Ведуча Анна Чередниченко: На «Суспільному» ми не використовуємо слів «орки» і «рашисти»

«Принципово спілкуюся з росіянами в ефірі тільки українською»

Повномасштабна війна змінила звичне життя українців. Хтось вимушено виїхав за кордон, хтось змінив роботу, хтось пішов на фронт. Про історії людей і хід війни українцям розповідає створений наприкінці лютого єдиний телемарафон, до якого увійшла і команда «Суспільного». Одним з облич цього каналу є журналістка і ведуча Анна Чередниченко. Наприкінці лютого, коли російські війська тільки-но вторглися до України, вона з частиною команди відправилася у Львів, аби забезпечувати безперервну роботу мовника. Наразі Анна з колегами продовжують працювати зі студії у Львові.

В інтерв’ю «Главкому» Анна Чередниченко розповіла про перші дні війни і підготовку до ефірів із підвалу, про поєднання волонтерства і журналістики, і згадала про сирники, які рятують від вигорання.  

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

«У перші тижні війни такої розкоші, як грим, не було»

До повномасштабної війни ви працювали ведучою новин і програми «Тиждень на Суспільному». Як змінилося професійне життя після 24 лютого?

Все змінилося. Дійсно, ми тільки запустили тижневу програму, були великі плани щодо її розвитку. Як повернемося до мирного життя, повернемося і до цих планів.

25 лютого у мене був перший ефір як ведучої talking (розмовної студії), хоча до цього я мала значно більший досвід як ведуча новин. Але більшість журналістів не робили того і не займалися тим, чим займаються зараз.

Зазвичай телеведучі заздалегідь приходять до редакції, щоби з ними встигли попрацювати стиліст і гример. Як ця підготовка змінилася з початком війни?

На початку війни такої розкоші, як грим, у нас не було. Лише з квітня почав налагоджуватися нормальний режим підготовки до ефірів. А от у перші два-три тижні ми раділи, якщо була можливість хоч якось зачесатися і припудритися.

25 лютого о 10 ранку ми прибули до Львова, а за чотири години у мене вже був перший прямий ефір. Тобто ні про яку підготовку не було і мови, у мене було 10 хвилин до ефіру, щоби підфарбувати очі.

Чесно вам скажу, тоді ніхто не думав про те, який має вигляд, це нікого не хвилювало. Глядачі потребували, перш за все, інформації. А далі вже робота налагодилася, зараз у нас вже є час нормально готуватися до ефіру. Дуже часто у бомбосховищі це доводиться робити, але і гримери, і ведучі до цього звикли.

Ви в ефірі усі вісім місяців повномасштабної війни. Який рецепт  психологічної розрядки, аби не вигоріти і залишатися при тямі?

У нас між ефірами є певний час, щоби відпочити. То я собі дозволяю десь пів дня повної відмови від інтернету та новин, нічого не дивлюся, ні з ким нічого не обговорюю. Звісно, потім читаю новини, наздоганяю, аби бути у курсі того, що відбувається. По-друге, я собі намагаюся кожного дня планувати якісь прості справи. Перестала ходити до магазинів біля мене, ходжу до тих, які далеко. І поки іду, відпочиваю, слухаю музику, спілкуюся із кимось не по роботі. Це корисно і тому, що потрібні фізичні навантаження.

Я люблю прибирати, готувати їсти. Хоча, якщо чесно, я нечасто поралася на кухні до повномасштабного вторгнення. А зараз почала таке готувати, чого ніколи не робила! Познаходила якісь місцеві рецепти, кухню, яку люблять львів’яни: палюшки, сирники. Зараз прості буденні справи реально допомагають позбутися нав’язливих думок. В ефірі я маю бути спокійною і врівноваженою: глядач одразу побачить, якщо знервована.

«Хтось думає, що оскільки я телевізійник, у мене у друзях самі мільярдери»

Анно, ви не тільки журналістка, а й волонтерка. Через соцмережі збираєте гроші для армії. У цій справі допомагає те, що ви людина з телевізора?

Складно сказати. У мене у соцмережах не така вже й велика аудиторія. Тобто у Facebook трохи більша, а в Instagram трохи менша. Однак вона активна.

Дехто може подумати, що оскільки я телевізійник, значить у мене в друзях самі мільярдери і мені досить просто закрити якийсь збір. Це, звісно, не так.

Важливо зазначити, що не слід кидатися на все одразу, намагатися усім, хто звертається, допомогти. Бо потреб завжди більше, ніж можливостей. За моїми спостереженнями, з часом, після початку повномасштабної війни, люди стали менш активно допомагати. Я нікого не засуджую, причин може бути безліч.

