Воєнкор Наталія Нагорна: Журналістика на війні – це коли ти мусиш зважувати кожен крок

«Щодня дивуюся тому, що ми все це витримали»

Події 2022 року в Україні вкотре продемонстрували всьому демократичному світу, наскільки важливими є свобода слова, правдивість інформації, та яку велику роль відіграє професійна робота журналістів. Саме завдяки журналістам люди знають правду про війну: про жахливі злочини окупантів, про героїчний спротив українців, про згуртованість і мужність наших громадян. Медійники вкотре довели – вони важливі!

Національна спілка журналістів України спільно з «Главкомом» реалізує проєкт #Журналісти_важливі! У рамках цього спецпроєкту вже вийшла трилогія Останні дні Павла Лі. Правдива історія.

Героїнею чергової серії «Журналісти важливі» стала кореспондентка «1+1» Наталія Нагорна. Вона записала свій перший репортаж із фронту ще у 2014-му, коли Росія розпочала вторгнення на Донбас…

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

Наталю, чому ви обрали саме воєнну тематику?

Я вважаю, що не ми обираємо тему, а тема обирає нас. Я – журналіст новин і, відповідно, для мене немає варіанту не висвітлювати війну. Я вважаю, що це найгарячіша тема новин. Так було не всі 8,5 років, були періоди затишшя, під час яких ми все одно продовжували їздити на війну з тих міркувань, що ми знали: війна продовжиться. Росія не досягла своєї мети. Увесь цей час ми готувалися до того, що Росія почне повномасштабне вторгнення. Мені здається, що більшість людей, які були дотичні до війни, це розуміли.

Ви з 2014 року дуже багато всього побачили, а журналісти – люди дуже емпатичні. У вас не було бажання у якийсь момент все це покинути?

Тоді треба їхати з країни. Це моя країна, це моя робота – і це не просто пафосні слова.

Був період, коли люди перестали дивитися сюжети про війну. Спочатку, у 2014 році, було дуже страшно, сюжети про війну дивилися. Уже, скажімо, у 2019-му сюжети про війну не були дуже цікавими для глядача. На фронті без змін. Періодично якісь смерті – скажімо, семеро людей на місяць загинуло, і про це казали: «Ну, у ДТП ж більше гинуть?». Якщо на фронті за рік загинули 100 людей – це мало чи багато? В Україні від Covid-19 за день по 600-700 людей вмирали, наприклад, у 2021 році.

Ми як журналісти намагалися повернути інтерес глядача до  теми війни: розповідали історії. Тому що війна, у першу чергу, це – не розбиті будинки, а історії людей, які жили у цих будинках; не обстріл, а люди, які стріляють, і люди, по яких стріляють. Тобто ми чудово розуміємо, що у кожному окопі сидить не «Солдат Солдатович Солдатенко», а чиїсь брат чи сестра, чиїсь чоловік чи дружина, чиїсь батько чи матір, і це те, що у будь-який момент може стосуватися абсолютно кожної людини.

Ми приїжджали у Маріуполь, коли він ще був тиловим прифронтовим містом, яке жило собі звичайним життям. Там зробили фонтан і встановили статуї голубів у вишиванках. Це відео стало безцінним вже навесні 2022 року, бо ми мали можливість показати, яким це місто було. Ми знімали Маріуполь з квадрокоптера: вежу, церкви, нову набережну, стелу «Маріуполь», прапори, «Азовсталь» – тобто ми зняли місто, якого більше немає.

А як до вашого вибору поставилися близькі?

Слухайте, мені 38 років. Дорослі люди роблять дорослий вибір. Звісно, що мама не у захваті, але ж кожна людина робить якусь свою важливу роботу. Моя мама – медсестра, вона пенсійного віку, але під час пандемії коронавірусу, вона продовжувала свою роботу. Я розуміла, що мама вже не молода, пропонувала їй піти на пенсію. Мама відповіла: «Коли ти їдеш на війну – ти кажеш мені, що робиш свою роботу. І мою роботу теж хтось має робити»

На початку повномасштабного вторгнення люди дуже потребували новин. Ми залишалися у Києві для того, щоби люди бачили, що ми тут і не боїмося, хоча ми, звісно, теж боялися. Ми залишалися у Києві, щоби говорити, що його не здали. Це, звісно, не так круто, як робота медика під обстрілами. От наприклад, в Ірпені продовжував працювати шпиталь, незважаючи на потужні обстріли.

