Лариса Ніцой: Хочемо жити щасливо? Тоді ми повинні заговорити однією мовою

«Завтра перемога – що далі?»

Повномасштабна війна, яку розв’язав російський диктатор Путін, стала надпотужним імпульсом для українізації нашої держави. Значна частина українців, які до 24 лютого розмовляли російською, перейшли на українську. У соцмережах часто миготять зізнання на кшталт «Прибрав російську розкладку у себе на комп’ютері, тепер послуговуюся тільки українською та англійською». Діти і дорослі носять одяг кольору українського прапора. Шаленої популярності набули аксесуари з національною символікою. На вулицях українських міст музиканти виконують «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні хіти. Та чи збережеться тренд на все українське після омріяної перемоги?

Дитяча письменниця, педагог, мовна активістка Лариса Ніцой переконана: якщо не підтримувати цю тенденцію на державному рівні, неодмінно відбудеться відкат до «какой разніци». Ба більше: пані Лариса вже його помічає! Вона переконана: підтримувати та розвивати прагнення до усього українського – найголовніше завдання і української школи, і загалом, усієї гуманітарної галузі нашої держави. На думку Ніцой, зупинятися не можна ні в якому разі – навпаки, настав час показати усе багатство української мови та культури. «Після перемоги до України поїдуть іноземці, аби подивитися, що ж то за Україна така. І що ми їм покажемо?», – питає Ніцой.

В інтерв’ю «Главкому» Лариса Ніцой розказала, яким має бути вирішення цього завдання.

«Чому ми завжди протиставляємо: або патріотизм, або мова?»

Які зміни ви спостерігаєте в дітях та в їхніх батьках за останній рік?

Так, за останній рік я, звісно, спостерігаю зміни в бік українськости. На превеликий жаль, ці зміни робить у них війна. Ці зміни відбуваються не тому, що вони самі схотіли, не тому, що так їх виховала школа, не тому що до них, нарешті, достукалися такі люди, як Лариса Ніцой, Ірина Фаріон чи багато інших патріотів, які теж стукали до українців.

До українців достукалися ракети, до українців достукалася війна. І то не до всіх, що мене дуже засмучує. Мене радує, що відбуваються зміни. Я дійсно радію, коли бачу, як моя сусідка, яка раніше зі мною сперечалась через російську мову та розмовляла зі своїми дітками російською, тепер розмовляє з ними українською. Водночас, якщо брати в масштабах країни, то в Києві і досі залишається дуже багато батьків, які продовжують розмовляти зі своїми дітками російською. Що це означає? Це означає, що ці дітки потребують російської книжки, російської пісеньки. Ці діти, коли виростуть, потребуватимуть російського культурного продукту, а мова формує свідомість і світогляд. Прийде час виборів, а виборці, колишні діти – і знову половина діток буде вихована на українських цінностях і з українськими поглядами, а інша половина знов буде вихована на російських цінностях, через російську книжку, російську пісню, бо російськомовна книжка в Україні, російськомовна пісня в Україні несе ті самі наративи, що і російська мова. Не треба себе обманювати, що російськомовне в Україні і російська мова в Росії – це дві різні мови і дві різні культури. Так, російськомовні в Україні не люблять Путіна. Згодна, вони теж за мир, вони теж за нашу перемогу, але коли колупнути глибше, наприклад, поговорити про спільне бачення майбутнього України, то незрозуміло, чи спільне воно у нас.

Інші нації показали, що тільки об’єднанням однією спільною мовою можна добитися спільного бачення фундаментальних речей в побудові майбутнього своєї країни. А Україна так не зробила, як сусідні країни, та ж Польща, Чехія. Знаєте Всесвіт все тримає у порядку і розкладає по поличках, і якщо людина не живе за правилами Всесвіту, то він починає коригувати все самостійно. До прикладу, коли людина не береже природу, то природа відповідає катаклізмами, вона змітає на своєму шляху все те, що набудовує і забруднює людина; відповідає нам епідеміями. Так само і в політичних та в геополітичних питаннях Всесвіт все має здатність регулювати. Не даремно кожен з нас народився серед тієї чи іншої нації. Не даремно взагалі є різні нації, народи та етноси на планеті Земля, бо якби було «какая разніца», то на планеті була б одна народність та не було б що ділити. У нашому різноманітті і полягає багатство планети, але оце різноманіття, оцю свою ідентичність треба берегти, треба знати де твої кордони, треба берегти ці кордони. Ми з вами не берегли свою ідентичність, ми не розуміли: «Какая разница русский я или укрАинец», ми не розуміли, де цей кордон, тому що в нас було спільне культурне та мистецьке поле з Росією. Розмивши ці кордони, ми не хотіли дослухатися до людей, які казали, що це неправильно і небезпечно. І Всесвіт відреагував: «А, не чуєте? Не питання, я вам пошлю вчителя, якого ви почуєте. Нате вам Путіна з війною. Тепер ви чуєте, що є «разніца»? Тепер ви розумієте, що є різниця в кордонах, що є різниця в мові»? Бо якщо б не було різниці в мові, то не створювали б паролей на кшталт «паляниця» чи «полуниця».

