Макс Кідрук: Ставлення вестернерів до нашої війни я називаю презумпцією тупості
«Майбутнє здається похмурим. Ми маємо під боком абсолютного психопата на чолі величезної авторитарної країни»
Героями нового роману Макса Кідрука з циклу «Нові темні віки» теж будуть росіяни. «Я ж маю когось вбивати як автор. І зараз на роль лиходіїв просто ідеально підходить будь-яка особа російської національності», – пояснює письменник, у якого чимало близьких родичів живуть у Росії та фанатіють від Путіна.
У фантастичних романах Кідрука Росія наступного століття фігурує майже в тих самих кордонах, які має зараз. Автор вважає, що не варто плекати ілюзії про розпад Росії і треба розраховувати, що найближчі десятки років ми матимемо того самого божевільного сусіда.
«Главком» поспілкувався з Максом Кідруком про книжки, бан російської культури, візії майбутнього, а також про те, як він наважився у війну заснувати видавництво та чому орієнтується на науково-популярну літературу.
«Я не копав тунель, щоб перетнути кордон»
За ці два з лишком роки великої війни що змінилося всередині Макса Кідрука? Як ви переосмислили світ і себе?
Я остаточно зрозумів, що культура цілковито втратила своє значення. Рівень культури суспільства аж ніяк не гарантує, що воно не розпочне геноцидальну війну проти свого сусіда. Насправді людство мало б засвоїти це ще після Голокосту і зрозуміти, що культура не є виявом чогось високого. Культура – просто атрибут, яким можна милуватися, захоплюватися, але вона не робить із нас кращих істот, ми і далі залишаємося тваринами.
Виникає питання, яке поставила ця війна: а на що тоді ми можемо спиратися для руху вперед? Мені здавалося спершу, що на економіку. Що глобалізація зробить з нас мирних сусідів одне для одного. Зараз же не панують часи вкрай обмежених ресурсів, коли одному доводиться силоміць забирати щось в іншого, аби вижити. Війна, розв’язана Росією в Україні, показала, що марними були сподівання на економічну доцільність. Я став значно більшим скептиком. Не знаю, на що далі спиратися. І тому майбутнє здається похмурим. Ми маємо під боком абсолютного психопата на чолі величезної авторитарної країни.
Останнім часом ви багато їздите з турами за кордон. Не можемо не спитати, як вам вдалося виїхати, якщо ви призовного віку?
Гадаю, ви розумієте, що я навряд чи копав тунель заради того, щоб перетнути кордон. Виїжджаю я на законних підставах. Через непридатність у зв’язку зі станом здоров’я. У листопаді 2022 року за результатами ВЛК виключений зі списку військовозобов’язаних. У мене в додатку «Резерв+» навіть є відповідний запис: «Непридатний у зв’язку зі зняттям з військового обліку». Не хочу публічно говорити, які саме проблеми зі здоров’ям у мене, бо просто некомфортно. Однак, повторюю: закон не порушував.
Ваші закордонні тури, як ви пишете в соцмережах, цілковито благодійні і ви віддаєте 100% зароблених грошей на військо. Наскільки відомо, останній звіт про допомогу армії у ваших соцмережах датований 31 жовтня минулого року.
Ми співпрацюємо з фондом «Ангар». Усі звіти ви можете знайти у них. Загалом з усіх трьох турів Європою на цей момент ми зібрали понад 2,1 млн грн. Ці всі гроші пішли на різні потреби: від мавіків і FPV-дронів до аптечок.
Коли вийде новий роман з циклу «Нові темні віки» та чи будуть у ньому персонажі-росіяни, як у першій книзі «Колонія»?
Якщо все буде гаразд, плануємо на грудень наступного року. Але всі чудово розуміють, що реальний горизонт планування у нашій країні зараз – це два тижні.
Росіяни будуть у другій книзі, бо я ж маю когось вбивати як автор, так? У будь-якому романі мають бути якісь лиходії. І зараз на цю роль просто ідеально підходить будь-яка особа російської національності.
