Колумбійці, які співають українською. Лідер гурту Los Iankovers – про гастролі під час війни і росіян у чат-рулетці
Янко Пеньяфорт волонтерить на підтримку української армії і переконує любителів миру: «З психопатом домовитися неможливо»
Янко Пеньяфорт здобув академічну музичну освіту, але за покликанням він фольклорист. Його батько – колумбієць, мати – українка, обоє музиканти. Українську Янко вивчив сам, бо хотів знати мову, яку може вважати повністю своєю. Тепер він співає українською на сцені.
У 2018 році Пеньяфорт разом із другом, математиком Ніколасом, створив у Національному університеті Колумбії гурт Los Iankovers. Спершу хлопці грали латиноамериканський фольклор, а нині виконують українські народні пісні: деякі з них, на думку Янка, легко поєднуються з колумбійськими ритмами. Широкій публіці гурт став відомий завдяки відео з чат-рулеток: музиканти співають українською випадковим співрозмовникам по всьому світу й дивляться, як ті реагують. Окремі ролики набирали мільйони переглядів.
Цієї осені гурт приїхав в Україну вже вчетверте, і нинішній тур найбільший. Сирени посеред виступу уже не дивина: усі йдуть в укриття, а після відбою музиканти грають далі.
«Главком» зустрівся з Янком Пеньяфортом. Говорили про гастролі під час війни, українське коріння, мову, збори для ЗСУ, колумбійців на фронті, російську пропаганду та плани гурту.
«Ми не планували приїжджати в Україну наступного року, а тепер маємо привід»
Ви приїхали в Україну з великим туром. Скільки концертів планували дати? Чи всі заплановані виступи відбувалися за планом?
Це наш найбільший тур і вже четвертий в Україні. Було заплановано понад 25 концертів, а в підсумку вийшло трохи більше – десь 27 виступів. Два концерти в Києві довелося відкласти через безпекову ситуацію, тим більше що вони мали відбутися на Лівому березі, а це могло все ускладнити.
Концерти в Києві, які мали відбутися 3 та 4 жовтня, перенесли на весну?
Так, абсолютно правильно: вони не скасовані, а перенесені. Дату визначать пізніше, упродовж наступних місяців. З одного боку, це дуже прикро. На всіх наших концертах є люди, які приїжджають з інших міст, здалеку, і це, напевно, сильно вплинуло на плани багатьох. Рішення ухвалила організація, з якою ми співпрацюємо. Але є й хороший бік: ми взагалі не планували приїжджати в Україну наступного року, а тепер маємо привід. Ми цьому дуже радіємо.
Ви багато їздите Україною. Чи не страшно вам подорожувати й виступати під час війни?
Я б не назвав це страхом, я б назвав це усвідомленням. Ми розуміємо, що ризики є. Але любов, натхнення й мотивація від того, що ми тут, переважають страх. Нам тут дуже подобається.
Чи доводилося через обстріли або повітряні тривоги змінювати плани, переносити чи скасовувати концерти?
Із 27 концертів довелося перенести два. Останнім часом атаки посилилися, тож концерти інколи доводилося переривати: оголошують тривогу – усі йдуть в укриття, а після відбою ми продовжуємо. Таке було кілька разів. У Київській області у Броварах, ми переривали концерт двічі.
У нас є стратегія. Зазвичай концерт ділиться на дві частини з антрактом. Коли ми розуміємо, що велика ймовірність тривоги, то складаємо програму без антракту: антракт – це час, поки триває повітряна тривога. Програму ми трошки скорочуємо, але пісень усе одно достатньо – понад годину концерту буде в будь-якому разі.
Мама дає вам якісь настанови перед поїздкою? Скажімо, «бережи себе»?
Вона радить завжди йти в укриття, не бути байдужими до сирен. Але це нереально, коли ми зараз на Житомирщині, на Київщині, і тривога – це постійний стан. Ну, якщо бахне, то бахне… (посміхається)
А як батько сприймає ваші поїздки?
