Як живеться нашим у Польщі, Німеччині, Чехії, Великій Британії та Ірландії
З початку повномасштабної війни, яку розв'язала Росія, за кордон виїхало 9,1 млн українців. Але минає вже пів року і допомога, яку надають українським біженцям уряди держав, які їх прихистили, потроху згортається. Погодьтесь, не можна виплачувати допомогу громадянам іншої країни та забезпечувати їх житлом вічно.
Українцям, які були змушені тікати від війни, надається два статуси. Перший – тимчасовий захист, який передбачає різнобічну допомогу – фінансову, медичну, соціальну, але протягом певного терміну. Другий – статус біженця, який має на увазі повну інтеграцію людини в нове суспільство, але при цьому вона не має права протягом якогось часу виїжджати з країни, навіть на батьківщину.
Вимушені переселенці з України у країнах Європи
Найбільше вимушених переселенців з України, станом на 26 липня, прийняла Польща – 1,3 млн осіб, Німеччина – 915 тис. та Чехія – 400,6 тис. «Главком» поцікавився в українських біженок, які представляють цю «велику трійку» держав, а також у тих, кому дали притулок Великобританія та Ірландія (країни, в які до війни українцям було потрапити досить складно), як їм живеться, чи відчувають вони скорочення допомоги, і чи збираються вони повертатися додому.
Наталя Шевчук
Мешканка Києва, працює старшим контент-редактором в електронному виданні для бухгалтерів. Зараз мешкає у Любліні, Польща.
Спочатку Наталія нікуди їхати не планувала. 24 лютого одразу переїхала з двома синами до літніх батьків – разом спокійніше. Декілька перших днів з дітьми ночувала в підвалі, потім для них обладнали ванну – найзахищеніше місце у квартирі. З України виїхала на початку березня, коли остаточно зрозуміла, що будуть ракетні удари по цивільних об'єктах і ніхто не захищений. З Києва вирушила евакуаційним потягом до Львова, звідти до Перемишля добиралися 15 годин у переповненій електричці – чекали перепустки на кордоні. З Перемишля вже поїхали до Любліна, де жили знайомі.
Катерина Павлова
Мешканка Києва, до початку війни успішно пройшла співбесіду в одному з українських банків. Зараз мешкає в Глюкштаті, Німеччина
Катерина із Луганська, але з 2006 року живе у Києві. Рішення евакуюватися було прийнято протягом години після того, як було завдано ракетного удару по Броварах – від вибухової хвилі здригнулися навіть стіни у їхньому будинку біля станції метро «Лівобережна» (а це майже за 20 км). Їхати вирішили до Гамбурга, точніше його передмістя Глюкштат, звідти родом чоловік рідної сестри Катерини. Зібрали валізи, посадили обох котів в одне перенесення, та поїхали на Дарницький вокзал. В евакуаційному поїзді до Львова їхали стоячи у тамбурі, потім автобусом до польського міста Хелм. Далі через Вроцлав та Берлін – до Гамбурга. Загалом у дорозі провели 63 години.
Ірина Ямпільська
Мешканка селища Княжичі Київської області, викладач української мови та літератури, а також зарубіжної літератури у школі дистанційного навчання «Альтернатива». Зараз мешкає у Празі, Чехія.
Із України до Чехії Ірина виїхала з молодшою донькою на початку лютого на вимогу чоловіка: ще з осені було передчуття, що може початися війна. До Праги їхали до знайомої, просто як туристи. 24 лютого збиралися повертатися до України, але зі зрозумілих причин авіарейс було скасовано. Наприкінці лютого чоловік повіз двох старших дочок до кордону з Польщею (дорога зайняла кілька днів, на прикордонному переході стояли понад 10 годин), там їх зустрів знайомий і відвіз до Праги. Сам голова сім'ї, хоч і мав право виїхати з України як багатодітний батько, залишився на батьківщині, служить у теробороні.
Любов Гетьманова
Жителька Бучі, тимчасово не працює, перебувала в декретній відпустці для догляду за дитиною. Зараз проживає в Іст-Ретфорді, Велика Британія.