Звісно, у всіх різна ситуація. Людям треба було вивезти маленьких дітей подалі від війни. Я знаю, що для багатьох журналістів це дійсно велика проблема, що вони не можуть працювати так, як їм хочеться, через те, що є обов’язки перед родиною або старші батьки, про яких потрібно піклуватись. На початку березня я вмовила маму, невістку та племінників виїхати закордон. І військовим, і журналістам набагато легше працювати, коли не треба озиратися назад. Якщо я знаю, що мої рідні у безпеці, я можу продовжувати працювати.

Є робота, яку не можна не робити. От журналістика – одна з тих робіт, особливо журналістика телевізійних новин під час війни.

«У тебе є змога дати надію, бо ти сам її тільки що взяв від людей в окопах»

За всі ці роки ви розповідали історії десятків людей. Чи продовжували ви комунікацію з ними поза кадром? Чи ви особисто комусь допомагали такими звичайними речами?

Людям у місті Щастя, які не могли виїхати, я відправила гроші, наприклад. Але я би не хотіла про цю історію говорити як про надвелику допомогу. Мені здається, що журналіст може допомогти набагато крутішими способами. Наведу приклад: ми були в одній із лікарень, там лежала дівчинка з простреленими легенею та ногою. Поруч була її мама, яка теж постраждала від обстрілів. Це родина з Ворзеля. Дівчинка мені сказала: «Я би хотіла, щоби Зеленський дізнався, що я сильна». Через те, що ця дівчинка сказала, я знала, що в Офісі президента побачать цей сюжет. Зеленський прийшов до неї з квітами, їх відправили на лікування у Німеччину, і зараз вони обидві ходять, їхня родина здорова. Мені здається, що такі речі важливіші, аніж просто дати комусь светр або хліб.

Коли люди боялися вийти з метро – я купляла їм банани, вигулювала собаку. Це якісь такі загальнолюдські речі.

Ми знімали, як лікарі Центру дитячої кардіології та кардіохірургії по черзі носили маленьку дівчинку з вадою серця. Від неї відмовилася біологічна мама, залишила її там. Це було, коли тільки-но почалася війна, і ми зняли про цю дівчинку маленький  сюжет. Я знаю, що зараз у неї у Львові є мама.

Знаєте, людям погано, якщо вони не бачать, як робиться перемога. Попри те, що у нас були різні ситуації на цій війні, журналістам все одно трохи легше, бо ми бачимо не тільки дуже багато страшного, а і те, як робиться перемога. Іноді у тебе є змога дати надію, бо ти сам її тільки що взяв від людей в окопах, які стоять під постійними обстрілами, але сміються і кажуть, що ми переможемо.

Завдяки війні ми почали бачити багато наслідків своєї праці. Траплялося, що я йду вулицею, а незнайомі люди підходять, щоби обійняти. У ці моменти розумієш, що, мабуть, так себе лікарі почувають, коли через декілька років пацієнтка, яка здавалась безнадійною, прибігає сказати «Дякую».

Ви проходили багато курсів тактичної медицини, невідкладної допомоги. Чи доводилося на практиці застосовувати отримані знання та навички?

Деякі доводилося, деякі, на щастя, ні. Невідкладна допомога знадобилась і не раз. Бувало, ідеш вулицею, а людині поруч стало зле – я кілька разів потрапляла у такі ситуації.

Простіше переплисти річку, якщо у тебе є рятувальне коло – витрачаєш менше сил. А якщо я вмію надавати першу допомогу при вогнепальних чи уламкових пораненнях, це дає мені сил, бо я не тривожуся про те, що робитиму у разі, якщо…

Також я проходила, наприклад, курс від ОБСЄ про те, як поводитися, якщо потрапиш у полон. Дуже специфічний курс, нас навіть били там трошки.

Ще я пройшла курс з мінно-вибухової підготовки для журналістів і загальний курс від Міноборони про те, як влаштовані Збройні сили. Бо цивільна людина, яка ніколи не служила в армії, не відрізнить, наприклад, БМП (бойова машина піхоти) від БМД (бойова машина десанту), а БТР (бронетранспортер) від БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина).

«Є робота, яку не можна не робити під час війни. Журналістика – одна з таких»

24 лютого ви включалися з метрополітену. Як для вас почався цей день?