Тато – дуже віруюча людина. Він переконаний, що є Бог, завдяки якому все буде добре.
«Мій тато не розуміє жодного українського слова, але співає й знає багато українських пісень»
Розкажіть про свою родину. Як ваша мама потрапила в Колумбію?
Мама – українка. Вона переїхала до Колумбії через перший шлюб: її перший чоловік був колумбієць, це тато моєї сестри. Вони поїхали, щоб просто познайомити його родину з нею і з донькою. Але якось усе так склалося, що вони розійшлися, мама, не за планом, залишилася в Колумбії, там познайомилася з моїм татом, народився я.
Коли ви почали займатися музикою?
Я все життя пов’язаний з музикою, бо мої батьки обидвоє музиканти. Мені навіть не довелося обирати професію – вона була зі мною від народження. Потім, звісно, була консерваторія – диригентство. Для освіти я обирав класичний, академічний шлях, але за пристрастю я фольклорист. У мене завжди була схильність до фольклору – спершу до латиноамериканського, а потім я відчув поклик материнського коріння – до українського фольклору. Люблю також досліджувати й трошки виконувати фольклор інших країн світу.
Наприклад?
У нашому репертуарі є народні пісні різних країн Балкан і Східної Європи. Зокрема, македонські «Йовано, Йованке», «Се Собрале Комитите» та «Море Сокол Пие», болгарська «Комбайна – Вършачка», сербська «Bekrija», боснійські «Djurdjevdan» і «Artilerija», польські «W Moim Ogrodecku» та «Sla Dzieweczka do Lasecka», молдовська «Cu Damigeana si un Pahar», а також румунські «Cante Cucu Bate l vina» і «Constantine – Constantine». Тут є один нюанс – Білорусь. Білоруську державу я, звісно, вважаю ворожою: через зросійщення вона займає ворожу до України позицію. Але Білорусь як нація – найближча до України. Тому в нашому репертуарі є й білоруські пісні. Є також турецькі та пісні азійських країн – Китаю, Кореї, Індії. Ми любимо трошки досліджувати.
А ви бували в дитинстві в Україні?
Дуже багато разів – з п’яти років. Влітку ми зазвичай приїжджали сюди з мамою, а з певного віку – і з моєю старшою сестрою. До 2017 року я встиг побувати в Україні разів дванадцять.
Можете пригадати якийсь яскравий спогад з дитинства?
Їх настільки багато, що зараз не оберу. Але можу сказати, з чим для мене асоціюється Україна: з прихистком і дуже глибоким, теплим ставленням людей. І не лише близьких чи знайомих – навіть незнайомих. Я завжди відчував тут особливу теплоту, і Україна в мене завжди з цим пов’язана.
Чого мама навчала вас, щоб ви не втрачали зв’язок з Україною? Чи були у вашій родині українські пісні, традиції або якісь правила, яких ви дотримувалися? Розкажіть.
Були котлети, налисники, гречка, борщ. Я думаю, що їжа – це найголовніше в житті будь-якої людини. А ще, звісно, музика. Мій тато не розуміє жодного українського слова, але співає й знає багато українських пісень, бо мама його музично добренько «українізувала». Тож музика й їжа – це, напевно, основні звички, які з дитинства будували мій зв’язок з Україною.
Яка ваша найулюбленіша українська страва?
Вареники з вишнями, напевно.
«Нас упізнають на вулицях діти 10-14 років»
Ви почали серйозно вивчати українську ще до початку війни. Що стало поштовхом?
Іспанська – моя основна мова. Російську я теж знав, бо мама російськомовна, з Києва. Але виховання в неї завжди було дуже патріотичним: вона пояснювала, що російська тут – наслідок колонізації й відвертого імперіалізму. І в якийсь момент чомусь відчув в українській шанс мати щось своє, що можу вважати повністю своїм. Адже іспанська мова в Колумбії теж наслідок колонізації американського континенту, у моєму випадку Південної Америки. А українська – це корінна мова країни, звідки моя рідна мама. Тому я побачив у ній можливість мати щось дуже рідне. Напевно, це мене найбільше й підштовхнуло.