Мене, звісно, дуже тішать позитивні зрушення в нашому суспільстві, що багато батьків говорять з дітками українською мовою і загалом переоцінили своє ставлення до мови, до культури, до України. Проте мене дуже пригнічує, що цим вчителем стала війна.

Дуже часто російськомовні українці або ж віряни Московського патріархату наводять такий контраргумент: зараз у лавах нашої армії воюють бійці, які розмовляють російською мовою. Чи можна ставити під сумнів їхній патріотизм, якщо вони й справді готові віддати життя за Україну, хоч і розмовляють російською мовою?

Ні, я не ставлю під сумнів їхній патріотизм. Вони розмовляють російською мовою, вони люблять Україну, вони так само не люблять Путіна, як і україномовні. Але! Чому ми завжди протиставляємо: або патріотизм, або мова? Коли ми говоримо за україномовність – ми говоримо про спільнодумство, про однокомандність у майбутньому. Приблизно 200 років тому видатний економіст британець Джон Мілль написав працю «Принципи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848), яка по сьогодні є підручником з економіки, і впродовж сотні років Європа будувала економіки своїх країн за його вченням. Так от, Джон Мілль, який входить в десятку людей з найвищим IQ на планеті Земля, написав, передаю майже дослівно: «Люди, які живуть в одній країні та розмовляють різними мовами, читатимуть різні книжки. (Тоді ж не було Інтернету та телебачення, тому він пише про книжки). У таких людей буде сформований різний світогляд. Такі люди на виборах будуть обирати політиків, які представлятимуть цей різний світогляд. І тому політики, замість того, щоб здійснювати реформи в країні, будуть боротися між собою на світоглядному рівні. Реформи в такій країні неможливі». Так це ж про нас з вами написано! Розумієте, економіст писав, як мова впливає на економіку. Ми хочемо жити щасливо, ми хочемо жити процвітаючими людьми, ми хочемо жити цивілізовано, ми хочемо, щоб у нас працювали закони та економіка – то тоді ми повинні заговорити однією мовою.

Маленький приклад: хто, як правило, закликав «Путін прийди» – україномовні чи російськомовні? Звісно, це були переважно російськомовні. А для кого, як правило, Бандера був героєм – для україномовних чи для російськомовних? Відповідь очевидна. Для україномовних – герой, а для російськомовних або – бандит, або «не все так однозначно». Бачите, ми в межах однієї країни, розмовляючи різними мовами, маємо протилежні погляди на одні і ті ж питання. Як же ми далі будемо будувати майбутнє? Ми не зможемо піти далі, просувати реформи та ефективно їх здійснювати, якщо ми не станемо однодумцями. А спільнодумство формує спільна мова. То спільною мовою в Україні яка повинна бути мова? Військові, які повернуться з окопів, повинні будуть вчити мову і розмовляти українською. Ради нашого майбутнього.

Крім окопів, у нас є ще одна проблема – величезна прогалина в гуманітарній політиці. Те, що люди стають патріотами, – це не заслуга гуманітарної політики країни, цієї влади і минулих влад теж. Спрацьовують обставини, а не закони чи освіта. Раніше в законах освітньої галузі йшлося про «навчально-виховний процес». За минулої влади з усіх освітніх законів було вилучено формулювання «навчально-виховний» і заведено таке словосполучення, як «освітні послуги». Тобто у нас дітей тепер не виховують у школах, їм надають освітні послуги. Два плюс два дорівнює чотири – і до побачення! А які в тебе погляди на свою країну нікого не цікавить. Але ж усі нації виховують свідомих громадян своєї країни! Де виховують? У школах в тому числі. Так, виховання лежить і на батьках, але як же в невихованих батьків будуть виховані діти?