Рано-вранці у мене почав дзвонити телефон – він впав під ліжко і гудів там. Я почала його шукати, щоби взяти слухавку і у цей момент почула вибух.

Витягла телефон, побачила, що дзвонить моя кума із Харкова. Взяла слухавку, питаю: «Війна?». Вона каже: «Так». Я встала і пішла мити голову, бо зрозуміла, що невідомо, коли наступного разу матиму таку можливість. Помила голову, вдяглася і поїхала на роботу.

Включення Нагорної з метро 24 лютого

Не скажу, що у мене була істерика, але, звісно, були приводи для переживань, як і у всіх, адже родина, коти… Незрозуміло, що робити. Але я знала абсолютно чітко, куди мені йти (у ТСН), і за рахунок цього було легше.

Як змінилися ваші умови праці?

Якщо чесно, страховки у нас немає. Відповідно до закону, журналісти повинні бути застраховані, проте механізм, як це зробити, наразі відсутній, і це важливе загальнодержавне питання. Тобто, якщо український військовослужбовець застрахований на 15 млн грн, то український журналіст, який їде на передову, як правило, не застрахований. Однак у нашій компанії є спеціальний фонд для допомоги журналістам та операторам у випадках, якщо щось трапляється. Наприклад коли журналіст Андрій Цаплієнко отримав поранення, канал посприяв його лікуванню.

Про зарплату можу лише сказати, що вона така ж, як і до війни.

Загалом щодо роботи – для нас були створені абсолютно всі умови, аби ми могли працювати. Їдеш знімати сюжет – от тобі бронежилет і каска, часто дають ще супровід. Нас тривалий час безкоштовно годували два рази на день, а за бажанням і три. Плюс, ми були забезпечені такими елементарними речами як матрац і постільна білизна. Для нас було облаштоване сховище з інтернетом, диванами, запасом їжі та води, з людьми, які відповідають за безпеку. Це безцінно, це краще за гроші.

Вперше за час війни я витратила гроші, здається, у березні. Ми їхали з Ірпеня, зі мною був супровід і я попросила хлопців зупинитися біля супермаркету. Зрозуміла, що хочу просто зробити щось звичне, наприклад, купити соку. Супермаркет зустрів нас порожніми полицями, залишалися товари дорожче 500 грн за кг: мармурова яловичина, червона та чорна ікра… Я взяла пачку вологих серветок і сік – був тільки гуавовий. Виходжу із цим соком, хлопці в мене питають: «Ти завжди п’єш гуавовий сік?»

Як ви знаходите компроміс між тим, що хотіли би донести до глядача і тим, що дозволяє висвітлювати держава?

У мене дуже сильний внутрішній контроль. Я не вважаю, що у людини чогось не можна запитувати, але ми живемо у воєнний час. Дуже багато людей, на жаль, цього не усвідомлюють: «А чого не можна викладати відео того, як ракета кудись влучила? Всі Telegram-канали виклали». Тому що в нас йде війна і кожний необережний крок може мати наслідки. Можуть загинути люди.

Війна і журналістика на війні – це коли ти мусиш зважувати кожен свій крок. От військовий же не буде стріляти кудись просто тому, що має зброю? Так і я не буду знімати абсолютно все просто задля того, щоби зняти. Журналіст має ставити собі питання: «Чому я це роблю?», «Навіщо я це показую?».

Ми розповідаємо історії, даємо глядачу загальне розуміння ситуації на фронті. Ми ж не Інститут вивчення війни, і розказуємо не для Інституту вивчення війни, ми розповідаємо про людей і для людей, про те, як їм, у першу чергу, вижити.

Чи стикалися ви із забороною знімати десь, тоді як закордонним медіа, можливо, за гроші це дозволялося?

Ні, я з таким не стикалася. Ми не платимо за зйомки – це принципово. Мені здається, що у західних медіа таке теж не прийнято, бо це порушує їхні стандарти.

Знаєте, я вам більше скажу, є те, що ми не можемо показувати, а іноземним ЗМІ варто. Наприклад, коли ракети прилетіли на перехрестя бульвару Шевченка, іноземна журналістка записала стендап на фоні трупа. Я записала такий самий, але без трупа у кадрі. Мені моя етика не дозволяє це зробити, тому що я думаю про родичів загиблої людини. Водночас, я вважаю, що світу іноземні кореспонденти це мають показувати саме так, можливо, тоді їм буде зрозуміліше.