Що було найважчим у вивченні української?
Узагалі не було важко. Коли є щире переконання, це не важко. Але з технічного, граматичного боку найбільше складнощів, мабуть, у відмінках.
Ви – громадянин Колумбії. Чи бували у вас проблеми з перетином українського кордону?
Жодних. Єдине – до 2019 року колумбійцям потрібна була віза в Україну. Треба було цим займатися, кудись їхати: мені навіть довелося їхати в Ліму, це в Перу, до українського посольства по візу. А з 2019 року, коли візовий режим скасували, проблем немає взагалі.
Розкажіть про свій гурт. Хто входить до складу Los Iankovers? Звідки ваші колеги? Як ви познайомилися та зібрали гурт?
Ми створили його 2018 року разом з другом Ніколасом у Національному університеті Колумбії, де разом навчалися. Ми з різних факультетів: він за освітою математик, а я музикант. Познайомилися в університетському ансамблі народної латиноамериканської музики – там були люди з різних факультетів. Спершу ми почали гурт з одним флейтистом, який був із нами кілька років, потім долучалися інші учасники. Поки розвивався наш проєкт і ми шукали свій шлях, сформувався нинішній склад: Самар Фернандес, венесуелка-віолончелістка, яка з нами з 2022 року, і Хуан Давід, мультиінструменталіст з Боготи, з нами від кінця 2024-го.
Коли ви вперше приїхали в Україну з концертами? Як виникла ця ідея і чи всі її підтримали?
Спочатку ні. Раніше нас було шестеро, і половина гурту не була готова їхати в Україну через ризик і небезпеку. А Самар від самого початку була готова: у неї було величезне бажання, вона просто закохалася в цю країну. Ми тоді подорожували Європою, грали на вулицях і в різних просторах, знімали контент для соцмереж. І коли вже збиралися повертатися в Колумбію після двох років мандрів, ми із Самар вирішили ризикнути й дати кілька концертів в Україні – на знак вдячності українцям за постійну підтримку в соцмережах.
Хто організовує ваші концерти в Україні? Чи є з цим проблеми?
Проблем немає, бо ми співпрацюємо з українською організацією. Наша менеджерка Ніна – громадянка України. Вони цим займаються, а ми працюємо з душею: щоб зібрати допомогу Збройним силам України і якось покрити наше харчування, пересування й проживання. Слава Богу, це виходить.
Хто ваша аудиторія? Хто ходить на концерти в Україні?
Наша цільова аудиторія – всі люди. Принаймні, це наша ціль! А якщо серйозно, це дуже цікаво. До минулого року, та й тепер почасти, на концерти ходили переважно дорослі – 45–50+. Було багато випадків, коли ми бачили молодих людей нашого віку, і вони казали: «Мене сюди мама привезла», «Мене бабуся привезла», «Вас мені мама показала, батько, дід, тітка…». Молодь, яка нас знає, теж є, але за відсотком – дорослих більше. А тепер трапився такий феномен: на концертах дуже багато дітей і підлітків. Нас упізнають на вулицях діти – 10-14 років. І тепер уже люди кажуть: «Мене сюди привіз син, це він показав мені ваші відео». Тобто є такий собі розрив поколінь, але це насправді надзвичайно круто. Я тішуся, коли бачу дітей на наших концертах, особливо тому, що вони (кажу, як є, об’єктивно) справді кайфують. Діти на наших концертах – це супер!
«До «хороших русских» ставлюся дуже скептично, більшість із них – імперіалісти»
Ваші відео з виконанням українських пісень у випадкових відеочатах свого часу стали дуже популярними. Як з’явилася ця ідея?