У свою футуристичну оповідь ви включили Росію після війни з Україною, але кордони Росії залишили незмінними. Ви не вірите в розпад РФ?
Чому я не вірю, що Росія розпадеться? Тому, що думка про розпад Російської Федерації – це так зване wishfull thinking (вдавання бажаного за дійсне – «Главком»). Нерозуміння цього призводить до недбалого ставлення до російської проблеми.
Росія не розпадеться, бо коли люди говорять про її розпад, вони апелюють до історичного прецеденту – розпаду СРСР. Або до різноманітних заворушень у Російській імперії. Зараз це не може слугувати аналогією. Коли говоримо про Російську імперію чи Радянський Союз як політичні утворення, то треба пам’ятати, що у них було близько 40% громадян, які не співвідносили себе з титульною нацією. Були цілі окремі національності, що були свідомі себе і, відповідно, прагнули самовизначення. Зараз у Росії, напевно, менше 5% тих, хто не ототожнюють себе з панівною, титульною російською нацією.
Говорити про те, що Росія колапсує, – це нонсенс. Для цього немає підстав. От уявіть себе на місці російського окупанта, котрий повернувся додому, понівечений війною. До своєї задрипаної Уфи, Владивостока абощо. Чому він захоче відділятися від Москви? Скоріше, тільки ще більше ненавидітиме Україну.
Думка про розпад Росії – це так зване вдавання бажаного за дійсне…
Прихильники ідеї розпаду Росії кажуть, що за наявності достатньої кількості ресурсів регіони могли б себе прогодувати, незалежно від центру, говорять про приховані відцентрові тенденції.
Вам цього дуже б хотілося і тому ви прихильніше сприймаєте подібні аргументи. Достатня кількість ресурсів, аби прогодуватися, ще нічого не означає. Наголошую: жодних об’єктивних, реалістичних підстав для відокремлення якихось регіонів немає. Чечню і Дагестан можна назвати невеликим винятком. Але ж це абсолютний мізер на тлі величезної країни. Те, що я міг у своєму романі відділити від Росії на засадах реалізму, було мною відокремлене. Битися за власну незалежність від Москви зможуть лише чеченці та дагестанці. А тому не варто розраховувати на зникнення Росії впродовж майбутніх десятиліть, а то й століть, цілком можливо. Нікуди не зникне й рашизм як ідеологія. Нам доведеться мати з цим справу.
«Наукпоп – той тип книжок, яких не вистачає на ринку»
10 років тому ви ще знімали тревел-влоги, подорожуючи світом. Дмитро Комаров до війни теж робив ім’я на програмах про мандрівки, а тепер перемкнувся на внутрішньоукраїнську тематику у проєкті «Світ навиворіт. Україна». Ви б не хотіли робити щось подібне зараз?
Ні. Давно від цього відійшов. Це давно вже не частина мене як особистості. Це чудово, але абсолютно точно не те, чим я хотів би займатися.
Максиме, ви разом з дружиною Тетяною заснували видавництво «Бородатий Тамарин». Чому саме зараз, під час війни, коли всі бізнеси в дуже хиткому становищі?
Насправді це було складне рішення. Річ у тім, що ми планували відкрити власне видавництво ще до початку великої війни. Відповідну ліцензію від Книжкової палати отримали за три тижні до того, як російські танки поперли через український кордон. Скажу відверто: я тоді гадав, що вся моя кар’єра як письменника, видавця завершилася. З плином часу потроху почав оговтуватися увесь бізнес. І ми з Тетяною збагнули, що війна – на роки, тож якщо ми хочемо бути у цій сфері, у книговиданні, то повинні рухатися вперед.
І от вже маємо понад 10 виданих книг. Ще над 20 проєктами зараз працюємо.
Абсолютна більшість книжок у вашому видавництві – науково-популярна література. Чому обрали саме такий спектр?
