Історик Олександр Хоменко: Відомі люди – літератори, поети, митці, блогери – мають йти на «нуль»

До повномасштабного вторгнення Олександр Хоменко, музейник та кандидат історичних наук, належав до тієї касти людей, яких називають «типовими інтелігентами». М’який, спокійний, в окулярах, він справляв враження людини, нездатної на опір. Хоменка легко уявити на науковій конференції чи на презентації монографії, але аж ніяк не в окопі. Та 24 лютого 2022 року 53-річний інтелігент в окулярах узяв автомат та подався спочатку до тероборони, а потім відразу на «нуль». 

Прикурюючи цигарку за цигаркою (нова звичка, якої не було за мирного життя), Хоменко емоційно розповідає про бардак «на місцях», причому йдеться не про військовий аспект, а про бездіяльність влади, котра не дбає про елементарне – дошки для окопів чи екскаватор для їх риття, а тому перші доводиться «діставати у мужиків один Бог знає за що», а другий – «організовувати» через волонтерів. 

Ми сидимо на подвір’ї його будинку у Мостищах, у передмісті Києва. Стіну та одну кімнату дому зруйнував російський снаряд у березні 2022-го, тож Сашкова дружина з трьома доньками спочатку ледве евакуювалася з окупованої Київщини, а потім, повернувшись, самотужки підіймала будинок з руїн. Чоловік у цей час воював на Луганщині. 

«Я мав закритий військовий квиток, і мені казали «Діду, іди гуляй лісом»

Олександре, ти до 24 лютого був цілком цивільною людиною, працював у музеї, і враз потрапив на передову. Наскільки важкою та довгою була адаптація, твоє перетворення з музейника, вченого на воїна?

Я до вторгнення працював завідувачем Музею української революції 1917-1921 років Національного музею історії України, це такий собі музей у музеї. Тож 24 лютого, коли все почалося, я відразу поїхав туди, і ми з колегами почали евакуйовувати експонати. Наступні два дні я обдзвонював військкомати, але оскільки мав уже закритий військовий квиток, мені казали: «Діду, гуляй лісом». Тоді я набрав Юрка Сиротюка (заступник голови ВО «Свобода», на той час доброволець чоти «Карпатська Січ» – «Главком») і він сказав: «Та які питання?! Хочеш – приходь, дамо автомат, будеш воювати». Так я потрапив в тероборону Оболоні, з якої, власне, потім виріс батальйон «Свобода».

Якою була адаптація?.. У лютому-березні ми вважали, що йде сила, яку нам не зупинити, бо що ми мали? Автомати Калашникова, та й ті не з довгим прикладом для реального бою, а короткі, поліцейські, ну і пляшки з запалювальною сумішшю…

Це все, що було?

Так. Ну і кулемет Дегтярьова – той, що ще товариша Сталіна пам’ятає… Ми думали, що будуть бої в місті, в яких нам не вдасться перемогти. Тобто наше завдання полягало в тому, щоб просто не здатися. Ми не можемо їх зупинити, але можемо лишити по собі красиву легенду. 

Але коли москалів вдалося відкинути з Київщини, тоді вперше прийшло розуміння того, що ми можемо змагатися майже на рівних, дарма, що ворог у невимовну кількість разів переважає нас людьми, зброєю, авіацією тощо. 

І тоді, і пізніше, коли ми з побратимами вперше заходили на «нуль», більшість з нас вважала, що то квиток в один кінець. Я згадав слова мудрого Руслана Зайченка (у 2000-х рр. член УНА-УНСО, учасник акції «України без Кучми», помер у 2011 році – «Главком»), який казав: «Коли потрапиш на війну, говори собі, що тебе вже вбили. Ходи серед людей, пий з ними каву, кури цигарки, але просто знай, що тебе на світі вже нема. У тебе тимчасова відпустка серед живих, але коли виконаєш свою роботу, то повернешся туди, куди маєш повернутися».

Така настанова допомогла?

Дуже. І зараз допомагає. Важливо думати, що все погане, що ворог міг тобі зробити, він уже зробив. Бо не ти перший і не ти останній. І до тебе вбивали, і після тебе вбиватимуть, а тобі легше, бо ти – вже мертвий…

Не скажу, що я аж такий ефективний воїн – з огляду і на вік, і на відсутність досвіду, але влітку 22-го під Зайцевим я так нормально з ГП-25 (підствольний гранатомет радянського виробництва – «Главком») навалював… А так я – звичайна піхота, молодший сержант, людина, яка до цієї крайньої ротації весь час була в окопах.