Це ідея нашої менеджерки Ніни з України: співати в чат-рулетці іноземцям, показувати їм українську музику, перевіряти їхню реакцію і те, наскільки вони здатні вгадати, звідки ця музика. Ознайомити іноземців з українською музикою, а ще здивувати українців, які бачать, що їхні пісні виконує латиноамериканський ансамбль. Але випадково до нас почали потрапляти росіяни, і тоді ми стали тестувати й їхню реакцію. Зазвичай вона агресивна. У багатьох випадках вони навіть не розуміють, що це за мова. Думаю, вони не очікують, що вона настільки відрізняється від російської, бо пропаганда постійно вкладає їм у голову, що це (українці – «Главком») неповноцінна нація й неповноцінна мова. А коли вони реально зустрічаються з українською, то не просто не розуміють її – вони навіть не знають, що це за мова. Спершу: «О, круто співаєте!». «А ви знаєте, що це за мова?». «Ні… Іспанська?». «Ні, це українська». І починається: «Ах, вы фашисты, нацисты, бандеровцы…»
Яка реакція була найкумеднішою?
Здається, це був якийсь російський військовий. Коли ми почали грати, він почав бити по екрану телефона (імітує звуки ударів), щоб нас переключити. Цей ролик завірусився, набрав кілька мільйонів переглядів – реакція була дуже смішна, дуже яскрава.
А були й позитивні реакції?
Були навіть надзвичайно позитивні. Хоча до «хороших русских» я ставлюся дуже скептично, бо більшість із них теж імперіалісти. Але винятки справді є – дуже свідомі люди. Одного разу нам у чат-рулетці потрапив росіянин. Ми заспівали патріотичну пісню, може, «Україна переможе» чи щось таке. І в кінці чекаємо негативної реакції, а він: «Молодцы, ребята! Слава Украине! Победа только за Украиной!» Тобто дуже тепло.
Ми виклали це відео, але в коментарях самі українці почали писати: «Хлопці, видаліть, це може бути небезпечно для нього». І ми зрозуміли, що такі відео треба публікувати дуже обережно, бо в цих людей можуть виникнути проблеми.
І взагалі нас останнім часом дуже дивує, що багато росіян нас упізнає. Був хлопчик 16 років, тому ми це відео теж не виставляємо. Але було так цікаво: він із Росії, слухає нашу пісню і раптом починає говорити з нами українською. Ми: «Українець?» А він: «Ні, у мене просто дід був українець». І говорив при цьому українською!
Ви почали збирати гроші для ЗСУ ще у 2022 році. Що за цей час вдалося?
Точної цифри не скажу: кілька сотень тисяч гривень, може, мільйон, може, й більше. Ми звітуємо про все в соцмережах. З кожного концерту це може бути 35–36 тис. грн. Це вже наш четвертий тур Україною, але збираємо ми в усіх турах: і в Канаді, і в Чехії, в Іспанії, Польщі, Португалії. Немає великих чи малих донатів – кожен щирим серцем допомагає як може.
Кому саме допомагаєте?
Робили збір для бригади Сил безпілотних систем, які б’ють углиб Росії. Зібрали близько 60 тис. грн. Але збираємо ми на різні напрямки. Часто відкриваємо збори для 1-го батальйону 711-ї бригади, бо це бригада Василя – він наш водій, який возить нас по Україні. Минулого року збирали для «Госпітальєрів» на Дніпропетровщині на відбудову їхнього штабу, який розбомбили. На різні потреби.
Кому саме ви передаєте гроші: підрозділам, фондам чи волонтерам?
Буває, волонтерам, буває, одразу підрозділам. Потім отримуємо від них офіційні подяки – так ми переконуємося, що гроші потрапили в правильні руки.
«З психопатом домовитися неможливо. Але навіть тепер дехто вважає, що можна»
Чи допомагаєте ви колумбійцям, які воюють в Україні? Наприклад, «Хартії», де є підрозділ, укомплектований громадянами Колумбії.
