Україною керує герой серіалів, який більш розуміється на російських комедіях, аніж на власній країні
«Гібридна війна» в Україні для більшості європейців є «забутою війною» – про неї в Євросоюзі мало згадують та пишуть. А от про українського президента – навпаки. Зеленського згадують все частіш, через те, що саме він, нехай і не бажаючи того, «зрушив лавину» – процес імпічменту свого американського колеги Дональда Трампа. Тому увага до особи нового українського лідера в європейській пресі, а особливо після паризької зустрічі з Путіним в «нормандському форматі», є підвищеною – щоправда, не сказати, що надто вже дружньою. Європейські ЗМІ жорстко критикують Зеленського. Один із прикладів – редакційна стаття берлінської газети Tageszeitung (TAZ).
У квітні 2019 року громадяни України обрали нового президента – Володимира Зеленського. Комік та телепродюсер без політичного досвіду переконливо переміг діючого на той момент президента Петра Порошенка, а влітку його партія «Слуга народу» завоювала абсолютну більшість в українському парламенті. Нині ж Україна після деякої часу знову потрапила на перші шпальти. Але тепер галас майже виключно стосується телефонної розмови між американським та українським президентами та її можливого впливу на американську внутрішню політику.
Зеленський цікавить європейців лише як фігурант історії з імпічментом Дональда Трампа
Втім, не можна забувати, що в цій телефонній розмові йшлося про протитанкову зброю для української армії, аби та могла протистояти російській агресії. Також слід спом’янути про нинішні поступки українського президента Путіну, якими він намагається надати поштовх переговорам про мирне врегулювання на Сході України. Цей рух назустріч багато українців оцінюють зі скепсисом – перш за все, мова про тих, хто виходив на Майдан за демократичне суспільство, серед них – численні інтелектуали.
Цей скепсис пов’язаний із чутливим ставленням інтелектуалів до гри з фікцією, віртуальними світами та медійними повітряними кульками. Вибір Зеленського на посаду президента – це якраз така гра з віртуальною реальністю. У сатиричному телесеріалі «Слуга народу» Зеленський грає трохи незграбного вчителя історії, роздратованого політикою, який постійно видає лайливі тиради. Його учні потай знімають їх та викладають на YouTube. Таким чином, недосвідченого, але чесного вчителя обирають президентом і він виходить на бій проти корупції та олігархів.
Герой серіалу «Слуга народу», знервований вчитель Голобородько, вийшов на бій із корупцією та олігархами
Миленька історія, від якої, щоправда, застерігають справжні українські письменники – такі, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко чи Сергій Жадан. Тому що в квітні було обрано, скоріш, героя телесеріалу, ніж справжнього кандидата в президенти. Зеленський та його команда дуже успішно конструюють примарний світ, в який, здається, самі вірять. Вихід у реальність при цьому може стати для населення дуже великим розчаруванням.
Вибір споживачів, а не громадян
Інтелектуали не мають аж надто захоплюватися урядами – особливо, якщо вони розділяють їх цінності. Критичний погляд на владу та все, що та робить, - основна користь від інтелектуальної діяльності. Але зміна політичних еліт відбувається лише з волі більшість виборців. І лише в деяких рідкісних ситуаціях представники інтелектуальної меншості відіграють у цьому якусь роль.
Президент Зеленський видає себе за «близького до народу» президента, й тому теми, яких торкаються інтелектуали та митці, здаються йому ледь-ледь зрозумілими або несерйозними. Про деякі із них він взагалі чує вперше. Він не може спілкуватися з ними й суть негативного ставлення переважної частини українських інтелектуалів до президента можна змалювати приказкою: «Ніби бугай перед горою» (німецький еквівалент приказки: «Мов баран на нові ворота» - «Главком»).
Й справді, Зеленський стоїть перед горою подій, людей та ситуацій, які українське суспільство пережило або переживає, й які інтелектуали вже багато разів коментували. Але в випадку з президентом, складається враження, що він чує про це чи бачить це все вперше.
Суть проблеми полягає навіть не в тому, що він вийшов на політичну арену як новачок. За винятком апаратника Леоніда Кравчука, жоден український президент ніколи не був професійним політиком. У цьому контексті українське суспільство є дуже нетрадиційним. Дуже показовим є те, що цим вибором нового президента суспільство продемонструвало споживацьку поведінку. Зрозуміло, що споживачі мають більшість і, звичайно, їхні інтереси спрямовані на стабільну заробітну платню, регулярні відпустки, низькі ціни на електрику та опалення й таке інше.
Споживачам не потрібні бої, не потрібне опрацювання індивідуальних чи колективних травм, вони не бажають відповідати на соціальні виклики, перейматися суспільними проблемами, і майбутніми також. Вони не хочуть підпускати нічого подібного до своєї зони комфорту.
Звичайно, це приблизне узагальнення. Тому – назад, до суспільної ролі інтелектуалів. Вони мають зрозуміло формулювати критичний погляд на актуальні політичні події й виступати проти поширеної «споживацької поведінки», вказувати соціальні та культурні напрямки.
Перед горою
Нинішній президент України є людиною з іншим соціокультурним кодом. В нього нема майже нічого спільного з культурними засадами європейських політиків.
В той час, як багато європейських політиків принаймні роблять вигляд, що розділяють культурні погляди інтелектуалів та митців у своїх країнах і можуть слідкувати за дебатами про соціальні та культурні цінності, український президент не має про те жодної уяви. Його орієнтирами є російські комедії. Чи чув він бодай один раз про українських дисидентів на кшталт Івана та Надії Світличних? Це – цілком інший вид комунікації та мови.
«Як баран на нові ворота»: в президента Зеленського – інший соціокультурний код, ніж в європейських політиків
Письменники та інтелектуали працюють із мовою. Коли зустрічаєшся з людиною вперше, чуєш не лише те, що вона каже, а й сприймаєш, як вона це каже. Мова президента, його манера спілкування для більшості українських інтелектуалів є неможливою для сприйняття. Це – мовне та інтелектуальне зґвалтування.
Інтелектуали та митці відчувають провину через те, що це так сталося. Вони гніваються на себе та на інших, вони відчувають сором за свою країну – й, перш за все, за самих себе.
Джерело: TAZ.de
Переклад: Борис Немировський
Коментарі — 0