Давайте візьмемо мистецтво – наші співаки зараз співають українською мовою. А раніше? Це школа їх виховала, що треба співати українською? Чи знову – війна?

«Вулиці Києва знову наповнюються російськомовними людьми»

Тобто Путін зробив більше в освітній сфері, ніж будь-який закон України?

На превеликий жаль, так. Це Путін і його ракети нас виховують і роблять українцями. І зараз ми знов маємо сплеск української свідомості, безпрецедентний швидкий темп бандеризації (нарешті!) нашої країни. Але гуманітарна сфера нічого не робить для того, щоб закріпити цю тенденцію. Я за це вже переживаю, тому що кожна революція у нас відзначалася отакими українськими сплесками, але влада на гуманітарному рівні за це не хапалася, цього не утверджувала, цю тенденцію не продовжувала, і після кожної революції  хвиля українськости завжди йшла на спад.

Ви припускаєте, що після перемоги все одно буде якийсь відкат назад?

Він вже починається.

Ви справді таке спостерігаєте?

Так, я бачу це на вулицях. Я бачу, що почали повертатися наші біженці з Європи. Десь знизили чи скасували виплати, комусь набридло, багато хто зрозумів, що в Україні краще, ніж там. Днями я мала розмову з жінкою, яка повернулась з Італії та сказала: «У печінках вони мені вже сидять ті закордони». Я кажу: «Так дивіться, в нас же ж світла немає, дрони прилітають і тепла немає». Вона каже: «Ні, ні, я готова тут це перетерпіти, аби дома». І от ці люди, які повертаються з-за кордону – вони розмовляють російською. Вулиці Києва знову наповнюються російськомовними. Так, ми радіємо, що в нас більше з’являється української мови, але для того, щоб ви повірили в моє занепокоєння, раджу всім переналаштувати своє вухо. Якщо ми раніше налаштовували вухо на українське, от ідемо вулицею і слухаємо: «Ой, он заговорив українською! Ой, а вже двоє говорять українською! Ой Боже, а он вже групка дітей чи студентів стоять та говорять українською, як добре!». А тепер давайте переналаштуємо вухо і будемо слухати, де звучить російська. Якщо ми не будемо її чути зовсім – це буде супер, якщо ми будемо її чути іноді – це теж непогано. Як ви думаєте, сьогодні, ви російську почуєте іноді? Перевірте самі: налаштуйте своє вушко на російську. Ви будете здивовані наскільки її все-таки багато у нас, на превеликий жаль.

«Чому б дітям не розв’язувати задачки про літак «Мрія»?»

Ваша цільова аудиторія – діти молодшої школи і їхні батьки. Що саме б ви змінили в концепції нової української школи для цього віку?

Все-таки в освітній процес повернула б виховання,і в підручниках обов’язково вводила б виховні моменти у будь-яку тему, яку вивчають. Це дуже легко і дуже просто робити: не викачувати і закачувати воду з басейна в басейн, а, наприклад, порахувати, хто старший – Шевченко чи Грушевський, ще й пояснити, хто це. Це математика, але це патріотичне виховання, а з басейна в басейн – це освітні послуги. Так само тексти диктантів, які ми пишемо. Про що вони?

Про осінь і про ліс…

А можна писати про те, як ми боремося? Навіть маленьким діткам можна писати про наших героїв, про наших «кіборгів», щоб вони з диктантів дізнавалися щось нове, чим би пишалися. У тексті обов’язково повинен бути виховний зміст. Останніми роками ми пишемо приклад таких текстів без виховного змісту – це диктанти Національної єдності. Я розумію, вони тому і називаються диктантами Національної єдності, бо єднають всіх: і релігію не чіпай, щоб нікого не образити, і різномовність не чіпай, щоб нікого не образити, і різноетнічне походження не чіпай, щоб нікого не образити… Врешті, ці диктанти про що? Про знання коми і тире? А хіба це головне?

Чому б дітям не розв’язувати задачки про літак «Мрія», не писати диктанти про те, як його розбили вороги (хоча, чому би й ні)? Можна писати, як ми його відбудуємо. Не треба боятися дітям говорити слово «вороги», бо вони у нас є. Якщо ми не будемо цього говорити, то ми виростимо безхребетну націю, яка не здатна буде боротися.