Любов родом із Донецька, жили з чоловіком в одному з районів Луганська, над яким у 2014 році постійно літали ракети та снаряди. Переїхали до тихого та затишного містечка під Києвом… Після початку війни майже три тижні жили у підвалі, 10 березня вдалось виїхати з Бучі з евакуаційною колоною. Доїхали до Ужгорода, але куди потім – особливо не уявляли. Спочатку приїхали до Будапешта, там з'ясували, що Велика Британія заради допомоги українцям запустила спонсорську програму Homes for Ukraine. Через волонтерів знайшли літню пару у невеликому англійському містечку, яка запропонувала їх прийняти.
Ольга Петренко
Мешканка Харкова, працювала у Харківському державному цирку. Зараз мешкає у Клерморрісі, Ірландія.
Ольга жила у харківському районі П'ятихатки (30 км від кордону з Білгородською областю), де знаходиться фізико-технічний факультет Харківського національного університету та навчальний ядерний реактор. Перші ракети вдарили по району о 4:30 ранку. Коли в сусідньому будинку на початку березня знесло кілька верхніх поверхів, було вирішено їхати. Ірландія тоді тільки-но відкрилася для українців і Ольга прийняла рішення їхати туди – з дитинства хотіла побувати. Шлях до Ірландії проходив через Польщу, Німеччину та Францію.
З якими труднощами ви стикнулися у перші дні: житло, взяття на облік? Який статус ви обрали – біженець чи тимчасовий захист, чому?
Чиновники і волонтери робили що могли. Ставлення було дуже людське, я дивувалася їхній витримці, адже українців дуже багато, всі нічого не розуміють і по сто разів перепитують. Черги були величезні. Скажімо, щоб зайняти чергу на отримання талона, з яким я наступного разу маю право прийти на реєстрацію, я виходила з дому о 5 ранку.
Житло, мансарду будинку, надали зразу, безоплатно. Для нас підготували приміщення, всі базові речі: посуд, холодильник, рушники, навіть зубні щітки поклали і залишили старенький пилосос. Ми наразі залишаємося в наданому нам приміщенні, але як буде далі, не знаємо.
Ми перебуваємо під тимчасовим захистом, який діє 18 місяців. Статус біженця передбачає, що ви плануєте тут залишатися, але ми плануємо повертатися додому зразу, як це стане безпечно. Сподіваюся, ці півтора року нам не знадобляться.
Спочатку ми жили у батьків Машиного чоловіка (сама сестра з чоловіком зараз живуть у Сінгапурі), вони ж взяли на себе всі бюрократичні питання та пошук окремого житла. Документи оформили дуже швидко, але це завдяки допомозі німецьких родичів. Усі німці, з якими ми спілкувалися, були дуже доброзичливими.
Житло ми шукали самі, все пройшло досить швидко і зараз живемо у двокімнатній квартирі, яку оплачують соціальні служби. Чула, що німці, які дали притулок у себе українцям, можуть подати на компенсацію, але розмір я не знаю.
Усі українці в Німеччині мають отримати посвідку на проживання. У різних землях його дають на різний термін: десь на два роки, а десь на рік. Ми ще не отримали цей документ, тож зараз не скажу, на якийсь період. Але, наскільки я знаю, посвідку на проживання можна продовжувати.
Оскільки ми жили в друзів, жодних проблем не було. Невелика садиба, досі живемо там двома сім'ями, всього вісім чоловік. Зараз Олена, господиня, отримує якусь компенсацію від держави – за те, що надає нам житло. Навіть не цікавилася, яку. А я оплачую лише комунальні послуги.
Про набуття якогось офіційного статусу та допомоги я задумалася лише 7 березня. Був такий психологічний стан… Все як уві сні. Ці новини, батьки в Ізюмі, там бомблять, ніякого зв'язку немає... Потім таки зібралася з духом, поїхали до конгресу-центру у Празі (його віддали під потреби біженців, для оформлення документів). Маса народу, чиновники доброзичливі. Бутерброди, чай. Десять годин, напевно, чекали, але надвечір зареєструвалися – отримали візи та медичну страховку.
А щодо статусу нас ніхто й не питав – надали одразу тимчасовий захист, він на рік дається. Може, можна буде потім продовжити, не знаю.
Поки добиралися, нас скрізь зустрічали волонтери, годували, давали одяг, іграшки для дітей. В аеропорту нас зустріли спонсори – так називаються британці, які надають житло українцям (мінімум на пів року), отримуючи компенсацію від держави 350 фунтів щомісяця.
