньополітичною ізоляцією, підтримкою нас з боку партнерів і, звичайно, діями наших Збройних сил можна досягти успіху. А надіятися лише на солдата, що він зайде і всіх звільнить – це невиправдано, бо без підтримки буде важко і це спричинить величезні втрати з нашого боку. Тому підхід має бути комплексним.

Влітку Україна активно обстрілювала аеродроми у Криму, але з часом ця активність знизилася. Це через брак потрібної зброї чи зміну пріоритетів?

Не треба думати, що ворог не готується. Він також готується, він також налаштовує свою систему ППО, враховує свої помилки. Частину того, чим ми атакуємо ворога, йому вдається збивати. Тобто, якщо раніше він не міг збивати, то зараз уже навчився. Також не можна говорити, що у нас достатньо засобів для такого далекого ураження ворожих позицій. Їх обмаль, не вистачає.

На початку повномасштабної війни ворог також знищив частину наших установок ППО. Але зараз ми відновили наші спроможності і сьогодні у нас 73-75 % збиття за певними зразками зброї є. Але часом і 100% маємо, якщо ідеться про «Шахеди». Тобто, є свої плюси і мінуси.

Удари по логістиці ворога на Київщині, контрнаступ на Харківщині, виснаження і витіснення ворога на Херсонщині – абсолютно різні операції, як через різницю у географії, так і через різницю у засобах, які застосовувалися для звільнення наших територій. Які особливості матиме майбутнє просування ЗСУ на півдні?

Кожна операція унікальна, починаючи від замислу, матеріального забезпечення, переліку наступального озброєння, яке буде задіяне для її проведення. Вона залежатиме також від зовнішніх чинників, які будуть актуальними на момент її проведення. Насамперед від того, наскільки противник буде спроможний підсилювати свої угруповання, яка зброя у нього буде, наскільки буде готовий солдат армії агресора виконувати свої завдання. Тобто солдат агресора має бути налаштований на те, щоби мати успіх. А нам зі свого боку треба провести ряд заходів, виснажити противника, деморалізувати його особовий склад, деморалізувати командування, яке буде там виконувати завдання. Ми своїми діями маємо «розписати» противнику їхню перспективу: що їх чекає в найближчому майбутньому, чи варто їм так стійко оборонятися, чи може просто варто кинути зброю і піти з окопів.

Ви кажете, що ворог окопується з Криму до Запоріжжя. А якщо так, то значить він не готує наступу на саме Запоріжжя, наприклад, принаймні у найближчій перспективі?

Ні, не означає. Їхню оборону не можна брати за основу аналізу того, буде чи не буде противник наступати. Просто тому, що одне одному не заважає. Якщо у далекій перспективі вони мають на меті зберегти принаймні ці території, які станом на зараз завоювали, то мають бути готові їх обороняти. Це перш за все. Але підготовлена оборона не означає, що вони постійно сидітимуть в обороні. Це не заважає їм готувати наступальне угруповання. Станом на сьогодні у мене немає даних, що таке угруповання уже готується. Напевно, Головне управління розвідки має знати більше з цього приводу. Але те, що воно не створене, я можу стверджувати.

«Зараз їхні кораблі вийшли із зони ураження нашою зброєю»

За майже рік війни Збройні сили знищили і пошкодили чимало цілей на морі, суттєво пошматували Чорноморський флот РФ. Якщо порівнювати його спроможності у березні 2022 року і зараз, які задачі Чорноморський флот РФ уже не може виконувати, а які ще спроможний?