Через нестачу якісного наукпопу на книжковому ринку країни. На мою думку, є певний тип книжок, яких не вистачає на ринку. Ідеться про літературу на більш складні природничі теми. Себто не про бізнес у стилі «зроби себе сам». І передусім ми з дружиною друкуємо ті книжки, які подобаються нам самим. Це дуже важливо.
Також плануємо видавати фантастику, але поки що не анонсували авторів. Це пов’язано з цілою низкою причин. Перша полягає в тому, що так чи інакше, а з видавництвом пов’язаний мій бренд. Коли ми видаватимемо художню літературу, це означатиме, що я за це вписуюсь власною персоною, що я це рекомендую. І якщо читачеві не сподобається моя рекомендація – він більше жодної мною рекомендованої книги не придбає.
Чим ми вирізняємось, то це ретельним ставленням до наших книжкових серій. У нас їх чотири, кожна має логотип, де зображена тотемна тварина, пов’язана з серією. Крім того, до кожної тварини-символа є легенда з поясненням, чому саме ця тварина символізує окремо взяту серію.
Чи ви могли б видавати опозиційних режиму Путіна російських авторів?
Ні, я б цього в жодному разі не робив. Більше того, скажу вам, що я сам не читав жодної книжки Пєлєвіна, Аркадія та Бориса Стругацьких і так далі. Розумію, це звучить, ніби вихваляння, та хочу наголосити, що не читав цих авторів ще тоді, коли їх читали всі. Був ментально значно ближчий до Заходу. Читав фантастику американських авторів, слухав Iron Maiden, а не «Арію».
Книжки російською я читав лише в жанрі наукпопу. Та й то лише через відсутність альтернативи у вигляді українського перекладу.
«Це не війна винятково Путіна, можу підтвердити на власному досвіді»
Філософ Вахтанг Кебуладзе й історик Сергій Плохій, кожен зі свого боку, кажуть, що їхні західні колеги не розуміють, нащо «скасовувати» російську культуру. А ваші колеги на заході, з якими ви спілкувалися, теж мають такі погляди?
Очевидно. Це проблема всіх «вестернерів». З одного боку – нерозуміння, що відбувається насправді. З іншого – банальне дистанціювання і небажання занурюватися в український контекст. Але мені не зовсім імпонує, коли ми починаємо через таку позицію кидатися на них, звинувачувати. Спробую пояснити, чому. Коли бачу якогось свого колегу, приятеля-«вестернера» із російськими сентиментами, що виступає за все добре і проти всього поганого, замість агресії намагаюся пояснити йому все.
Для себе їхнє ставлення до нашої війни я позначаю такою собі «презумпцією тупості». Людина просто не розібралася, не в курсі, має якийсь там проросійський фон у своїй бульбашці.
Намагаюся дивитися на нас із їхніх позицій, здалеку. От чи багато українців знають про війну хуту та тутсі? Багатьом з нас нічого про це невідомо. І коли до вас прийде якийсь мовець з Африки з вимогою стати на чийсь бік, в українця виникне лише бажання відсторонитися. Та навіть коли ми знаємо, хто винен, як у ситуації з Китаєм та уйгурами. Китай чинить сьогодні етноцид уйгурів, та попри це, ми всі й далі купуємо китайські товари, читаємо Лю Ци Сіня і так далі.
Веду до того, що ми відносно уйгурів у такій самій ситуації, як умовний австрієць відносно нас.
А як особисто ви ставитеся до питання тотального «скасування» російської культури?
Росіяни прийшли сюди, щоби нас знищувати. Тут питання полягає в тому, що або ми, або вони. Виступаю за те, щоб після перемоги викопати рів на кордоні з Росією і запустити туди крокодилів. І побудувати бетонний паркан та просто забути про них на століття. Не знаю, чи на століття, однак для мого покоління про відновлення нормальних стосунків з росіянами навіть не йдеться. Це виключено.