Ми здали біометрію та отримали Biometric residence permit – це віза на три роки (а заодно і ID-документ у вигляді пластикової картки), за якою ми можемо у Великій Британії жити, навчатися, працювати та винаймати житло. Усе оформлення зайняло у нас півтора тижня. Мені потім сказали, що ми везунчики – мовляв, в Англії все робиться неспішно.
Статус переміщеної особи надали у день приїзду. Чекали, щоправда, десять годин. Поселили нас безкоштовно у чудовому чотиризірковому готелі. (Там уся українська комуна мешкає, близько 80 осіб). Медичну страховку отримала за три дні, ірландський ідентифікаційний номер PPS, який дає право на роботу – за десять. Ставлення чиновників дуже доброзичливе.
Я обрала статус тимчасового захисту – не планую залишатись в Ірландії назавжди. Цей статус діє 52 тижні, далі його можна продовжувати на 90 днів упродовж трьох років. Потім – на розсуд уряду.
Яку фінансову допомогу ви отримуєте?
Щомісячна грошова допомога переселенцям у Польщі не передбачена. Але є інші різні виплати, якими можна скористатися. «Підйомні» – разово 300 злотих на людину (близько 65 євро). Виплати на дітей: Польща платить своїм громадянам 500 злотих на місяць на одну дитину, українців включили в цю програму також, тому мами з дітьми мають можливість отримувати ці кошти.
Є різні міжнародні виплати – ООН, Червоний Хрест тощо. Оформити можна лише одну міжнародну виплату. Вони обмежені в часі, зазвичай на три місяці. Сума там близько 600-700 злотих на людину щомісячно, залежно від організації. Є акції, разові й несподівані, на які можна потрапити. Приміром, буддистська організація роздавала продуктові картки на 2000 злотих.
Зараз у нас розмір допомоги становить 449 євро для дорослого та 311 євро на дитину до 14 років (у різних федеральних землях виплати різняться). Потім сума на дитину збільшиться. Наскільки – не знаю, синові ще 13 років. Допомогу я отримую на карту німецького банку, наприкінці кожного місяця – на наступний.
На початку були разові виплати, «підйомні», – по 2,5 тис. крон (це 100 євро). Зараз тимчасовим переселенцям платять на місяць по 5 тис. крон, не має значення – дорослий або дитина. Але це діє до кінця серпня. Потім не знаю, напевно, питання якось буде вирішуватися.
Для отримання фінансової допомоги я оформила в банку спеціальну картку. До речі, там була акція – всім українцям, котрі ставали клієнтами банку, платили 2 тис. крон. Тобто отримуєш картку, а там вже гроші.
Після приїзду ми з сином отримали одноразову допомогу від держави, по 200 фунтів на людину, а також по 50 фунтів у Червоному Хресті. Потім було оформлено Universal Credit – це програма фінансової підтримки українських біженців. Щомісяця платять 330 фунтів дорослому та 240 фунтів – дитини.
Розмір допомоги – 206 євро на тиждень. До речі, допомога з безробіття в Ірландії – 208 євро. Тобто фінансово ми фактично прирівняні до громадян країни.
Яка вартість продуктів, ліків, проїзду у транспорті? Чи існують для українців якісь пільги?
Вартість їжі плюс-мінус така, як в Україні. Враховуючи ріст цін в Україні зараз, то багато позицій в польських магазинах дешевші. Це одна із основних причин, чому при евакуації я вибрала саме Польщу. Є можливість не обмежувати себе у витратах на їжу, фрукти для дітей. Раз на тиждень можу відвести дітей у піцерію, в музей. Достатньо безкоштовних розваг – парки, мультимедійний фонтан у центрі міста. Активно цим користуємося.
До лікаря можна звернутися безкоштовно, отримати рецепт, пройти обстеження. Для дітей – безкоштовна стоматологія. Я не зверталася поки за медпослугами, але судячи з коментарів інших українців, ця система працює.
Я оформила дітей до найближчої школи без жодних проблем. Їхні обіди оплачував місцевий бюджет, підручники отримали теж безкоштовно. Також влітку діють безкоштовні денні табори для дітей. Проїзний на місяць коштує близько 130 злотих, але діти їздять безкоштовно, якщо вони мають учнівський квиток.