Розкажи про оборону Києва, в якій ти брав участь. У квітні 2022 року Кремль заявив, що то був «жест доброї волі» – відійти від столиці і піти з Київщини та Чернігівщини. Але ж насправді за столицю йшли бої.

Я не можу говорити про це як безпосередній учасник подій. Ми були тоді на Оболоні, стояли другою лінією, перед нами стояли ЗСУ. Ми – в окопах, з автоматами і пляшками з коктейлями Молотова. Нам, добровольцям, військові сказали: якщо проривають першу лінію, то ви – останні, бо далі вже – цивільні…

Потім у мене особисто були Бровари, іще декілька локацій. Про звільнення Київщини я дізнався вже тоді, коли формувався наш батальйон «Свобода».

На основі свого фронтового досвіду, можу сказати, що м*скалі не розрахували свої тактико-технічні зусилля і отримали надто велику кількість втрат. Вони відправили сюди елітні підрозділи, але їх підвела пихатість, впевненість, що все вирішать якщо не за декілька днів, то за декілька тижнів…

Я чудово пам'ятаю ніч у музеї проти 25 лютого, коли ночувати там лишились директор Богдан Патриляк, його заступник і я. Ми сиділи і думали, що росіяни, напевно, вже в Києві і що вони точно зайдуть у Національний музей історії України. А отже, треба, щоб вони не «красиво» зайшли, а по крові та трупах, а оскільки хтось має бути цими трупами, то ними будемо ми…

Вороги програли зі своєю недооцінкою нас, але і ми так само недооцінили їх. Уся ця безумна барабанна пропаганда єдиних теленовин, яка транслювалася упродовж 2023-го і яка на «нулі» викликала хіба що відразу, так і не дала зрозуміти, що треба готуватися до «контрнаступу», бо противник встиг зробити укріплені лінії оборони, серйозні опорні позиції, які нам доведеться штурмувати. А якщо у вас немає сильних вогневих засобів, якщо немає авіації, то ви будете платити за це дуже великою кількістю життів своєї піхоти.

Так що відступ м*скалів з Київщини – це наслідок російської пихатості і нерозуміння реальності ситуації, а невдача весняно-літнього наступу 2023 року – наслідок того, що уявлення українського керівництва про світ формуються єдиними теленовинами.

Тим не менш Джейк Салліван вважає, що у 2025 році Україна може піти у контрнаступ. Можливо, він також дивиться єдині теленовини…

Зараз наше завдання – не дати можливості росіянам увірватися в серце України. І це завдання має бути виконане за будь-яку ціну. А ціна, власне, полягає у великій кількості загиблих та поранених. І я, і мої побратими є м’ясом війни, і майбутні мобілізовані є м’ясом війни, але якщо не ми, то ним стануть наші дружини, доньки та мами. Бо війна у будь-якому разі забере своє м'ясо.

У мирному житті Хоменко був музейником

фото: тут і далі надані родиною Олександра Хоменка

Чи зможемо ми відкинути росіян до кордонів 1991-го року? Теоретично ми можемо покласти п’ять українських армій в наступальних боях, але Путін збере іще одну армію, бо він може її зібрати. Їхня тактика – людожерська, жорстока, вона до якогось смертельного холоду цинічна, але вона ефективна. Бо у них армія складається з м'яса і «профіків».

Тобто професіоналів?

Так. Професіонали – це пси війни. Це люди, які чудово розуміють, як працювати з вогневими засобами, це мінометники, дронарі, розвідники (а вони у них дуже хороші)… Для чого потрібно м'ясо? Для того, щоб виявити наші вогневі позиції. Це класична ситуація: є посадка, а в ній наші позиції, і десь у наших є кулемет, питання тільки – де?

Наші розвідують дронами, але це важко і довго. Тож воріженьки роблять простіше: висувають групу піхоти, знаючи, що ти все одно будеш стріляти, хоч і розумієш, у чому тут діло, бо ж вони на тебе пруть не з мухобойками, а з калашами. Ага, ти відкрив вогонь – виявив свою позицію! М'ясо свою роль відіграло, і далі починають працювати профіки.

Мій побратим із позивним Кум розповідав про бій у грудні 2023-го року, коли він виліз з окопу забрати калаш з найближчого м*скальського тіла. Виявилося, калаш змащений, тобто з нього не стріляли. Що це значить? А те, що мобіка привезли на БТРі до точки висадки, він прошвендяв метрів 100-200, його «завалили», а він навіть не зробив жодного пострілу.