Задача будь-якого командира, будь-якої країни, яка воює, полягає в тому, щоби дати таку відсіч ворогові, яка змусить його відмовитися від своїх намірів наступати. Якраз ситуація на Одещині є яскравим прикладом моїх слів. Противник мав на меті здійснити висадку морського десанту, потім повітряного десанту і захопити з їхньою допомогою усю Одещину. Натомість сили оборони багато зробили для того, щоби противник відмовився від своїх намірів. Шляхом обладнання території для захисту, шляхом розосередження наших засобів стримування, створення відповідних угруповань для боротьби з повітряним, морським десантами. Знищення крейсера «Москва» – це також одна з невдач супротивника, яка змусила ворога відмовитися від своїх намірів з висадки десанту. Тобто. в рамках оборони були знищені або пошкоджені морські цілі ворога, а також були знищені сили і засоби на острові Зміїний. «Жест доброй воли», як свій відхід зі Зміїного називають росіяни, звичайно ж не був добровільним, а вимушеним з їхнього боку. Це результат нашої роботи. Тікати зі Зміїного – був їхній єдиний вихід. Те, що вони притягнули на острів, було знищено. Тобто весь наш комплекс заходів виключив подальші намагання ворога продовжити операцію з подальшого захоплення нашої території.

Свої ракетоносії вони все одно продовжують виводити в море. Тобто цю небезпеку усунути поки не вдалося…

Ми станом на сьогоднішній день не можемо вирішити цю проблему не через те, що не хочемо, а тому, що не можемо. У нас немає таких ракет, які є у росіян, які стріляють на 500 – 700 км. Тобто зараз їхні кораблі, ті ж фрегати, вийшли із зони ураження нашою зброєю і, перебуваючи на відстані 150-200 км від нашого берега продовжують загрожувати нам тими самими «Калібрами». Але наблизитись вже, зокрема, для висадки десанту, не наважуються.

Росіяни відмовилися від десантування на Одеському узбережжі. А якщо подивитися у бік Придністров’я, де базується російське угруповання військ. Наскільки серйозною може бути для нас небезпека звідти, наскільки боєздатними є російські війська у цьому районі? Вони вже відмовилися від своїх планів атакувати з цього флангу?

Війська, які у них там є, вже тривалий час практично без ротації, бо ротацію не можуть провести, без підсилення, бо такої можливості не мають. Вони там діють за принципом «не чіпайте нас і ми вас чіпати не будемо». Тобто сидять тихо без проявів підготовки до якихось активних дій. До того ж у нас на тому напрямку достатньо сил і засобів для того, щоби стримати у разі, якщо хтось з окупантів захоче кудись сходити не туди, куди слід.

Нещодавно ЗСУ знищили російський військовий катер в районі острова Білогрудий. Які задачі виконують подібні катери? Наскільки їх багато?

Напевно, деталі вам не скажу, бо це не моя сфера відповідальності. Але якщо коротко, то такі катери ходять поміж островів на Херсонщині. Ворог на них має свої осередки, облаштовані спостережні пости з метою не допустити несподіваного нападу з нашого боку на лівий берег. Катери використовуються для постачань боєприпасів, продуктів харчування, заміни особового складу, тобто логістичних задач.

Після звільнення острова Зміїний чи були спроби ворога знову його захопити, або принаймні атакувати?

Якщо такі спроби будуть, то вони означатимуть, що в Росії знайшовся ще один безглуздий командир, який хоче здійснити таку операцію. Нехай ще раз спробують спланувати десант на Одещині висадити. Для них же дорожче буде.

Хоча у вашій компетенції південний фронт, не запитати про те, звідки чекати наступу росіян найближчим часом, не можемо. Наше військове і політичне керівництво не виключає, що може статися повторний наступ на Київ. Але чому зараз актуалізувалися такі розмови, адже після лютого минулого року на території Білорусі немає  такого потужного угруповання, яке було би спроможним здійснити таку атаку?

Справді, я далеко перебуваю від кордону з Білоруссю (посміхається). Але можу сказати, що противника недооцінювати не можна. Чому ворог з 24 лютого програвав? Тому що недооцінив наші можливості. Треба вчитися на помилках свого супротивника. Наше головне завдання – не допустити недооцінки противника. У нього є мобілізаційні ресурси. Вони провели певну мобілізацію спочатку, потім ще додатково озброїли близько 300 тис. своїх вояк. Це ж не для захисту від нападу України зроблено. Повірте, територія Росії нам не була потрібна, і не буде потрібна.