Ще одне питання до нашої школи: велика частина наших дітей поїхала закордон. Частина з них там (на жаль) і лишиться, а частина повернеться. Але ж мову вони українську не вчать в іноземних школах! У що це виллється у майбутньому? Якомовними вони приїдуть? Україномовними? Російськомовними? Польськомовними? А ми з вами вже говорили, що мова – це світогляд, мова – це спільнодумство, мова – це реформи в майбутньому. Чи вирішується питання (вивчення української мови нашими дітьми в іноземних школах)?

Є й хороші речі, я не про школу, про гуманітарну політику, – наприклад, ми поміняли «замирювання», яке було і за попередньої влади, і яке було на початку цієї влади, на боротьбу. За попередньої влади ми все мирилися та намагалися домовитися, на початку цієї влади Зеленський теж казав, що бачив мир в очах Путіна, але із загостренням цієї фази війни наша влада поміняла стратегію, вона кардинально розвернула наше суспільство на шлях боротьби, на шлях «не здамося», на шлях «не скоримося», на шлях «переможемо», «ми будемо наступати та відбирати своє, і всі, хто прийде на нашу землю, буде знищений». Оце правильна стратегія, оце радує, нарешті.

Серед дітей молодшої школи я спостерігаю високий градус агресії щодо Путіна, діти говорять про його вбивство і все таке. Це має тривожити?

Це не страшно. У психології є таке поняття, як розрізняти, а де твій кривдник, де – ні. І, відповідно, спрямовувати свою дію на кривдника, а не виміщати свою кривду на оточенню.

Звісно, що це війна такому вчить наших дітей «я би того путіна убив», в мирний час ми би ойкали та казали: «Яка жорстокість! Що це за виховання і що це за дитина? Звідки це такі думки? Мама, ведіть бігом до психолога». В умовах війни це нормальна реакція дитини, яка спостерігає, що відбувається з її країною, її народом. Ця маленька людинка все це пропустила через своє сердечко та свій розум, оцінила, знайшла винуватого та хоче його покарати – це ж прекрасно! І дуже зріло в психологічному плані.

«Нам придумали Діда Мороза та Снігурку у кокошнику»

На кого цьогоріч чекали більше українських діток: Святого Миколая чи Діда Мороза?

Отут у нас вже каша в головах, але більшою мірою – у головах дорослих, яку ми дітям і приносимо.  Мені здається, нам, дорослим, треба просто визначитися, хто у нас: Святий Миколай, Дід Мороз чи обоє.

Ми знаємо новішу історію Діда Мороза: що його придумали «совєти» на заміну Святому Миколаю, бо ж церкви нема, Бога нема, релігії нема і Святого Миколая нема, але ж на противагу америкосівському Санта Клаусу щось має бути. От вони нам Діда Мороза та Снігурку у кокошнику придумали. Але ж біда в тому, що це наш дохристиянський персонаж, із наших праукраїнських міфів та легенд. Причому він виступає в різних іпостасях. У моїй родині вже на Діда Мороза не чекають, до нас приходить Святий Миколай. А під ялиночку ми всі кладемо подарунки один одному.

Я думаю, що це ми з дорослими просто повинні вже нарешті вирішити, це знову ж таки, завдання гуманітарної політики нашої країни – кинути клич і сказати: «Ну все, люди, досить, нема вже в нас Дідів Морозів, у нас є Святий Миколай. Припиніть дітям нав’язувати того Мороза. Хай це вже буде в минулому та залишиться в наших міфах і переказах».

Крім того, я мрію повернути одну нашу народну традицію. Наші пращури зустрічали Новий рік не взимку, а навесні: коли починалася весна, пробуджувалася природа, і в наших пращурів рік починався з пробудженням природи і закінчувався тим, що природа заснула на зиму. Не в січні, не посеред зими починався рік. Більше того, цей Новий рік зустрічали навесні не тільки ми, а всі тодішні народи. Давні римляни Новий рік теж зустрічали в березні, ми просто жили іншим календарем. Так от, ми знаємо, що у китайців 10 чи 18 лютого їхній дракон прилітає, ми ж знаємо про Китайський Новий рік? Так чому ми нічого не говоримо про український Новий рік?