Але росіяни з цього приводу не сумують: м'ясо у них буде, бо воно йде за грошима, і тут я зазначу, що якщо у 2022-му м*скалі «зажимали» виплати, то зараз бойові та «гробові» йдуть як годинник. Тому родини у депресивних регіонах мріють про похоронку, як про суперприз, бо похоронка – це «двушка» у Пензі (двокімнатна квартира – «Главком»). Це буквальна цитата з м*скальських соцмереж. Так що ліквідація їхньої піхоти не впливає на настрої населення, бо населення хоче більше своїх трупів, адже це означає більше грошей.

«Добровольці зараз теж є, але їх небагато»

До речі, а зараз би тебе взяли добровольцем охочіше, ніж у 2022-му? Із тими ж даними – вік, хвороби, відсутність досвіду.

Думаю, що так. Проблема в тому, що зараз величезна кількість людей виведена з поля мобілізаційного резерву. Це все люди, афілійовані з владою, – судді, прокурори, митники. Хтось з них виведений з резерву згідно із законом, наприклад, судді. Але ще є їхні родичі, зяті, куми, друзі – тут вже ніякого закону немає, їм просто не присилають повістки. 

А ще є люди, афілійовані з кримінальним бізнесом. Вони теж виведені з простору мобілізації. Але ТЦК треба дати цифру, і тоді ТЦКашники хапають п'яненьких під сільмагами, ходять по будинках… 

Розповідала мати одного з загиблих побратимів про те, що в їхню хату постукали, і замість привітання один череватий персонаж сказав: «Де ви тут, суки, ухилянтів ховаєте?». Ну, вона пояснила свою ситуацію і додала, що зараз будемо з’ясовувати інше – яким є твій вражаючий бойовий досвід… 

Зараз ще є справжні добровольці? Чи вже вичерпалися?

Є. Не скажу, що їх багато, але вони є.

Повернімось до батальйону «Свобода». Розкажи, де ви воювали.

Спочатку у нас були дві роти, воювали на Донеччині та Луганщині. Одна рота йшла у Рубіжне-Сєвєродонецьк, а я був у іншій – у тій, яка зайшла на річку Борову у районі Синецького мосту (поблизу Лисичанська – «Главком») у травні 2022 року. Потім було Воронове-Метьолкіне, потім – Верхньокам’янське, потім – епопея з Зайцевим (Бахмутський район Донеччини –  «Главком»). Це вже серпень 2022-го. Тоді загинули два наші командири роти – Фін та Тихий.

У районі Воронового-Метьолкіна у мене була перша невеличка контузія. Просто прилетів осколок, вибив скельця в окулярах і пройшовся по краях вилиці. Друга контузія вже була у Курдюмівці, у шпиталі трохи полежав, тиск збили… 

Далі були у районі Бахмута. Осінь-зима 2022 року – це Курдюмівка, Озарянівка, Біла Гора, Олександро-Шульгине, а весна-літо 2023-го і крайня ротація зими-весни 2023–2024 – це Спірне і його околиці...

Історик у батальйоні – плюси, мінуси, підводні камені? Жарт, звісно… 

Батальйон же сформували не з професійних військових, а з добровольців, тому у нас є люди різних вподобань, різних національностей. У нас були вірмени та азербайджанці, які, між іншим, непогано між собою ладнали. 

Ти маєш на увазі, вірмени та азербайджанці – не громадяни України, а добровольці, які приїхали зі своїх країн?

Так… Є у нас боєць з позивним «Мавр» – темношкірий український актор з Одеси. Є багато євреїв. Олександр Дубовик, наприклад, близький мені побратим, який загинув 23 грудня 2022 року і якого представили до звання Герой України. 

Була величезна кількість людей, різних за професією та місцем народження. Хтось з них був менеджером, хтось альпіністом, хтось банківським службовцем,  будівельником. Люди, об'єднані розумінням того, що якщо ми зараз м*скалів не зупинимо, вони спалять весь наш світ. І це не метафорично, а у прямому розумінні, тому що там, де вони проходять, більше немає парків, садів, будинків, а лише фундамент і чорний попіл, і дерева, зрізані осколками.

На твою думку, нинішня російська агресія має якусь історичну аналогію? Наприклад, подібна орді Батия чи чомусь інше?

Великі завойовницькі походи Тамерлана чи Чингісхана відбувалися приблизно у такій самій стилістиці – спалювати та вбивати. 