Окрім того, на їхніх базах, арсеналах достатньо залізяччя, яке можуть поставити «на ноги». Та найголовніше для нас знати і розуміти, що противник не відмовився від своїх намірів. Якби відмовився, то ми б вже сьогодні спостерігали відхід з захоплених території. Плани Путіна на всю Україну не помінялися, і ми це маємо враховувати. Нам нічого не залишається, як бути готовими відбивати агресію. Треба готуватися до різних сценаріїв, бути готовим і до повторних дій, можливо, тут на Одещині, до повторних спроб іти на Київ, можливо, і на Західну Україну. Нічого з переліченого виключати не можна.

Аби розуміти напрямки небезпеки, треба проводити розвідку і бути готовими. Тоді буде все гаразд. А якщо ми сьогодні сподіватимемося, що противник не буде наступати на ті ж граблі, не піде на Київ, то від цього будемо тільки потерпати. Якщо ворог сьогодні не пішов на Київ, це не означає, що він не може піти завтра...

«500 тис. мобілізованих противник одномоментно потягнути просто не здатен»

У Росії кажуть про нову хвилю мобілізації у 500 тис. людей. Наскільки це небезпечно для України, попри проблеми ворога з озброєнням?

Не тільки ми, а й противник воює вже 10 місяців під час повномасштабної війни, значить, здобуває бойовий досвід. І він не проходить безслідно, тобто у противника є певні плюси через тривалу війну. Не всі ж гинуть на полі бою. Ті, хто виживають передають далі цей досвід. І ми цей їхній досвід сьогодні відчуваємо на полі бою, бо нині російський солдат – це вже далеко не той, який вдерся в Україну 24 лютого.

Далі давайте пригадаємо, як пройшла їхня мобілізація 300 тис. солдат. Так, у них були проблеми – як то іржава зброя, відсутність належного і в достатній кількості одягу, брак боєприпасів. Зі скрипом, але все одно вони потягнули ці 300 тисяч, одягнули їх. Щоправда, не одномоментно. До того ж якась частина з цих мобілізованих уже в землі, встигли загинути. Тож ми констатуємо, що противник в ході тієї хвилі мобілізації мав певні проблеми.

Ми сьогодні можемо стверджувати, що таку кількість, як 500 тис. мобілізованих, одномоментно вони потягнути просто не здатні, бо не змогли належно забезпечити ті 300 тис. мобілізованих, про яких ми говорили вище. Їхня економіка ще не перейшла на воєнний лад, у них ще не налагоджено виробництво обмундирування, зброї, боєприпасів, аби забезпечити таку велику кількість військ. Так, вони можуть один раз в місяць набирати по 100 тис. солдат, їх озброювати, готувати. От такі спроможності у них є.

Чому йде переміщення їхніх сил і засобів в Білорусь і в зворотному напрямку? Тому що Російська Федерація сама не в змозі потягнути, навчити цих 300 тис. мобілізованих. Саме тому їм потрібні полігони, навчально-матеріальна база у Білорусі, на якій готувалися мобілізовані 300 тис. частинами. Не виключено, що така практика підготовки військ ворога продовжуватиметься і надалі, тобто мобілізовуватимуть регулярно відносно у малих кількостях, по 100 тис. осіб на місяць.

Ми з вами були свідками певного невдоволення в російському суспільстві, коли вони проводили мобілізацію перших 300 тис. Тобто їхнє військово-політичне керівництво розуміє, що оголошення масової мобілізації може змінити настрої суспільства, викликати ще більше невдоволення. Тому, я думаю, вони не підуть на одномоментну мобілізацію понад 100 тис. – 150 тис. людей.

«У новому законі, що обмежує права військовослужбовців, є один ризик»

Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон, який обмежує права військовослужбовців. Є думка, що він навпаки, дискредитуватиме ЗСУ і не досягне тих цілей, які поставили політики і військове командування щодо зростання дисципліни. Яка ймовірність, що цей закон матиме зворотний ефект? Які є інші інструменти для підвищення дисципліни військових?

