Кавказька війна-2020 у дзеркалі кремлівської пропаганди
Події в Нагірному Карабасі, де Азербайджану вдалося зайняти значну частину територій, які довгі роки контролювала Вірменія, поставили перед російською машиною пропаганди нові завдання. Населенню країни-агресорки треба було оперативно відповісти на непрості питання. Наприклад, чому Росія не втрутилась і не захистила свого союзника по Договору про колективну безпеку.Чому спокійно сприйняла свій збитий над Вірменією гелікоптер і гарантувала безпеку майбутній залізниці через вірменську територію із Баку до Нахічевані та в перспективі далі в Туреччину. Чому російська військова техніка, про передові досягнення якої росіянин чує зранку до вечора, виявилася безпорадною перед безпілотниками турецького виробництва. Чому врешті-решт після неодноразово оголошеної перемоги над тероризмом у Сирії, в Азербайджан (тобто на кордон з російським Дагестаном) входять турецькі військові (серед яких за версією російських ЗМІ є й сирійські бойовики)?
Без сумніву, докорінна зміна ситуації вимагає на ходу міняти зміст тамтешніх темників, однак чисельний апарат пропаганди (від телезірок до топ-блогерів) загалом справляється з цим. Оскільки ці ж самі пропагандисти перед цим були задіяні і в інформаційній війні щодо нашої держави, неважко помітити, що ситуація в Україні-2014 та Вірменії-2020 описується ними дуже схожим чином. Докорінна ж відмінність полягає у тому, що одні й ті самі прийоми використовувались в українському випадку для виправдання збройної агресії, а у вірменському – для відмови від втручання у конфлікт.
Кілька тез, які активно просуваються в російському медіаполі.
Творення образу failed state й «проамериканського президента»
Тенденція до зображення дійсності Вірменії в негативних тонах почалася з часів масових акцій протесту проти обрання прем’єр-міністром країни Сержа Саргсяна в 2018 році, які в російських медіа прямо порівнювались з українською Революцією гідності. Хоча самі учасники протестів у Єревані усіляко заперечували будь-яку схожість з українськими майданами і намагалися демонструвати симпатії до Росії, в Кремлі грубо і зримо демонстрували, що розвиток подій у Вірменії їм дуже й дуже не до вподоби. А вже після того, як Нікол Пашинян, що прийшов до влади на хвилі протестів, дозволив затримати за звинуваченням у захопленні влади близького друга Путіна експрезидента Роберта Кочаряна, вони опустилися до найнижчої відмітки. За словами дипломатів, Володимир Путін навіть намагався зустрітися з ув’язненим Кочаряном під час засідання саміту Євразійського економічного союзу в Єревані, а демонізація нинішнього вірменського керівництва в інформаційному просторі Росії почала набирати обертів з застосуванням усього відпрацьованого на Україна інструментарію. Оцінки, які даються на російському телебаченні Пашиняну, не дуже відрізняються від тих, які давалися свого часу Віктору Ющенку чи Петру Порошенку: симпатик НАТО, компрадор, «американський зять»...
Зрозуміло, що причиною вірменських протестів в російських медіа ніколи не називається невдоволення корумпованістю попередніх урядів. Навпаки, як і українські акції непокори 2004-2005 та 2013-2014 років, вони розглядаються виключно, як частина певної глобальної змови проти Росії. Відповідно і прем’єр Пашинян зображується, в першу чергу, як несамостійний політик, сліпий виконавець волі своїх закордонних кураторів. Хто такі ці куратори – кожен трактує по-своєму. Наприклад, лідер руху «Суть часів» Сергій Кургінян вважає, що це «британці, які будують турецький халіфат». Інші версії не менш оригінальні, аж до того, що вірменський прем’єр-міністр таємно колаборує з Ільхамом Алієвим. Принаймні, всі сходяться у тому, що метою іноземних «центрів впливу» на керівництво закавказької країни є ослаблення Росії – чи то в регіональному, чи то в глобальному масштабі. Для підтвердження тези про «русофобство» Пашиняна використовуються дуже неоднозначні аргументи, наприклад широко висвітлюється відсутність прапора Росії під час зустрічі Пашиняна з російським міністром зовнішніх справ Сергієм Лавровим (хоча реально це не є порушенням протоколу)
Звичайно ж, в найгірших традиціях антиукраїнської пропаганди, Нікола Пашиняна одразу ж звинуватили і в фашизмі: популярна «Газета.ру» розмістила розвідку про те, що в 1943 році у складі Вірменського легіону німецького вермахту воювала людина з тим же ім’ям, що й дід чинного прем’єра. Пашиняну пригадали і спільні маневри вірменської армії з НАТО, і скорочення викладання російської мови у вірменських школах, і відключення російських телеканалів. Як аргументи пропагандисти використовувалися схвальні твіти про Пашиняна російського опозиціонера Олексія Навального (згадаймо, що у «вину» українському майданові ставили присутність на його сцені російського опозиціонера Михайла Ходорковського) і сам факт діяльності у Вірменії фонду Сороса (аж до вживання слова «соросята»). Врешті-решт російська пропаганда закинула голові вірменського уряду і встановлення пам’ятника творцю згаданого Вірменського легіону Гарегіну Нжде, порівнявши при цьому Пашиняна з «бандерівцями». Хоча згаданий монумент було відкрито в Єревані ще у 2016 році за ініціативою та за участі попереднього президента Сержа Саргсяна. Тобто, перед нами той самий набір ідеологічних кліше, що застосовувався і перед початком вторгнення росіян на Україну, з додаванням місцевого колориту.
