Антон Смецький – хореограф, який втратив ногу і повернувся на фронт. Останнє інтерв'ю
24 червня, на фронті загинув танцівник і хореограф Антон Смецький, який раніше співпрацював з Іриною Білик
Під час концерту «Національна легенда. Мирослав Вантух» у Палаці «Україна» Ірина Білик несподівано запросила на сцену колишнього хореографа, а нині військового Антона Смецького. Коли чоловік постав перед публікою, усі побачили, що він на протезі. Білик, прийнявши Антонів букет квітів, пообіцяла, що вони ще обов’язково станцюють разом.
Антон Смецький із дитинства, яке провів у Донецьку, займався танцями. Після окупації міста у 2014 році виїхав до Києва, працював хореографом з відомими артистами, а з початком великої війни пішов захищати Батьківщину. У військкоматах Смецькому відмовляли, тож мобілізуватися вдалося з п’ятого разу, причому заплативши кошти. Воював на Запоріжжі, підірвався на міні під Роботиним, але після протезування та відновлення повернувся на фронт і зараз працює сапером на куп’янському напрямку.
В інтерв’ю «Главкому» Антон Смецький згадує про довоєнну кар’єру, співпрацю з Іриною Білик, розповідає про психологічний бар’єр після втрати кінцівки та розмірковує: тил не готовий прийняти ветеранів з інклюзією ні морально, ні інфраструктурно.
«Маю звичайний і біговий протез, яким більше користуюся на фронті»
Антоне, 19 травня Ірина Білик після свого виступу викликала вас на сцену Палацу «Україна». Це була імпровізація, чи ви знали про те, що буде такий момент у великому концерті, і завчасно готувалися?
Це було спонтанно. Я ніяк абсолютно не готувався до виходу на сцену. Та й на сам концерт мене запросили друзі, а не Ірина Білик.
Ірина Білик сказала, що сподівається станцювати разом з вами. Ви хочете знову бути хореографом?
Певні задуми вже є, але реалізую їх уже після перемоги.
Розкажіть, як ви взагалі познайомилися зі співачкою, як почали співпрацювати.
Познайомилися на святкуванні дня народження продюсера (і чоловіка Таїсії Повалій – «Главком») Ігоря Ліхути в 2011 році. Він відзначав ювілей – 50 років і запросив мене з моїм хореографічним колективом виступити перед гостями. Ми виступили, потім сіли за стіл, і тут до мене підійшла Ірина Білик та запросила на танець. Трохи покружляли у танці, вона мене похвалила за майстерність. Отак ми з 2011 року і почали з нею працювати.
Першою була постановка для пісні «Нас нема». Дуже красива пісня, і кліп красиво зроблений. На сцені під цю композицію ми зробили номер з танцем пари.
Перед тим, з 2009 по 2011-й, я працював із продюсером Дмитром Коляденком. А взагалі моя хореографічна кар’єра розпочалася 2006 року, у мене був уже тоді свій балет – First.
До пандемії ви їздили світом як хореограф, працювали також з Монатіком. А з ним як познайомилися?
З Дмитром Монатіком знайомий заочно. Він приходив співати у київський стриптиз-клуб «Червона Шапочка». Було це ще на початку його співочої кар’єри. Співав пісень у перервах між основними номерами. Тоді його ще ніхто не знав.
Після поранення ви потроху почали пригадувати танцювальні рухи. Які з них найскладніше даються?
М’язи все пам’ятають. Біда тільки, що треба наново все напрацювати. Аби мозок навчився розпізнавати, скажімо так, протез як ногу. Я вже пробував робити різні піруети. Приміром, колесо. Треба ще, аби поруч була якась людина, котра б могла підстрахувати про всяк випадок, змогла допомогти, якщо раптом буде ризик падіння.
У вас є якийсь спеціальний протез для танців чи користуєтеся звичайним?
Є звичайний і є біговий протез. Останнім більше користуюсь, коли на фронті. У ньому зручно натискати на педаль, коли кермуєш автомобілем, і також можна швидко пересуватися пішки.
Яка робота є на фронті для людини на протезі?
Я займаюся розмінуванням. А коли приїжджаю до Києва, тоді тренуюся.
«Довелося заплатити, аби взяли на фронт»
Відомо, що двоє ваших братів, які лишилися в 2014 році на окупованій території Донеччини, загинули у війні проти України, вони були примусово мобілізовані у так званій «ДНР». Хтось ще із ваших рідних та близьких залишився на окупованих територіях? Підтримуєте з ними зв’язок?