Ми аналізуємо все те, що відбувалося на фронті. І можу вам сказати, що далеко не всі військові пронизані відповідальністю, яка є в них перед собою, перед своїми рідними, перед країною та народом. Є і ті, в кого десь не вистачає виховання, десь відчуття обов’язку, мудрості, бойового духу. Тобто є багато чинників, які впливають на солдата.

Цей закон був ухвалений не просто так, а щоби дійсно посилити відповідальність таких горе-солдатів, які прийшли відсидітись за спинами інших. Принцип дуже простий – гуртом і батька легше бити – таким же чином і на війні. Коли разом, пліч-о-пліч, розділивши всю цю відповідальність між тими, хто поряд, тоді легше досягати якихось результатів. А коли по принципу «хай хтось зробить, а я тут десь відсиджусь» – це не є добре. Чи він спрацює? Та, звичайно, він спрацює, можливо, не так ефективно, як мав би, але спрацює. Можливо, він десь дозволить розв’язати руки правоохоронцям у їхній роботі з такими горе-солдатами. Щодо інших варіантів, то вони також є. Окрім цього закону були ще законопроєкти. Та прийняли цей. Його обговорювали, оцінювали ступені ризиків, враховували ситуацію в армії. Залишається сподіватися, що він спрацює і піде на користь усім.

Ви кажете про «безвідповідальність горе-солдата». В інтерв’ю «Главкому» правозахисник Євген Захаров розповів про те, що законом можуть зловживати непрофесійні командири середньої ланки, які віддаватимуть практично безкарно злочинні накази, що спричинятиме загибель солдатів. Це проблема?

Звичайно, не всі командири підібрані як під лінійку, коли всі професійні, чесні, відповідальні, дисципліновані. Є командири, які можуть відправити солдата туди, куди не мають, або кудись кинути, не розуміючи ризиків. Але від відповідальності такому командиру піти все одно не вдасться, якщо не в день, допустимо, операції, то пізніше. І з ним точно розбиратиметься прокурор, буде суд, який визначатиме ступінь вини і командира, і солдата.

Єдина проблема, яку я бачу в цьому законі – якість його реалізації, тобто покарання осіб за злочини. Це те, чим мали би займатися фахівці: прокурори, судді, які беруться за ці теми, мають бути наближені до військових, а не бути з цивільного життя, так би мовити. Наближені до військових, наприклад, це Військова служба правопорядку, яка мала б бути наділена певними правами для розслідування випадків порушень на фронті.

Якщо мені сьогодні поставлять завдання розібратися з пекарем, який пече неякісний хліб, то навряд чи я, військовий, розберуся в питаннях, у яких я не розуміюся, не знаю нюансів цієї роботи. А прокурори не всі служили в армії, не всі розуміють військову справу. Так само і судді не всі розуміють, що таке бойове завдання, що таке умови, які створені для виконання бойових завдань, що таке забезпечення виконання бойового завдання.

Проблема цього закону лише в тому, що є ризик, що розглядом військової справи займатиметься профан, тобто людина, яка не розуміється у військовій справі. Це єдиний ризик, який може вплинути на практичну його реалізацію.

«Два тижні перед 24 лютого я спав у своєму кабінеті – був цілодобово на службі»

Політичне керівництво держави, президент перед початком повномасштабної війни заспокоювали українців, закликали не нагнітати ситуацію. Натомість закордонні ЗМІ і політики попереджали про наступ. Як для вас особисто почалася повномасштабна війна? Наскільки несподіваним стало те, що ви побачили 24 лютого на світанку?

Так, те, що побачив, стало несподіванкою, як і для кожної нормальної людини. І для американця, і для німця, і для громадянина будь-якої іншої країни це була несподіванка. Навіть для росіян.

Справа в іншому, у підготовці. Військові мають бути готовими до будь-якого розвитку подій і мали готуватися до цього весь час. Я, як командувач оперативного командування, до моменту повномасштабного вторгнення готувався весь час, хоча не вірив і не хотів вірити в те, що сталося 24 лютого. До першої ракети, яка прилетіла по Україні, я намагався не вірити в таке безглуздя, на яке можна піти у 21 сторіччі. Повірте, це вчинили ненормальні люди, хоча після того, що вони зробили і роблять уже впродовж майже року, їх важко людьми називати, у принципі. Крайніх два тижні до 24 лютого я спав у своєму кабінеті, тобто був цілодобово на службі.