Особисто я допомагаю, коли, наприклад, моя знайома людина звернулася, або якщо це для якогось великого фонду, якому я довіряю. Найбільш психологічно важко, коли збираєш гроші і не можеш зібрати потрібну суму вчасно, але розумієш, що від тебе залежить, чи будуть ці гроші зібрані.

Кілька разів зверталися дуже близькі люди, яким я не могла відмовити. Одного разу це був тато моєї однокласниці, моєї близької подружки, іншого разу хлопець з паралельного класу.  

Була історія, коли збирали на тепловізор. Потрібна була велика сума, близько 45 тис. грн і дуже швидко. Я тоді обдзвонювала, писала, зверталася до знайомих. Була навіть думка, що як не виходитиме зібрати потрібну суму, то зареєструюся у Tinder і буду ходити на каву за гроші. Це я жартую, звісно. Але такий от відчай був.

Багато разів вам відмовляли у допомозі? Чим люди пояснюють відмови?

Що немає можливості допомагати. Хтось зі знайомих казав, що вже донатить на такий-то фонд і більше не може. Але знову ж таки, якщо потрібно не 500 тис. грн, а десь 40 тис. грн, то це зібрати цілком реально. Може не за день, але реально. У мене просто така філософія: якщо ти хочеш, щоби тобі допомогли, коли це тобі буде потрібно, то допомагай сам і вже зараз. Тому коли я бачу збір і знаю, куди точно підуть гроші, то я краще скину 100 грн, аніж не скину нічого.

Як часто до вас звертаються глядачі, герої сюжетів, які виходять на «Суспільному», з проханнями висвітлити якусь тему? Про що просять?

Є люди, які звертаються, і є історії, повз які ти дійсно не можеш пройти, і вони, зрештою, знаходять своє відображення в ефірі.

Мені написала в Instagram знайома дружини льотчика Євгена Лисенка з Луцька, який загинув на війні у березні. Прохання полягало у тому, щоби ми розповіли про нього, оскільки дружина підготувала петицію до президента з проханням присвоїти Євгену звання Героя України. До мене звернулися саме як до медійної людини. Але швидко з’ясувалося, що «Суспільне» мене випередило і матеріал про льотчика у нас вже виходив. Тож я опублікувала інформацію про петицію дружини Євгена Лисенка у себе у соцмережах, аби хоча б так допомогти.

Але журналісти не всемогутні. Більше того, наша функція все ж інформувати, аналізувати інформацію. Наша допомога суспільству полягає саме у цьому.

Коли ви весь час допомагаєте людям, то фактично стаєте учасницею подій. Як залишатися журналісткою у таких умовах, де для вас особисто проходить межа між роботою і волонтерством?

Саме тому історії, де я беру участь як волонтер, я ніколи не перетворюю на сюжети для телебачення. Я для себе вмію чітко розділяти благодійність і роботу. Навіть коли я збираю гроші військовим, у мене не буває думок опублікувати цю інформацію на сайті чи у соцмережах «Суспільного».

«Орки – це персонажі з фентезі. Не бачу сенсу підміняти поняття»

Чи може бути український журналіст об’єктивним під час війни в Україні?

Певно, дивлячись у яких моментах. Мені здається, найважче новинарям, у них об’єктивність має бути на першому місці, має бути абсолютний баланс думок. Якоюсь мірою мені у роботі з цим пощастило, немає у розмовному форматі такої дилеми. Ми у форматі більш-менш вільні у висловлюваннях. Тобто якщо є якась особиста думка, яку я висловлюю, то я маю можливість на цьому в ефірі наголосити. Мені особисто залишатися об’єктивною дуже важко. Коли ми говоримо про ворога, я не можу бути об’єктивною. Я про це чесно кажу, у мене з цього приводу немає таємниці від глядачів.

Вживання слів «орки», «рашисти» в ефірі… Як урегульовано цей момент на «Суспільному»?

У команді «Суспільного» не використовують слів «орки», «рашисти» тому, що це емоційно забарвлена лексика. Ми не проти неї, але на телебаченні є певна культура і певні терміни, які відображають дійсність. «Орки» – це персонажі з фентезі. А у нас це російські військові, російські громадяни, російські окупанти. Я не бачу сенсу підміняти поняття.

Але після початку повномасштабної війни якраз ведучі «Суспільного» вживали ці слова, зокрема Дмитро Хоркін, неодноразово. Коли змінилися правила?

У нас точилися дискусії, після яких ми зійшлися на тому, що маємо називати ворога тим, ким він є. Щоби потім, умовно кажучи, через 10-20 років наші діти знали, з ким Україна мала справу. Ще раз хочу підкреслити, що я не проти цих слів, сама їх вживаю. Але не використовую у телеефірі. Спікери у нас під час прямого ефіру можуть вживати ці слова, на це немає заборони.