«Розплата за майдан»
Зрозуміло, що після обробки населення в такому ключі, йому вже легше було пояснити, чому Росія не хоче допомагати на карабаському фронті країні, яка разом з нею входить до Організації договору з колективної безпеки та навіть абсолютно синхронно голосує в ООН з кримського та донбаського питань. Хоча в перші дні азербайджанського наступу нову генеральну лінію у Росії відчули ще не всі. Деякі персонажі, знайомі нам ще по Донбасу, за інерцією побігли на нові фронти: в Карабаху помітили присутніх на сайті «Миротворець» співачку Юлію Чичеріну, блогера Семена Пегова та пропагандистів з телеканалу «Анна ньюз». Також про своє бажання воювати на вірменському боці оголосили добровольці з Абхазії та «Народне ополчення Криму». Однак ентузіазм досить швидко згас, очевидно не без впливу представників спецслужб, які пояснили гарячим головам, що у цьому конфлікті російська підтримка не передбачена.
«Держава, яка знаходиться досить в складному становищі, на межі бойових дій, не може собі дозволити організацію внутрішнього політичного життя і влади за допомогою вулиць. До добра це не доводить. Розкол суспільства не веде ні до чого хорошого, консолідувати треба суспільство, а не розвалювати», – сказав він. Іншими словами, Путін натякає на те, що договори про безпеку підписувалися з попередньою владою, а щодо нинішньої взяті на себе зобов’язання можна й не виконувати. Згадаємо: вторгнення у Крим російський президент також пояснював тим, що із втечею Віктора Януковича українська влада нібито втратила легітимність, а отже й будь-які договори про кордони з нею втрачають в нових реаліях свою чинність. Отже зміна влади внаслідок масових акцій і у випадку з Україною, і у випадку з Вірменією в Москві трактується як підстава для невиконання підписаних з цими державами угод. Тільки в Криму подібним чином пояснювалась необхідність застосування військ всупереч дороговру про дружбу, а в Карабасі цим же, навпаки, мотивувалось невтручання в конфлікт всупереч договору про колективну безпеку.
Втім, логіку дій Москви в нинішньому карабаському конфлікті зрозуміти взагалі дуже важко. Здається, ця держава свідомо діє проти власних інтересів, втрачаючи свого останнього союзника на Південному Кавказі – Вірменію. Пояснити таку поведінку можна лише особистим характером Володимира Путіна і авторитарним характером влади в Росії, коли примхи лідера стають важливішими за стратегічні державні інтереси. Здається, російський президент отримує задоволення, дивлячись, як комусь сутужно доводиться без Росії, навіть якщо такі експерименти серйозно б’ють по населенню самої Росії. З іншого боку, кожне загострення протистояння російського президента із кимось з найближчих сусідів завжди супроводжується зростанням президентського рейтингу. Певно, через це жертвами подібної політики ставали як країни, лідерів яких Путін вважає своїми особистими ворогами (Україна, Грузія, а тепер Вірменія), так і абсолютно лояльна Білорусь.
Українці ж сповна відчули на собі економічну блокаду з боку Росії ще після Помаранчевої революції. Газовий шантаж у різних формах тривав щодо нашої країни аж до підписання мід «Нафтогазом» та «Газпромом» в 2019 році газового контракту, який передбачав прийнятні для України умови транзиту та виплати українській стороні 2,9 млрд долларів. Очевидно, що остаточно добитися поставлених перед собою політичних цілей російському лідерові завадила лише сланцева революція в США, санкції проти «Північного потоку-2». До цього всього тепер додалось зменшення попиту на газ у світі під час пандемії. Наслідки такої політики сили були катастрофічні й для самої Росії: Україна навчилася використовувати свій транзитний потенціал, Європа диверсифікувала постачання. Вірменію ж російські демарші застали зненацька, під час перших військових поразок.