Новий рік зустрічали тим, що всі праукраїнці ліпили жайворонків, ішли в поля зустрічати перелітних птахів, закликали їх, співали гаївки – це ж прекрасна традиція! Символом цього свята є жайворонок. То й на наш український Новий рік у пекарнях виробляли б жайворонків, продавали б тістечка з прикрасами у вигляді жайворонків, прикрашали б оселі декоративними жайворонками, діти в садочку аплікації робили б з жайворонками. Ну це ж чудово було б. Чиє це завдання? Міністерства культури, гуманітарної політики нашої країни – закликати усю країну відновити наше прекрасне традиційне свято, я ж не закликаю міняти календар. І таких українських кроків ще стільки можна зробити, ми можемо стати такою культурною перлиною для світу, аж подих перехоплює!

Що буде після закінчення війни? Ми повинні про це думати вже! Зараз ми дивуємо світ своєю мужністю, хоробрістю, стійкістю. Завтра перемога – що далі? А далі ми повинні їх здивувати своїми традиціями, своїми звичаями, своєю кухнею, своїм культурним туризмом, своїми фестивалями. Ми повинні дістати зі скринь наші автентичні традиції, бо ми дуже древній народ і традиції у нас такі ж, древні – це буде цікаво світу! Увесь світ до нас хлине після перемоги подивитися, а що ж це за Україна така. А ми їм що покажемо? Пане Ткаченку, міністре культури, менеджер ви, може, й хороший, тільки від українства ви дуже далеко, і маленький приклад цьому – скандальчик з тризубом. У нас давно є традиційний в народі тризуб, який показують пальцями, і всім зрозуміло, що це, але «новій владі надо шо-то свойо, шо-то новенькоє, шо-то непонятненькоє». І оця відірваність від українського, на жаль, не просуває нас уперед і демонструє небажання продовжувати традиції.

Я, наприклад, страшенно тішуся муніципальним Київським театром опери, не національним, а київським, називається Київська опера. Раніше він називався Театр опери і балету для дітей та юнацтва на Подолі, а тепер вони зробили ребрендинг, нині він називається Київська опера. Вони взяли курс на переклад усіх тих опер, які там йшли німецькою, італійською мовою – вони зараз все це перекладають та роблять українською мовою. Одна річ – сидіти в театрі, слухати італійську оперу «язиком оригінала» надувати щоки і тішити себе думкою, що ти сидиш і насолоджуєшся високим мистецтвом, при цьому не розуміючи ні слова. Тільки ти не хочеш кожного дня ходити слухати італійську оперу, мови якої не розумієш, ну давайте чесно про це говорити. Але коли приходиш і ти чуєш своєю мовою, і ти розумієш про що вони співають – це зовсім інше сприйняття. Ти кайфуєш!

«Запалювати свічечку і читати книжечки»

Батьки діточок, які зараз народжуються, часто обирають ім’я Стефанія, і зрозуміло чому, трапляється часом Джавеліна. У вас у цьому році народилась онука, і ви для неї обрали дуже незвичайне ім’я. Розкажіть, будь ласка, як обирали і чому зупинили свій вибір саме на імені Доляна?

Я заточена на все українське. Одного разу я знайшла цікавий документ – це був царський указ, яким забороняється українців хрестити українськими іменами, натомість, установлюється правило, що українців і московитів слід хрестити спільними іменами, які є в християнському календарі. І з того часу починається відлік, коли ми почали з московитами називатися однаково: Ларисами, Наташами, Алінами. Доти вони називалися різними Махмудами, Тимурами, Батиями – тобто московитяни носили східні імена, звалися як монголи. Ми ж мали свої власні імена, не на європейський лад, а наші, питомі, і ці власні імена були заборонені.

Власні українські імена – це всі, які закінчуються або починаються на -слав: Святослав, Ярослав, Слава. Це все наші праукраїнські імена, тому що в нас була богиня Слава, якій поклонялися, яка несла доблесть і, власне, гасло Слава Україні походить ще з дохристиянських часів. Ми кажемо «Слава Україні» – по суті, це прохання про покровительство богині Слави, «героям слава». Це все має прадавнє значення, ми закликаємо цю богиню, щоб вона дарувала силу нашим воякам, славу нашій доблесті, нашій мужності, нашому процвітанню, сяянню, славі – всьому.