Ми проводили тренування, виводили угруповання на берег Чорного моря, окопувалися, займали позиції, мінували морське узбережжя, проводили інженерне обладнання доступних ділянок проти висадки десанта. Тоді у моєму підпорядкування була 28-ма бригада (28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу), яка вийшла з Операції Об’єднаних сил і практично ще не відновила свою боєздатність. Тож протягом двох тижнів до вторгнення вона проводила тренування. Артилерія наша виходила в райони вогневих позицій, підрозділи виходили на берег. Одним словом – ми готувалися. Ті військові частини, які були в моєму підпорядкуванні, а з ними і склади зі зброєю, здійснювали розосередження. 24 лютого у нас жоден солдат не загинув, жоден боєприпас не був десь втрачений.

А потім з’явилися новини, що ворог стрімко прорвався до Херсона з Криму, інша частина ворожих підрозділів пішла в бік Бердянська, Маріуполя. Якою була ваша реакція?

Я не тільки був здивований, я був розлютований. Тобто те, що сталося, було для мене серйозною насторогою, адже такий розвиток подій в подальшому міг тягнути на втрату не тільки лівобережжя, а й правобережжя Дніпра. Тоді утворилося угрупування військ «Олександрія» і я в один день прийняв в підпорядкування війська, які розташовувалися на всіх територіях півдня нашої країни. Тобто і тих, які вже ми втратили у перші дні повномасштабного вторгнення, і тих, які були під загрозою, як Одеська область.

У ці перші дні на тому напрямку хтось втратив управління і головнокомандувачу Збройних Сил нічого не залишалося, як передати управління всіма південними областями на мій пункт управління. Зараз триває розслідування того, що сталося у перші дні війни на півдні.

«1 жовтня я передав командування Олександру Тарнавському, а 2 жовтня війська пішли в наступ»

Газета The Washington Post наприкінці грудня написала про те, що під час наступу ЗСУ на Миколаївщині і Херсонщині, українське командування непублічно замінило вас як керівника операції на Олександра Тарнавського. Джерела видання цитують когось з урядовців, який каже, що нібито ви не впорались з роботою. Можете прокоментувати цю інформацію? Хто зрештою керував операцією зі звільнення Херсонської області і Херсона?

Для когось операція – це просто взяти пістолет і піти в атаку. Для мене операція зі звільнення півдня означала зупинити противника, який наступав на Одещину, Миколаївщину, Херсонщину, завдати йому максимальних втрат, створити умови для подальшого наступу. Все це робота не на один день і не з одним пістолетом, не з одним військовослужбовцем цю операцію потрібно реалізовувати було на практиці. Вона потребувала десятків тисяч воїнів, величезної кількості техніки, належного озброєння.

Причина не в тому, що «не впорались з роботою», а в тому, що ударне угруповання, яке я готував до проведення операції, передали іншій посадовій особі. Мета операції, яка була не про звільнення Херсона, а про звільнення всього правобережжя Дніпра полягала у тому, щоби 25-тисячне угруповання противника, яке перебувало на правому березі Дніпра або було знищене, або взяте у полон. Це був мій замисел. Над цим ми з колегами працювали місяцями: ми створювали для ворога такі умови, аби він повівся вигідним для нас чином. Ми закладали у план втрати 1/12 по техніці (тобто на 1 одиницю українських втрат 12 одиниць втрат у противника) і 1/7,4 по особовому складу. Ми практично відрізали ворогу постачання. Ц подальшому мета була узагалі повністю виключити їм постачання озброєння.