Ціни на м'ясні продукти, яйця значно вищі, ніж в Україні, але й якісніші. Вершкове масло – 3,50 євро за пачку, олія – близько 5 євро за літр. Ліки дорогі: потрібно було купити для сина «Нурофен» (протизапальне), упаковка 10 таблеток коштує майже 9 євро. Але якщо ліки виписує лікар, то вони безкоштовні. У разі потреби ми можемо звертатися до лікаря, все покриває страховка, яку оплачує держава.
До школи мій син пішов за кілька тижнів після приїзду – все безкоштовно. Загалом у школі навчається шість українських дітей, і для них було організовано курси німецької. Я ж ходжу на мовні курси, організовані міською владою. Це теж безкоштовно, включаючи усі навчальні матеріали. Музеї за пред'явленням українського паспорта безкоштовні. До 1 червня проїзд в автобусах та регіональних поїздах був безкоштовний, але потім запровадили проїзні, на місяць – 9 євро.
Якщо купувати продукти в супермаркеті Lidl – приблизний аналог нашого АТБ, де мало того, що прийнятні ціни, але ще й постійні акції, то ціни можна порівняти з українськими. М'ясо дорожче – 140 крон за кіло, це десь 200 грн. Хліб трохи дорожчий. Овочі як у нас, але якість краща. А цигарки та алкоголь, як і скрізь у Європі, звичайно дорожчі.
Проїзд у всіх видах транспорту був спочатку безплатний – показуєш паспорт і все. Але з червня зробили платний проїзд, за пільговими проїзними – 160 крон на місяць. Але це кумедні гроші, просто якісь символічні. Враховуючи, що у Чехії поїздки розраховані на час: півгодини будь-яким видом транспорту – 30 крон, півтори години – 40 крон.
З одягу давно вже нічого не купувала, все необхідне – речі, побутова хімія є у центрах допомоги українським біженцям. Щодо ліків – якщо за рецептом, то в аптеці отримуєш безкоштовно, це покриває медична страховка. А якщо без рецепта, то дорого. Валер’янка, наприклад – 300 крон. Щодо мовних курсів та гуртків – навесні був цілий список, куди можна ходити безкоштовно. Як це зараз – не знаю.
Кілограм м'яса коштує шість фунтів, хліб – 1,5 фунта, дволітрова упаковка молока – стільки ж. Картопля – до трьох фунтів за кілограм. Похід у кафе коштуватиме 15-20 фунтів. Поки ти під опікою спонсорів (тобто не платиш за житло), то в принципі вистачає на все, якщо не сильно жирувати. Тут намагаються допомогти з їжею (є пункти роздачі безкоштовних обідів), у благодійних організаціях можна отримати побутову хімію та новий одяг. Коли ми приїхали, дали безкоштовну сім-картку на пів року.
Школа та садок – безкоштовно (у тому числі обіди, форма, підручники). Мовні курси безкоштовні. Освітні – на розсуд джоб-центру, вони не будь-яку освіту оплачуватимуть. Ось що дорого – це проїзд, автобус від нас до найближчого містечка, це три зупинки, сім хвилин їхати, коштує три фунти.
Батон хліба коштує два-три євро, кілограм яловичини – 13-20 євро, курятина вдвічі дешевша. Овочі та фрукти відносно недорогі, кілограм картоплі, наприклад – до 1,5 євро. Пляшка пива 1,7-3,5 євро, віскі – від 20 євро. Проїзд дорогий та залежить від відстані. Наприклад, поїзд Клерморріс-Дублін (це 250 км) коштує 38 євро в один бік. А ось одяг дешевий. При цьому українцям після приїзду видали сертифікат на 100 євро на купівлю одягу.
Медобслуговування, окрім стоматології, безкоштовне. Дитячі садки платні, а от школа – ні. Мовні курси безкоштовні, а із освітніх курсів безкоштовні тільки чомусь на кухарів.
Чи є можливість офіційного працевлаштування, чи продовжують при виході на роботу виплачувати якусь допомогу?
Я й далі працюю на українську компанію, онлайн. Це невеликі гроші, але багато українців не мають і того. Чи продовжують при цьому платити матеріальну допомогу? Як я казала, щомісячна грошова допомога переселенцям у Польщі не передбачена.
Офіційно працевлаштуватися можна, але дуже багато пропозицій саме неофіційної роботи. Оскільки люди не навчені мови (а мовні курси – це чи не найбільша проблема, я лише недавно змогла записатися на курси польської), то вони можуть претендувати лише на фізичну роботу: поля, склади, прибирання.