В Україні воєнний стан, який дозволяє владі застосовувати цензуру. На що є табу в ефірі?

Слава богу, «Суспільне» – це не про якісь там табу, вказівки згори. Але є загальні правила у воєнний час, яких всі мають дотримуватись. Наприклад, інформаційної тиші. Ми не даємо в ефір інформацію з Telegram-каналів, від неофіційних спікерів. Хоча ми розуміємо, що ця інформація може бути близькою до правди. Але ми даємо інформацію тільки з перевірених офіційних джерел, крапка. От гіпотетично, зараз з’явиться десь новина, що Херсон звільнено, і буде фото з прапором України у центрі міста, біля напису «Херсон». Чи можу я, сидячи у Львові, точно знати, що це не фейк? (інтерв’ю записувалося до звільнення Херсона) Ні, це потрібно перевіряти. Журналіст має подзвонити у Генштаб і спитати.

Як журналіст визначає, наскільки та чи інша інформація може нашкодити? Тут вже йдеться про самоцензуру?

Ми маємо давати в ефір лише перевірену інформацію. Проблема у тому, що зараз неперевіреної інформації, яка здається важливою, набагато більше, ніж раніше. Її не завжди можна швидко перевірити, бо не завжди її офіційні джерела швидко коментують.

Чи має бути цензура під час війни?

Дивлячись про що мова.

Наприклад, до «Суспільного» звернулося крупне військове угруповання, яке повідомляє про великі проблеми з амуніцією, забезпеченням. Де межа між підігруванням ворогу і висвітленням проблем в українській армії?

Якось мені написали знайомі з тероборони. Сказали, що вони без фінансування, у прифронтовій зоні, бойових дій там не було. Даючи таку історію в ефір, дуже важливо зберегти баланс, дати різні точки зору.

А може бути інший варіант. Наприклад, якщо до нас звернеться бригада з передової з повідомленням, що в них немає танків, бронежилетів, геть нічого, а їм треба іти у бій, то я буду не готова розповідати про цю історію в ефірі, знаючи, що за 200 метрів від них стоять окупанти, які скористаються цією інформацією. Я зараз суто свою точку зору висловлюю. Як на мене, у самому війську має бути внутрішня цензура, що можна, а що неможна виносити на люди, що може, а що не може їм нашкодити.

Як розподіляються теми між телеканалами марафону, аби уникнути накладок, коли всі поїхали на одну подію і не висвітлили іншу?

Кожен з каналів може бачити верстку інших. Але якщо це актуальні теми, то вони все одно упродовж дня будуть повторюватися. Головне – шукати новий фокус і давати якусь нову інформацію.

«Віктора Януковича у нас в ефірі ви не побачите»

У вересні вам закидали, що «Суспільне» дало слово представнику вже забороненої на той час партії Шарія. Мова про Вадима Крохмаля, секретаря Куп’янської міської ради. Як визначаються герої ваших ефірів?

Була конкретна ситуація, коли Куп’янськ тільки звільнили, причому не повністю, і нам треба було терміново знайти людину в ефір. Мій колега зайшов на сайт міськради, переглянув викладені там інтерв’ю і обрав людину, яка давала офіційні коментарі. Але не перевірив партійну приналежність цієї людини. А я, дійсно, уже по факту зустрілася в ефірі з цією людиною. І коли спілкувалася з цим політиком в ефірі, не знала, яку політичну силу він представляв.

Давайте будемо чесними. Ніхто з нас не знає всіх депутатів районних рад поіменно і з яких вони фракцій. Відповідальний за це запрошення в ефір колега отримав своє покарання, бо не перевірив, кого запрошує. Чому не перевірив? Ну, тому і був розбір польотів у нас.

Чи є у вас перелік людей, яких не можна запрошувати?

Віктора Януковича в ефірі у нас ви не побачите.

Ми не говоримо конкретно про якийсь список. Ми ж не на «Першому» каналі Росії. Ми «Суспільне». Тому принаймні я таких списків не бачила. Але знову ж таки, якщо ітиметься про те, щоби пустити в ефір, умовно, Віктора Януковича, чи Миколу Азарова, то треба буде 10 разів подумати про контекст, про фокус, чи зможемо ми з їхньою появою в ефірі виконати журналістське завдання. У кожному конкретному випадку такі ефіри і гостей ми обговорюємо, це командна робота

В ефір об’єднаного телемарафону виходить чимало так званих російських ліберальних політиків. Ви вважаєте це потрібно українській аудиторії?