Крім того, нашими іменами є ті, що на -мир: Мирослав, Яромир; всі, хто -яр – із сонцем пов’язано. Наші імена ще – це ті, які пов’язані із рисами характеру, наприклад: Добриня – це той, хто добрий був. Руський богатир – не московський, руський – це наш, український Добриня. Бажан – від бажаний, Богдан – від Богом даний. Є цілий календар отаких імен, власне українських, їх багато. Звісно, вже якісь імена в наші дні звучать не зовсім доладно, бо раніше діток називали бувало й так, що: Перший, Другий, Третій, Четвертий – по порядку народження. То зараз ми вже, звісно, так не схочемо називати.

З іменем для онуки ми вагалися. Моя доня дуже сильно хотіла назвати Лелею – це теж наша дохристиянська богиня закоханих. А мій зять каже: «Боже, теща – Ляля (так мене називають у колі друзів і рідних), дружина – Леся, а дочка – Леля. Це вже перебір!». Тоді моя доня захотіла назвати Онисія. Мені подобається це ім’я, але воно грецького походження, а ми ж шукали наше, українське. Є дуже гарні імена Гаїна – від слова гай, Калина, Килина, є прекрасне ім’я Веселина – від слова весела. Врешті ми вирішили назвати, Доляною, Доляночкою, в прадавні часи так називали на честь богині Долі, бо ми зараз дуже вболіваємо за долю України і мріємо про її гарне майбутнє. Отак і зупинилися на Доляні.

Ми, насправді, православні, і ми віримо в Христа, а такі імена – це данина українській традиції. Хоча в мене багато друзів рідновірів, і я поважаю їхню віру, ми мирно співіснуємо. Доляночка наша – це, власне, дитина війни, і ми покладаємо надію, що наша Україна буде така прекрасна і любима всіма, як нами наша внучечка, а всі українці матимуть щасливу долю.

Чим ви би порадили займатися батькам з дітьми, можливо, з онуками темними вечорами?

Робити тепленьке кубельце з ковдр, запалювати свічечку, чи вмикати ліхтарик і читати книжечки. По-перше – це вас єднатиме. По-друге, це розвиватиме уяву дитини, тому що гаджети, на жаль, пригальмовують розвиток уяви й образне мислення: вони дають готовий, яскравий, вражаючий продукт, і самому не треба вже нічого придумувати. Коли ти читаєш книжку, то ці картинки в голові малюються в уяві. Можна (і навіть корисно) відволіктися від читання і спитати: «Слухай, а як ти думаєш, який цей персонаж має вигляд? А який одяг, а який ніс?». І нехай дитина фантазує і розвиває образне мислення. Ще читання збагачуватиме лексичний запас і дітей, і батьків. Ми зросійщені. Ми багато хто суржикомовні, бо зросійщені, бо звідки суржик – зі зросійщення, нам треба збагачуватися українськими словами. Я б радила усім дорослим, які сьогодні переходять на українську, читати вголос книжки, це дуже допомагає українізуватися, я це просто знаю з власного досвіду.

Особисто в мене було два переходи: я спочатку з української мови перейшла на російську, і думала російською, бо я готувалася вступати на російський філфак. Мені навіть сни снилися російською, тому я знаю, що таке «думать по-русски», хоча перед цим думала українською. Але потім я все-таки вступила на український філфак, і я на два роки замовкла. Я знаю, що таке мовний бар’єр. Я два роки мовчала, бо соромилася говорити коверкано. Щоб якось швидше виправити цю ситуацію, я не просто читала українською, я читала вголос. Тоді працює слухова пам’ять і це ще краще для запам’ятовування, а потім ще про себе проговорювати, повторювати прочитані уривки. Дуже допомагає збагачувати мозок українськими словами – переказування вголос українських текстів. Не лише читання, а переказування. Бо переказування – це і є говоріння. Нам треба вчитися говорити українською, а не лише знати і розуміти її.

Я б ще порадила проводити час, граючи в настільні ігри. Саме вчасно прийшла мода на настольні ігри! Влаштовуйте такі вечори, гукайте до себе сусідів, родичів на ніч, влаштуйте вечір настільних ігор, такі собі піжамні вечірки. Ми в родині граємося. Читання та настільні ігри – вже цього достатньо (звісно, можете ще щось придумати) для затишно проведеного вечора, щоб і весело, і з користю.

Наталія Сокирчук, «Главком»