Було. Минулого року ми збирали кошти на те, щоб привезти волонтерів, які були готові приїхати захищати Україну, але не мали такого ресурсу.
Ми дуже багато зустрічали співвітчизників на наших концертах. Ми завжди даємо запрошення, безкоштовні квитки для всіх військових, зокрема й колумбійців, щоб вони приходили. Минулого року ми виступали й у госпіталях. Цього року це було складно організувати за часом, але я дуже сподіваюся, що наступного разу вийде.
Своїх земляків ми зустрічали і на реабілітації, і серед поранених, і тяжкопоранених – дуже багато.
Чому, на вашу думку, колумбійці їдуть в Україну воювати за Україну?
Причин багато. У Колумбії дуже довго тривав внутрішній конфлікт, тому там найбільше людей із бойовим досвідом. Це військові, які пішли на пенсію рано, після 20 років служби і не змогли знайти себе в цивільному житті. Коли вони почули звернення українського президента, зрозуміли, що Україні потрібні їхні навички, з'явилася можливість повернутися до своєї справи, до військового життя. Це головна причина.
Звісно, є й заробіток. А ще є щире переконання: багато хто вважає цю війну, агресію й окупацію з боку Росії несправедливими, і колишні військові відчували, що їхнє місце тут – боротися за справедливу справу. Ті, хто їде лише за грошима, зазвичай повертаються: не витримують, бо жодні гроші не виправдовують такого ризику. Але багато хто залишається, і з часом у них виникає особливий зв'язок з Україною. Я бачив багато інтерв'ю в колумбійських медіа, де вони розповідають про свій досвід. Одні спробували, їм не сподобалося, і вони повернулися. Багато хто загинув.
А ті, кого ми зустрічали, – багато з важкими пораненнями. Хтось утратив кінцівки. Нещодавно на концерті у Вінниці був присутній один з воїнів, який повністю втратив зір. Але від усіх ми чули, що ця боротьба недаремні.
А як ви дізналися про війну в Україні?
Ми стежимо за цим досить активно ще з 2014 року. Моя мама теж в темі, підтримує: вона донатить Збройним силам ще з 2014-го. І нам було зрозуміло, що це станеться – що повномасштабне вторгнення буде. Тепер, звісно, найбільший фокус нашого життя – Україна і все, що тут відбувається.
Багато українців до останнього не вірили у повномасштабне вторгнення. А ви в Колумбії очікували?
Були й такі українці, які розуміли це ще до 2014 року. Вони так добре знали історію, що були певні: рано чи пізно почнеться війна з Росією. Але після 2014-го конфлікт ніби завмер, і до 2018 року багато хто знову вірив, що можна домовитися, і бачив у Путіні людину, яка хоче миру. Люди не розуміють, що існує таке явище як психопатія. З психопатом домовитися неможливо: він будь-якою ціною йтиме до своєї мети. Зупинити його можна лише силою. Тому багато хто знав, що вторгнення буде. Але навіть тепер дехто вважає, що можна домовитися. Навіть коли над головою літають шахеди, до них не доходить. Сподіваюся, таких людей стало менше.
«Через російську пропаганду та брак критичного мислення дехто в Колумбії підтримує Росію»
Коли ви приїжджаєте до Колумбії, люди запитують вас про Україну? Що саме вони хочуть знати?
Коли хтось дізнається, чим ми займаємося, то питає, яка тут ситуація: люди не дуже уявляють, як це – жити в країні, де війна? Вони бачать кадри зруйнованих міст, але бачать і те, як українці ходять у кафе й живуть звичайним життям. І не розуміють, як одне поєднується з іншим. Ми пояснюємо, що війна по-різному відчувається у різних частинах країни: десь обстріли сильніші, десь спокійніше, але сирени лунають усюди. Усе це розповідаємо.
Як змінилося ставлення до України в Колумбії після початку повномасштабної війни?