Зв’язок обірвався. Не знаю, де і хто з них перебуває. Може, хтось і до Росії поїхав.
Ви раніше розповідали, що в 2022 році потрапили до війська з п’ятого разу. Чому вас відразу не хотіли мобілізувати?
Я ходив до Фастівського районного ТЦК, але мене не брали, бо я з Донецька. Я звертався адресно і до підрозділів, але багато які підрозділи просто так от відмовляли й усе. Довелося заплатити кошти, аби взяли на фронт. Я був спершу в теробороні, потім потрапив у бойову бригаду, в 116-ту, був сапером.
Розкажіть, як і де отримали поранення?
Це сталося поблизу Роботиного влітку 2023 року. Ми заходили на позицію. Довго тренували штурм, бо позиція велика. Зайшли туди трьома групами. Росіяни замінували один із окопів. Я сів у той окоп перезарядитися, а коли піднявся на ноги, то наступив на міну-пелюстку. Та ще й вийшло так, що отримав поранення майже напередодні дня народження доньки.
Після фізичної реабілітації ви проходили психологічне відновлення? Важко було психологічно усвідомити відсутність кінцівки?
Я сам себе витягував психологічно. З боку держави допомоги у вигляді послуг психологів не було. Інколи думав про самогубство, але завдяки доньці залишився живим.
У лікарнях, щоб марно не лежати, постійно намагався бути жвавим. І сусідів по палаті спонукав до руху також. Казав їм: хлопці, ану швидко встали, на концерт пішли! Допомогли й таблетки, транквілізатори різні.
Друзі допомагали, які з’явилися, коли я був у Луцьку в лікарні. Постійно з ними були в якомусь соціальному середовищі. Власне, в Луцьку пішов першого разу на концерт до Іри Білик. Вона тоді не знала, що я воюю.
Потім, після луцьких лікарень, яких я змінив чотири, потрапив до Львова. До мене було нормальне ставлення. Але знаю зі слів своїх побратимів, що так буває незавжди.
Складно було призвичаюватися до життя з протезом?
Протезування моє відбувалося у клініці Superhumans Center у Львові. Там усі лікарі та реабілітологи – дуже хороші професіонали. Мені казали, що я унікум. Швидко почав ходити із протезом, робити вправи.
Для мене це було складно, звичайно. Але у перший же день, одягнувши протез, відразу попростував з ним, як зі справжньою ногою.
«Люди у тилу живуть своїм життям, їм на нас наср*ти»
Ви казали, що почуваєтеся чужим у тилу, тому і вирішили повернутися на фронт. Чому у вас виникло таке відчуття? Ви мали досвід поганого ставлення до себе – військового на протезі?
Хочеться більше елементарної людської поваги. Нас намагаються постійно кудись відсунути вбік – щоб просто ніхто нас, таких інвалідів війни, не бачив. При цьому показують, що усе начебто добре у державі.
Одного разу було: йду на зупинку маршрутки, а переді мною розбігаються всі хлопці – думали, мабуть, що я з ТЦК. Та це ж смішно! Кричав їм навздогін: я свій, нікуди не тікайте, все нормально.
Та й узагалі дивно спостерігати: люди всі у кафе сидять, ресторанах, на дискотеках, у них своє життя. Їм взагалі на все наср*ти.
Бісить і ця вічна біганина з паперами із кабінету в кабінет за різними довідками. Треба це все якось автоматизувати. Не кажу вже про те, що ніде немає ані пристойних пандусів, ані якихось інших зручностей для інвалідів. От хоч би й підйомників спеціальних. Щоб людина на інвалідному візку могла за потреби дістатися, куди їй необхідно.
Зрештою, і грошей не дають пораненим із бюджету, виводять поза штат. Все роблять, тільки б не платити те, що людині належить.
Хтось із колишніх колег вас підтримував під час перебування в лікарні, наприклад, Білик, Монатік, Коляденко?
Постійно на зв’язку зараз лише з Білик. А інші з перелічених ні разу не подзвонили навіть. Поза тим у мене дуже багато друзів за кордоном. Танцівники зі Штатів, наприклад. Мій кум Микола Міхеєв (репетитор Національної опери України, народний артист України – «Главком») дуже сильно допомагав психологічно. Дружина із донькою постійно дзвонили і дзвонять, хвилюються.
Богдан Боднарук, «Главком»
Коментарі — 0