За ці більш ніж вісім років війни у нас сформувався дуже сильний пул пресофіцерів. Вони є найкращими друзями журналістів.

Розумієте, ми ж не капризні діти, які вередують: поведіть мене сюди, а я хочу саме туди, а чого їх повели, а мене ні…

Наприклад, ми мали їхати на передову, а нас привезли у ремонтний цех, просто у місті. Ти дивишся на це і думаєш: блін, ну що я тут зніму? А потім помічаєш, як робітники до кожної машини, котру ремонтують, ставляться як до пораненого побратима. Сприймають свою майстерню як госпіталь. І розумієш, що ти серед офігенних людей, яким, скоріш за все, не дадуть медальки, але які роблять дуже необхідну роботу, наближають нашу перемогу.

«Ми всією країною показали Росії «фак»

Ви стали героїнею документальної стрічки «Свобода у вогні» про війну від американського кінорежисера, що дебютував на Венеційському кінофестивалі. Розкажіть про цей досвід

Влітку Яна Ляхович, комунікаційниця 1+1 media, озвучила мені запит від американського кінорежисера Євгена Афінеєвського, який якраз шукав для своєї чергової документальної роботи про Україну журналістку, яка розкаже про війну. Я тоді була у Запоріжжі, зустрічала людей, яких вивозили з «Азовсталі». Серед них була Аня Зайцева, яка теж стала головною героїнею цього фільму. Вона була на «Азовсталі» з маленькою дитиною, я записала з нею інтерв’ю.

Для мене це важливий фільм, тому що це спосіб говорити світові про війну в Україні у зрозумілій формі. Я люблю, коли іноземці знімають про Україну, тому що ми всі звикли, що іде війна, багато фактів нам видаються очевидними. В Україні ми би робили цей фільм по-іншому, але він не для українців, у першу чергу для світу.

Фільм «Свобода у вогні: Боротьба України за свободу» (англ. Freedom On Fire: Ukrainian’s Fight For Freedom) створений на основі особистих історій українців – військових, матерів, дітей, лікарів, журналістів та волонтерів, чиї життя кардинально змінилися з початку російсько-української війни. Ця документальна стрічка розповідає про незламну боротьбу українців за свою незалежність і свободу всього цивілізованого світу, а представлені у фільмі хроніки не лише розкривають початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну (від 24 лютого 2022 року), але й навіюють трагічні спогади восьмирічної давнини.

За всі ці роки, з 2014, що з побаченого вас найбільше вразило і яка почута чи побачена історія найбільше вам запам’яталась?

Можливо, ви хотіли щось конкретне, а я вам дуже загально скажу – я щодня прокидаюсь і дивуюсь тому, що ми це все витримали. Я 24 лютого записувала відео, поки ракета не прилетіла тут неподалік, і казала, що не знаю як, але ми це все витримаємо. Просто записала для соцмереж. А потім ми взяли і витримали стільки всього... Я щодня готова вірити у те, що справжня перемога настане, хоча я знаю, що війни не закінчуються тоді, коли нам би хотілося. Війни приносять величезну кількість смертей та каліцтв.

Але я щодня дивуюсь звичайним людям. Людина, яка посилає на**й російський корабель; чоловік, який голими руками намагається зупинити танк; люди, які під обстрілами їдуть рятувати інших людей; люди, які на човні переправляють солярку, щоби працював Starlink і хтось міг подзвонити та навіть видати сюжет. Лікарі, у яких вдома родина під обстрілами, а вони все одно лишаються у своїй лікарні, бо треба рятувати пацієнтів… Люблю цей жарт: «Українці 24 лютого: зберігайте спокій і не впадайте у паніку. Українці 24 жовтня: не намагайтесь самотужки збити дрон».

Ми мало того, що показали «фак» Росії фактично всією країною, так ми ще й переконали світ, що це було правильно.

Відчувається, що Україна зараз зі світом «на ти». Мені подобається, що ми не у позиції жертви, ми у позі воїна. Я би однозначно не хотіла жити в окупації, я би точно не стала жити у Росії, а окупована Україна дуже швидко перетворилася би на Росію. Я щодня отримую задоволення від того, що ми не здалися. Війна стала національно-визвольною боротьбою і я розумію, що нам не тільки у війні треба перемогти, а саме у цій національно-визвольній боротьбі.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Усі фотографії Наталії Нагорної