Поляки, які брали під опіку українців, отримували 40 злотих добових на одну людину. З липня ця програма не діє, тепер українці мають домовлятися з господарями, платити оренду, комунальні послуги. Становище багатьох безвихідне. Тому почалися спроби зловживання з боку роботодавців. Бо людей виставили з домів, багатьом нема куди вертатися. І замість стандартної ставки 15 злотих на годину (фізична робота) пропонують шість. Або пишуть: дамо місце для проживання і годуватимемо. А ви за це маєте працювати в полі. Не скажу, що таких вакансій багато, але є тенденція.
Без знання німецької мови можна влаштуватися лише на некваліфіковану роботу. Тому, незважаючи на вільне знання англійської, вчу німецьку. Якщо продовжувати працювати в Україні, віддалено, розмір допомоги зменшується: скільки ти отримуєш в Україні, рівно цю суму в переказі на євро у тебе віднімають. Але квартира та медична страховка все одно оплачуються державою.
Так, чеська тимчасова віза дозволяє працювати. Зараз я працюю офіційно у чеській школі, зарплата – близько 20 тис. крон. При цьому право на допомогу я втратила. А доньки отримують, як і раніше, по 5 тис. крон. Загалом, на ці гроші вже можна нормально жити. Якщо, звичайно, не винаймати самостійно квартиру – однокімнатна коштує на місяць до 20 тис. крон, комунальні послуги – близько 8 тис. крон.
Отримана трирічна віза Biometric residence permit дозволяє офіційно влаштуватися на роботу. Допомогу, звичайно, перестають виплачувати, але мінімальна заробітна плата в Англії – 1315 фунтів. Це вчетверо більше допомоги.
Можливість офіційного працевлаштування з’являється з моменту отримання ідентифікаційного номера. На офіційній роботі можна працювати три дні на тиждень, не втрачаючи допомоги. Дистанційно працювати можна, але при цьому потрібно декларувати доходи та сплачувати податки. Але відповідно до твоїх доходів зменшується розмір допомоги.
Як проводите дозвілля ви та діти? Спілкуєтеся із земляками, інтегруєтеся у місцевий соціум?
Так склалося, що тут, в Любліні, ми спілкуємося з українцями, з якими знайомі багато років. Нові знайомства не заводили. Інтеграція в місцеву спільноту – шлях для тих, хто виходить на роботу в місцеві компанії. А якщо працюєш онлайн, то соціалізація не відбувається. Діти так само спілкуються з давніми знайомими. Заводити нові знайомства не прагнуть, хочуть вернутися додому.
На даний момент ми спілкуємося здебільшого з українцями: і діти, і дорослі. Думаю, з початком наступного навчального року синові буде простіше знайти друзів серед місцевих.
Особисто я, звичайно, більше спілкуюсь із українцями. А діти давно адаптувалися, ходять до чеських класів, у них друзі серед місцевих. Чеську мову вже добре знають, хоча польська, як на мене, простіша.
Ми спілкуємося і з земляками (тут є клуб, де допомагають із вивченням мови, проводять розважальні заходи), і з місцевими. Син дуже швидко порозумівся з дітьми. Пішов до місцевої Nursery school – це аналог нашого дитячого садка. Його там хвалять.
Діти здебільшого спілкуються в українському колі. Але зараз на канікулах літні табори, де всі разом – українці та ірландці. Для українців організували секцію йоги, майстер-класи живопису та танців – це все безкоштовно. Майже щосуботи – екскурсії до океану або красивими місцями та містами, це платно, але не дорого: 13-20 євро за проїзд в обидва боки.
Європейські країни поступово скорочують допомогу українським біженцям. Ви це відчуваєте на собі? Чи змінюється ставлення місцевих до вас?
Як я вже казала, з липня вже не діє програма, коли місцеві громадяни, які брали під опіку українців, отримували 40 злотих добових (залишилися лише виплати на багатодітних українок, неповносправних тощо). Був гуманітарний пункт з безкоштовним одягом. Це дуже виручило, коли змінився сезон і треба було переодягати всю родину з зимового одягу на весняний. Зараз його закрили. Залишили пункт видачі їжі, але наскільки розумію, він діє для багатодітних та інших незахищених категорій.