Це перша війна у ХХІ столітті, яка має настільки чітко виражений геноцидний характер. Там, де росіяни проходять, є лише смерть. Ані у Луганській, ані у Донецькій областях я не зустрічав людей, які б чекали на «рускій мір», тому що «рускій мір» заходить тільки так. І навіть якщо ти дивом уцілієш, то житимеш буквально на попелищі. 

«Фактор мови важливий, але психотип важливіший. Маркер українства – сапка та лопата»

У 2014-му жителі так званих ДНР та ЛНР не жили на попелищі…

Бо війна мала інакший характер. А крім того, вони так не ненавиділи москалів, як люди на Київщині чи Чернігівщині… Хоча політично активне населення Донбасу було за Україну. І проукраїнські мітинги у тому ж Донецьку у березні 2014 року були значно потужнішими, аніж проросійські. М*скалі тому й перейшли до прямого терору, коли спочатку вбили секретаря донецької «Свободи», а потім просто забивали шматками арматури всіх, хто був з українською стрічкою, щоб ці люди програвали у вуличній активності.

Маркер українства – сапка та лопата. Лопатою, зокрема, можна рити окопи…

М*скалі просто завели на Донбас свої ДРГ, аби ті зайнялися прямим терором. То чи справедливо казати, що у «ДНР» та «ЛНР» населення покликало Росію?.. А у Бучу, Гостомель чи Бородянку її теж кликали? Росія заходить не туди, куди її кличуть, а туди, куди вона може зайти. Їй глибоко байдуже, як до неї ставляться. Просто тих, хто не кличе, вона вбиває першими. А я, знаєш, відкрив для себе маркери українськості…

Пісня, вишиванка та крашанка?

Ні, сапка і лопата. Там, де світ оброблений, де дерева побілені (незважаючи на те, що це може бути прифронтове село), де садять квіти, де розмовляють суржиком – все це український світ. 

Мене вразив наш перший захід на «нуль», у нині вже окупований Лисичанськ, де ми отаборилися в будівлі швидкої допомоги. Та лікарня була вщент рознесена, все вибито, все згоріло. Але як тільки обстріли припинялися, виходили якісь жінки і починали поратися біля квітів. Ти уяви: все засипано битим склом, а вони возяться з квітами. Це просто в природі українця закладено.

Тобто фактор мови менш важливий?

Він важливий, але психотип важливіший. На Сході багато російськомовних, які підтримують Україну діями.

Тут немає суперечності? Коли російськомовні підтримують Україну?

Є, але світ базується на протиріччях. Можна зробити світ без протиріч, але вийде цвинтар: там все узгоджено і ніхто ні з ким не сперечається. 

За десять років у самопроголошених республіках виросло ціле покоління, для якого Україна – це спомини з дитинства, і, очевидно, вже доволі нечіткі. Ці люди не знають іншої реальності, аніж та, в якій вони зростали. Гадаєш, нам потрібно повертати ці території з цими людьми?

Так, потрібно, але зараз це практично неможливо зробити – наявні ресурси не дозволяють. А що стосується людей на окупованих територіях, то я там не був і з ними не контактував. Можу казати про території прифронтові: там є населення нейтральне, є прихильне до нас і є вельми прихильне. Я бачив вражаючі приклади жертовності, бачив дітей, які махали нам руками та кричали «Слава Україні!». 

Пам’ятаю одного діда у районі Курдюмівки, у якого була котельня з бойлером і який завжди пускав нас помитися, а це дуже важливо на фронті. Якось ми з ним сіли, «розкурилися», розговорилися… До чоловіка в дім прилетів російський снаряд, вбив його дружину і батька, але чоловік лишився на своїй землі, залишився і гріє воду для українських військових. Зараз ця територія вже окупована, на жаль. Для мене оця нагріта вода значила більше, ніж усі пафосні персонажі у камуфляжі, які мовлять з телевізора... А взагалі Київ переповнений людьми у військовій формі, які до війни мають такий саме стосунок, як я до польотів на Марс.

«Маємо повернутися до вогню ідеалізму, який був у 2022-му, інакше ситуація може бути дуже сумною»

До речі, про Марс. Коли ти приїжджаєш у відпустку до Києва, тебе не шокує те, що люди спокійно собі сидять у кав'ярнях, молодь розважається, дуркує, а вночі влаштовує перегони, отой сумновідомий «стрітрейсинг» – так, ніби й нема війни? 