До речі, ваша мама – етнічна росіянка. Чи є у вас в Росії якісь родичі і як ви з ними спілкуєтеся після початку повномасштабної російської агресії?
Родичі у мене там є, причому чимало. І всі вони, окрім сестри, підтримують політику Путіна. Лише одна моя старша сестра дуже агресивно проти. Їй там дуже важко, бо опинилася у пастці, по суті. Не може просто взяти й виїхати, бо їй уже понад 50 років і в Росії у неї вся родина та бізнес. Мусить просто бути там. Про це у нас у суспільстві якось не прийнято взагалі говорити, але ж у Росії лишилося багато тих, хто агресивно налаштований проти Путіна та війни.
Ми не спілкуємося з пропутінськими родичами, напевно, з літа 2022 року. До того робили спроби якихось контактів: сподівалися, що вони зрозуміють, до чого призвели. Та це все було марним, залишилася тільки агресивна, тупа, звіряча підтримка війни. Не можу зрозуміти, як таке можливо, коли йдеться про людей із вищою освітою, а не абикого. Серед них є кандидати наук, що мали б бути інтелектуальною елітою.
Коли хтось каже, що це не війна винятково Путіна, то можу підтвердити такі слова на власному досвіді.
Ви не пишете про війну. Чому?
Тому, що я не у війську. Точно є люди, які про війну напишуть значно краще за мене. З мого боку, це було б абсолютно неправильно, ба більше – неетично писати про війну.
А книжки інших авторів про війну читаєте? Якщо так, то які твори вам найбільше зрезонували?
З останнього, що лишило найглибший відбиток – це «Позивний для Йова» Олександра Михеда. Абсолютно дивовижна історія. Очевидно, що вона дуже болюча і важка, але водночас і дивовижна. Нещодавно твір вийшов у англійському перекладі під назвою Language of war. Однозначний must-read для усіх.
Дуже чекаю на нову книжку Валерія Пузіка «Гонитва за щастям». Увесь перший її наклад згорів якраз після російського удару по друкарні Vivat. Насправді текстів багато, та не всі я встиг прочитати.
Писати про війну, не воювавши, – неетично
Ще три роки тому ринок аудіокниг в Україні демонстрував шалені показники зростання. Електронні книжки також стрімко набирають популярності. Чи можуть вони витіснити паперові книжки?
В Україні, та й загалом у світі частка аудіокнижок і електронних у загальній книжковій масі складає близько 5%. Вона зростає, але не забирає читачів у книг паперових. Ці формати призначені для людей, що не наважуються читати паперові книги.
Є таке поняття «нація, яка читає». Ви як письменник і видавець які критерії вкладаєте у це визначення?
Розумієте, це дуже розпливчасте поняття. Настільки нечітко сформульоване, що можна кого завгодно підігнати під нього. В Україні читають достатньо для того, щоби я міг зробити літературу своєю професією. Але очевидно, що є нації, котрі читають більше за нас.
Є дослідження, як доводять, що у 2020 році регулярно читали книжки всього 8% українців, а у 2023-му їх кількість зросла до 17%.
Усі читати ніколи не будуть. У нас же не Радянський Союз, де казали, що громадяни всі поголовно читці, хоч насправді все було не зовсім так. 17% людей – це вже велика цифра. Та всі люди не читають навіть у найбільш розвинутих країнах світу. Тим паче, коли література конкурує з купою речей, таких як TikTok, YouTube, комп’ютерні ігри.
З вашого досвіду мандрівника, в яких країнах найбільш розвинута культура читання?
Думаю, що у Данії, Німеччині, можливо, у Франції теж. Конкретно Данія – це країна, де ми з Тетяною ходили і бачили людей, які читають на вулиці чи то у метро. Тобто так, як це було колись давно у нас, у добу без ґаджетів. У Німеччині на кожній станції метро є книжкові магазини. У вагонах метро там люди читають газети і журнали.
Богдан Боднарук, для «Главкома»
Коментарі — 0