Воно не змінилося, воно з'явилося. До того ніякого ставлення не було: люди ледве чули слово «Україна». Тепер, думаю, про неї знає кожен. Через російську пропаганду та брак критичного мислення, а це є в усіх країнах, дехто в Колумбії підтримує Росію, а дехто просто не розуміє, що відбувається. Це можна зрозуміти: коли конфлікт дуже далеко, так і буває. Є люди з проросійськими поглядами, а є щирі прихильники України.
Чи доводилося вам особисто спростовувати російську пропаганду серед колумбійців?
Звісно. І в соцмережах, і в розмовах, і в медіа. Ми намагаємося донести правдиву інформацію. Але робити це треба спокійно й розумно: якщо сперечатися на емоціях, твої аргументи знецінюються. З багатьма колишніми друзями я вже посварився і перестав спілкуватися – не витримав. Мені досі важко слухати людину, яка два роки тому й не чула про Україну, а тепер пояснює мені, що тут відбувається. Я ж провів тут багато часу, дитинство. Мені важко таке сприймати, але я вчуся.
Який міф про Україну ви чуєте найчастіше?
Про фашистів, про ксенофобію – усе це насіяно російською пропагандою.
Ви раніше казали, що відчуваєте себе і колумбійцем, і українцем, але водночас трохи чужим і в Колумбії, і в Україні. Чи змінилося це відчуття?
Ні, лишилося точно таким самим.
А чому таке відчуття?
Я почуваюся трошечки чужим узагалі в будь-яких обставинах. Особливо через війну – через абсурд, який її супроводжує. Я маю на увазі не лише російську агресію, злочини й убивства, а й те, що такий великий відсоток людей схвалює ці дії. Коли бачиш поведінку людей і їхнє ставлення до всього цього, виникає відчуття, що ти не належиш до людей узагалі. Дурість та ідіотизм надто поширені. Звісно, частково це стосується й моїх двох країн.
Яка українська пісня, на вашу думку, найбільше схожа на колумбійську музику?
Ох, їх дуже багато! Є гуцульські пісні, які абсолютно легко можуть підійти до колумбійської кумбії. Є, наприклад, народна пісня «Ой у лузі калина», яку легко поєднувати з колумбійськими мотивами.
Ви багато років співаєте переважно українські пісні. Чи хотіли б ви зараз розвивати більше власну музику?
Так, і ми над цим працюємо.
Скільки вже у гурту власних пісень і якою мовою вони переважно?
До 2022 року в нас було багато іспаномовних пісень, а тепер ми пишемо переважно українською. У нас уже є три диски. Там здебільшого українські народні пісні, трохи латиноамериканських і світових, але є й наші власні: третина останнього диска – наші композиції. Їх небагато, але ми над цим працюємо. Власні пісні – це добре, та для нас так само важливо оживити українські народні: дати їм нове звучання й власне дихання, щоб вони теж жили далі.
Чи плануєте ви змінювати гурт і розширювати його склад? Яким буде Los Iankovers через кілька років?
Якщо, дай Боже, буде фінансовий ресурс і можливість – так, я дуже хочу його розширити, хоча б до семи учасників. Ударні, бас як мінімум, і ще, наприклад, саксофон чи скрипка. І жіночий голос.
Після цього туру куди вирушите далі? Де плануєте наступні концерти?
Італія, Португалія та Іспанія, і це цього року. В Італії в нас шість концертів, в Іспанії наразі підтверджений один, але ми тільки в процесі організації цього туру. Перед Італією ми будемо десять днів у Молдові. А після всього цього хочемо організувати різдвяний тур з українськими колядками. Де саме, ще точно не знаємо: це може бути Португалія, Іспанія, Чехія… Трошки по ходу організовуємо. Усе залежить від документів: може бути Канада чи Австралія, але там потрібні візи, тож працюємо над цим.
Кароліна Терещенко,
Станіслав Груздєв (фото),
«Главком»
Коментарі — 0