На жаль, чи на щастя, я ніяк не можу вплинути на інформаційну політику інших каналів. Щодо нашої політики. Так, іноді у наших ефірах бувають росіяни, але дуже зрідка. Я не люблю, коли це припадає на мій ефір, бо для мене тема «хороших росіян» болюча, у мене немає чіткої відповіді на питання, чи є хороші росіяни. Для чого вони потрібні в ефірі? Нібито для того, щоби зрозуміти тенденції, які відбуваються у тилу ворога.

Хочу наголосити: незалежно від того, підтримують росіяни Путіна і війну чи ні, всі вони мають відповідати за те, що робить їхня держава. Для мене важливо, щоби цей меседж звучав в ефірі.

«Часто росіяни таки погоджуються, що війна – це їхня колективна відповідальність»

Від самих росіян, які бувають в ефірах, вам за це «прилітало»?

Так. У мене було колись інтерв’ю з росіянином. Не пригадаю, хто саме це був. Людина прямо спитала, чому я вважаю, що усі росіяни винні? У мене був трошки ступор від цього. А співрозмовник вів далі, що вони ж, мовляв, не можуть вийти на Майдан... Що значить «ми не можемо»? Ви не хочете! Для мене це єдина причина, чому Росія не повстала. Її населення усе більш-менш влаштовує, раз вони сидять на дивані, значить погоджуються з існуючим режимом. Саме тому я наголошую, що це колективна відповідальність. Але маю додати, що часто росіяни у моїх ефірах часто із цим таки погоджуються.

Я принципово спілкуюся з росіянами тільки українською. Якщо вони не розуміють, їм за кадром перекладають. На російську мову в ефірі я не переходжу. Це не якесь зафіксоване правило, це просто наше рішення, спілкуватися українською з усіма.

Як змінилися умови роботи на «Суспільному» після початку повномасштабної війни?

Заробітні плата, якщо рахувати у доларовому еквіваленті, звісно, зменшилася. А так нам зарплатню ніхто не скорочував і не збільшував також. Принаймні, я за себе кажу. Звичайно, важче стало в емоційному, психологічному плані. Але я не жаліюся.

Наскільки об’єднаний телемарафон, інші наші телеканали відображають повну і реальну картину того, що відбувається, насамперед, на фронті? Чи ми, глядачі, бачимо викривлену картину?

Я чітко усвідомлюю, що ми бачимо не 100% того, що відбувається. У першу чергу це стосується воєнної історії. Я би не казала про викривлення, казала би про те, що нам не все говорять для нашої ж безпеки і безпеки тих, хто нас захищає. Чи правильно це? Я не була на війні, я не працювала у воєнних штабах, тому мені складно міркувати на цю тему. З іншого боку, я за те, щоби ми знали якомога більше.

В ефірі марафону працюють люди із заборонених наразі телеканалів. Чи були дискусії на «Суспільному» щодо доцільності співпраці з такими людьми у рамках одного марафону?

Для мене особисто найважливіше, що у команді «Суспільного» таких людей немає і бути не може. Це якраз мова про цінності. Дійсно, вийшло так, що ми зараз на одному майданчику з іншими медійниками. Але опинилися ми там не з власної волі. Щоби це зрозуміти, потрібно повернутися до подій лютого і до закону про воєнний стан, який дозволяє забирати хвилі всіх мовників і віддавати їх на розповсюдження інформації, яку потрібно поширювати військовій адміністрації, керівництву країни тощо. Наша робота – виготовляти контент для глядача. Чи подобалося і чи подобається те, що ми працюємо з людьми, які нещодавно працювали у команді кума Путіна? Звісно, ні. Неможливо кайфувати від того, що працюєш з людьми, які так чи інакше доклали зусиль для початку повномасштабної агресії Росії. Ми підписували журналістські петиції до глави держави, щоби таких людей не допускати до ефірів.

На «Главкомі» є опитування, що робити з такими «журналістами». Серед варіантів були: засудити, відсторонити від журналістики. Ви би який обрали?

Це дуже важка історія. Я однозначно не схвалюю те, що вони робили. Колись, коли я шукала роботу, ще до приходу на «Суспільне», я думала про те, де я можу чи не можу працювати. Тоді я собі сказала, що не працюватиму на каналах, які мають проросійську риторику. Навіть якщо мені запропонують мільйони.

Як ставитися до цих людей? З одного боку, я готова людину якщо не пробачити, то принаймні змиритися з нею, якщо вона визнає провину і зробить щось для того, щоби її виправити. Але ж є люди, які навіть зараз продовжують якщо не проросійську риторику, то точно антиукраїнську. От з такими я не хочу бути навіть в одному приміщенні. Тут не про засудження, тут навіть більше про власну журналістську гідність.

Михайло Глуховський, «Главком»