Як не дивно, переважно про «знай своє місце» я чую не від поляків, а від українців, які приїхали до війни і зляться, що переселенцям щось там давали безкоштовно. Постійні дискусії в місцевих чатах. Ті, що приїхали раніше: «Все має бути справедливо, платіть за себе самі, як ми». Переселенці: «Ваш чоловік хай не працює тут, а вертається в Україну, щоб справедливо». Все це, звісно, зі значно експресивнішою лексикою.
У Німеччині допомога не зменшується, українським біженцям надаються всі можливості, щоб якнайшвидше інтегруватися в країні. І на побутовому рівні все чудово, німці дуже доброзичливі.
Безумовно, пряма фінансова допомога скорочується. Чехи нам допомагають, але не можемо ж ми постійно жити за їхній рахунок. Але це зниження… воно якесь смішне, як із тим платним транспортом: пільговий проїзний коштує 160 крон на місяць, при цьому півгодини будь-яким видом транспорту – 30 крон. Рівень допомоги, швидше за все, з вересня буде зменшено, але знову ж таки питання – наскільки? Чимало українців уже влаштувалися на роботу. Так, вона не завжди за фахом, але вона є, і в будь-якому випадку рівень зарплати вищий за допомогу.
А щодо ставлення місцевих жителів… Чехи дуже емоційно сприйняли все, що сталося в Україні. Адже вони самі побували у такій ситуації. Спочатку в 1938 році, коли Великобританія та Франція їх зрадили, і німці анексували частину території країни. А потім 1968 рік… Чехи чудово розуміють, що це таке, дорослі чудово пам'ятають радянські танки на вулицях своїх міст. Напевно ніхто так зараз не розуміє українців, як чехи.
Поки що нічого не змінилося. Але коли закінчаться шість місяців, спонсори можуть вийти з програми, і тоді знадобиться своє житло. Проте можна буде подати заявку на допомогу в оренді. Можливо, може бути змінено розмір допомоги.
До речі, ми вже змінили спонсорів. Ті, хто нас дав притулок із самого початку, я зрозуміла, що їм дуже важко з маленькою дитиною. Все ж таки вони не звикли до постійного шуму. Зараз ми переїхали до родини з дітьми. І їм веселіше, і мені легше.
Обмежень допомоги немає, але просять, щоб українці шукали роботу. Але нормальну кваліфіковану роботу знайти складно. Мінімальна зарплата – 10,5 євро на годину. Тож за повної зайнятості можна заробити 420 євро на місяць. «Чистими», мінус 20% податків, виходить 336 євро. А допомога виходить 824 євро на місяць.
А ставлення місцевих жителів не змінилося. Усі дуже доброзичливі, посміхаються, вітаються, коли дізнаються, що з України, кричать «Very warm wellcome!» Більш привітного народу уявити неможливо.
Чи є бажання залишитися у країні перебування, заради дітей, хорошої освіти, знання мови?
Українцям за кордонам не відкрилися безмежні можливості. Нам треба десь жити, утримувати себе і дітей, оплачуватися дітям репетиторів. І все це працюючи, приміром, прибиральницею в школі. При таких даних складно дати дітям гідну освіту й забезпечити нормальний рівень життя.
Так, бажання є, і величезне!
Молодшій доньці тут однозначно подобається, система освіти набагато краща, ніж у нас. Старша вже вступила на германістику до Карлового університету (один із найстаріших у Європі). Середня дочка спочатку не хотіла залишатися, але поступово адаптувалася, все налагодилося, друзі. Чехія – дуже спокійна, безпечна країна. Особисто я напевно залишилася б, заради молодшої дочки.
Так. Причина переїзду – не найприємніша, але якщо розглядати це як шанс, то чому б не скористатися? Мені дуже хотілося б залишитися. Тож треба постаратися.
Повертатися мені поки що нікуди – мій район у Харкові перетворився на зруйновану примару. Тут доньки та старенька мама, їй 81 рік. Звісно, я повернуся. Не знаю, правда, коли. А доньки, найімовірніше, ні. Мама мріє повернутися, весь час плаче…
Андрій Кузьмін, «Главком»
- Як українські біженці стають активістами: історія харків’янки у Румунії
- Директор Центру допомоги біженцям: Українці у Молдові сплять із паспортом під подушкою
- Із Херсона до Німеччини: історія українки, яка вирвалася з окупації
- Посол Василь Мирошниченко: Австралійці готові приймати ще більше українців
Коментарі — 0