Сталося так, що 1 жовтня я передав керування угрупуванням (Олександрові Тарнавському), а вже 2 жовтня війська під його керівництвом пішли в наступ з моїми планами та задачами. Навіть людина-вундеркінд не здатна настільки швидко опанувати підготовлені іншою людиною плани, не в стані так швидко вивчити навіть номера бригад, які є в підпорядкуванні. Я вже не кажу про те, щоби десь керувати. Після того, як ти приймаєш командування, потрібно хоча би місяць часу, аби увійти в курс справи, розібратися, що відбувається на фронті. Коли ділянка фронту 140-150 км чи більше, потрібно знати про свої сили і засоби, знати можливості бригад, можливості командирів, які у тебе в підпорядкуванні. Потрібно знати і проблеми і можливості противника. Коли за один день війська ідуть наступати, навіть не давши новому командуванню можливості розібратися у ситуації на фронті, це неправильно. Тому сьогодні і результат такий, вороже угруповання відійшло на інший берег Дніпра. Колись я, напевно, в мемуарах розповім деталі цієї операції, але не сьогодні, оскільки іде війна, і я є посадовою особою.

Що головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний, вам сказав по завершенні операції зі звільнення правобережжя Дніпра?

Головнокомандувач сказав: «Андрій Трохимович, я дякую тобі, дякую твоєму підлеглому особовому складу, бо 95% – це ваша заслуга у звільненні правобережжя». Кажуть зараз «звільнили Херсон». Та ніхто не звільняв Херсон, противник самостійно його залишив. Скажу вам, що для мене найголовніше – оцінка моїх командирів, які мені особисто дякували та зрозуміли ситуацію. Один з них подякував за те, що ми не гнали солдат вперед, завдяки чому вдалося зберегти і людей, і техніку. Бо безглуздо гнати людей на підготовлену оборону.

Міністр оборони Олексій Резніков в інтерв’ю ВВС сказав, що весна – найкращий час для наступу. Ми побачимо наступ навесні на південному напрямку?

Звісно побачимо. Розумієте, ми зобов’язані це робити. З огляду на те, що відбувається і у нас, і у світі, з огляду на зовнішньополітичну ситуацію, внутрішньополітичну. З огляду на те, що наші люди потерпають від дій ворога, тому ми зобов’язані наступати.

Путін, вочевидь, зробив ставку на довготривалу війну. Наскільки нам це вигідно з огляду на те, що Росія виснажується?

Коли ми думаємо, що час грає на нашу користь, ми помиляємося. Він грає на користь супротивника. Сказав би, що вигідність у співвідношенні 50 на 50.

Звичайно, всі українці хочуть найшвидшого завершення війни цього року. Але якщо відкинути емоції, суто з точки зору військового професіонала, чи є для цього передумови, у чому вони полягають?

Я завжди солдатам кажу «Я сказав! Тобто як командувач сказав – так воно і буде». А я казав і кажу: так, цього року все буде гаразд і ми звільнимо усі наші території. Звичайно, є певні умови, щоби це трапилося. Потрібно, щоби весь цивілізований світ, навіть ті, хто не розумів, нарешті зрозумів, хто до сьогоднішнього дня нам не допомагав, нарешті почав би це робити, а той, хто помагав, не припиняв це робити і надалі.

Я вірю в те, що Росії не вистачить на весь рік годувати своє військо, організовувати регулярні постачання всього на передову. Я вірю в те, що у нас будуть ті засоби, які знижуватимуть потенціал російських засобів ураження, які працюють з далеких відстаней. Я вірю у здоровий глузд тих росіян, які зрозуміють, що війну розв’язав саме Путін зі своїм оточенням. Я вірю, що росіяни, які б вони безтолкові та бездарні не були, якими би вони сьогодні не були кріпаками у 21 столітті, зрештою зрозуміють, що в них відбувається в країні. Я вірю в те, що серед них будуть ті, які кинуть зброю на полі бою і повернуться до своїх домівок, до своїх дітей, дружин, рідних, бо захочуть просто залишитися живими, а не залишитися тут в ґрунті «во имя Путіна». Тому я вірю, що ми все-таки досягнемо своєї мети і Перемога буде у 2023 році.

Михайло Глуховський, «Главком»