Ну, по-перше, мені дуже приємно, що Київ живе, що наше серце не вмирає. Я не хотів би, аби тут тривав суцільний похорон, бо за що ми тоді рубаємося в полях та посадках? Мене захоплює, що тут видаються книги – пам'ятаю, як у червні 2022 року мій добрий друг Віталій Терлецький переклав том філософії Канта та видав її у «Темпорі». Мене тоді це так вразило: все горить, а ми Канта перевидаємо. Це є ознака нашої величі, як на мене…

Що стосується перегонів і решти… Суспільство зараз деморалізоване, а джерелом деморалізації є влада. Цинічна, брехлива, схильна будувати свій світ лише як світ безмежного комфорту. Капілярами суспільного організму це отруєння поширюється у всі пори соціуму. І якщо ми зараз не повернемося до того вогню ідеалізму, який був у 2022 році, ситуація може бути дуже сумною. Бо якою б не була західна допомога Україні, все одно потрібні люди, які сидітимуть в окопах. Так, чимало цих людей буде гинути. 

Влада має нуль ідеалізму і нуль жертовності. Але Україні дуже б допомогло, якби родичі нашої правлячої верхівки йшли на фронт, знаючи, що можуть загинути. Відомі люди – літератори, поети, митці, знані у соцмережах блогери – мають йти на «нуль». 

Себе я також включаю в число тих, хто має загинути. Розумію, це звучить жахливо, бо кожне людське життя самоцінне, але іншого способу запалити цю копицю вологого сіна я не бачу. Нам потрібні сірники – вони згоратимуть і згоратимуть, але на якомусь сіні спалахне.

У російсько-української війни більше паралелей з Першою чи Другою світовою, як гадаєш?  

Якщо брати за тактичним рівнем, то, швидше, з Першою. Бо йдеться про великі позиційні бої з відносно обмеженими просуваннями кожної зі сторін. Все ж таки Бахмут і Авдіївка – це не Чернігів, це невеликі міста. Та й наші успіхи у весняно-літньому наступі 2023 року теж були обмежені населеними пунктами середнього значення.

Але те, що фронт – позиційний, зараз для нас добре. Глухий кут, у який, за словами Залужного, зайшла війна, є нашим щастям. Бо поки що ворог не може його пробити, хоча така небезпека існує. Зараз треба докласти величезних зусиль для мобілізації і людей, і ресурсів. І ресурсів великого бізнесу також. Інакше ми можемо втратити і Харків, і Запоріжжя, і Дніпро. 

Отже, мобілізація ресурсів, сплеск ідеалізму плюс західна допомога – це те, що потрібно нам, аби вийти з глухого кута. 

Мене трохи бентежить, як ти кажеш, «ідеалізм». Навряд чи сьогодні можливе піднесення, яке всі ми відчували на початку 2022-го. Може, краще покладатися на західну допомогу?

Наскільки я бачу зараз, вона дасть можливість втримати ситуацію глухого кута, не перетворивши її на ситуацію московського просування. Західна допомога дуже важлива, і українці відчувають її бодай у відсутності гіперінфляції. Але не тільки.

Швидкою допомогою літа 2023-го були західні «хаймарси», які приїжджали, коли нам «навалювали», і просто розносили тих чортів на друзки. Хоча ми у нашому батальйоні бачили відносно небагато західної допомоги, зокрема, й великих калібрів, але в оперативно-тактичному значенні вона є дуже помічною.

Та це все одно лише одна складова перемоги. Бо, повторюю, люди потрібні на «нулі». Сили оборони України – це та стіна, в яку ломиться п'яний неадекват з сокирою і кричить, що зараз порубає всіх.

Олександр Хоменко: «Себе я також включаю у число тих, хто має загинути»

Яким ти бачиш найреалістичніший сценарій завершення війни?

Важко сказати. У цьому рівнянні відсутні багато складників, аби я міг чітко визначити, що знаходиться за знаком «дорівнює». Зрозуміло, що ворог буде перти і що втрати в живій силі його не цікавлять. Може, колись, коли кількість трупів перевалить за якусь межу, він ними зацікавиться, але зараз – точно ні. А от втрати техніки для м*скалів суттєві, і якщо у нас буде добре ешелонована оборона, а вони будуть ломитися, втрачаючи техніку, то може, колись і до них дійде, що битися головою в стіну все ж не варто.

Як я вже казав, зараз завдання полягає у тому, щоб не дати їм прорватися в територію серця України. Це завдання надзвичайно велике, гіперважливе, і якщо воно буде виконане, то тоді буде збережена Україна, її суб’єктність та її життя. А для того, щоб це сталося, ми повинні будемо заплатити дуже дорогу ціну.

Наталія Лебідь для «Главкома»