Теза про «небоєздатну армію»
Однак з першими військовими поразками вірменських сил, у російському суспільстві виникли нові питання: якщо вірменська армія, створена за подобою російської, навчена в російських училищах та озброєна російською зброєю отримала поразку, то наскільки боєздатною є армія самої Росії? Зрозуміло, що з’явилася необхідність пояснити і своїм співвітчизникам, та й вірменам також, що Вірменія отримала поразку у війні не через зраду Росії, а з причин внутрішньої слабкості власних збройних сил і неефективного політичного управління «бандерівцем» Пашиняном. Через це російські медіа заполонили псевдоаналітичні матеріали, які в найчорніших тонах описували безлад у вірменських збройних силах, провал мобілізації і вірменських командирів як вкрай некомпетентних в своїй справі людей (правда, забуваючи, що саме ці люди завоювали та роками утримували близько 20% визнаної світом території Азербайджану). Наприклад, популярний таблоїд «Комсомольская правда» 19 листопада розмістив інтерв’ю з генералом Мовсесом Акопяном, про те, що офіцерів генерального штабу в Вірменії нібито на свій розсуд призначає і знімає дружина президента Анна Акопян (зауважимо, за Віктора Ющенка так само звинувачували у втручанні в українську політику Катерину Чумаченко). Пізніше військовий оглядач цього ж видання Віктор Баранець написав лонгрід про те, що вірменські військові не вміють поводитися з сучасною технікою. Ряд інших видань, навпаки, запевняє, що вся техніка вірменської армії була стара, радянська, немодернізована і в непридатному для використання стані. Неважко помітити, що точно такими ж словами ті самі експерти включно з Баранцем, раніше описували боєздатність української армії. Правда п’ять років тому їм треба було доказувати, що Збройні сили України витіснили з Іловайська одіозні «шахтарі й трактористи» з донбаського ополчення, а не регулярні частини російської армії, що вдерлися на територію України.
До слова, про наявність сучасної зброї у Вірменії росіянам прекрасно відомо – адже вони і є практично монопольними її постачальником. Проблема в тому, що це новітнє озброєння у ході бойових дій не продемонструвало заявлених можливостей. Мова йде про розрекламовані російські ракетні комплекси «Іскандер», які, як обіцяли російські експерти на початку конфлікту, мали переломити ситуацію в зоні бойових дій. Реально ж під час війни ракети цього комплексу не змогли вразити жодну з поставлених цілей. Одна з ракет, відхилившись від курсу, вразила житловий квартал міста Гянжа (за іншою версією, це могла бути ще радянська ракета «Ельбрус»).
Окрім того, міністерство оборони Азербайджану інформувало про те, що в ході боїв на Фізулі-Джебраїльському напрямку були знищені сучасні російські розробки – три зенітно-ракетних комплекси «Тор-М2КМ» армії Вірменії, які надійшли на озброєння лише рік тому. І, звичайно, повністю провалилася вся система протиповітряного захисту з допомогою систем С-300: за їхньою допомогою було перехоплено лише дві ракети, в той час, як азербайджанською стороною було знищено три таких комплекси. Певно, вразливість систем протиповітряної оборони зараз серйозним чином турбує російське військове керівництво, цим можна пояснити невеличку паніку, пов’язану з нещодавною передислокацією закупленого Україною турецького безпілотного літального апарату Bayraktar TB2 на полігон «Широкий Лан» в Миколаївській області. При цьому безпілотник, подібний до тих, що допомогли здобути перемогу азербайджанцям, пересувався безпосередньо в зоні адмінкордону з Кримом непомітно для окупантів. Однак населення в цілому прийняло на віру тезу про «небоєздатність» вірменських збройних сил.
Дипломатичний фронт: підстави для (не)вторгнення
Поразка вірмен на карабаських фронтах стала також поразкою російської дипломатії. Тепер на території Закавказзя з’явилися турецькі війська, а партнери з-поміж країн СНД потроху шукають собі інших, більш надійних, союзників. І якщо негативний образ Вірменії та її керівництва росіянам за два роки загалом вдалося створити, то карабаські події потребували переосмислення й міжнародних договорів самої Росії, яка завжди вважала своїм досягненням створення Організації договору про колективну безпеку. Організація розглядалася не тільки як альтернатива НАТО, а й як драйвер інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Звичайно ж, про роль Росії, яка брала на себе обов’язок захищати інших учасників організації від зовнішньої агресії, кожен росіянин чув і не раз. Тепер же йому потрібно пояснити, чому у 2020 році Росія відмовилась виконувати узяті на себе міжнародні зобов’язання.
Формальні причини такої поведінки були сформульовані самим Володимиром Путіним і зводились до того, що оскільки конфлікт триває не на території Вірменії, то і втручатися туди не було юридичних підстав.
«Як відомо, Вірменія є членом ОДКБ, у нас перед Вірменією є певні зобов'язання в рамках цього договору. Бойові дії, на превеликий наш жаль, вони тривають досі, вони ведуться не на території Вірменії. Що ж стосується виконання Росією своїх договірних зобов'язань в рамках цього Договору, то ми завжди виконували, виконуємо і будемо виконувати свої зобов'язання» – запевняв російський президент в програмі «Москва. Кремль. Путін». Це, зауважимо, слова людини, яка ігнорувала будь-які свої зобов’язання, коли вводила війська в Україну і Грузію, утримує їх в Молдові попри вимоги уряду цієї країни, резолюціям ОБСЄ та Генеральної асамблеї ООН.
«Вірменія ж не визнала незалежність і суверенітет Нагірного Карабаху. Це означає, що з точки зору міжнародного права і Нагірний Карабах, і всі прилеглі до нього райони були і є невіддільної частиною території Азербайджанської Республіки», – повторює російський президент.
Але ж не можна казати, що війна зовсім не велася на вірменській землі! Принаймні одна із згаданих систем С-300 була знищена на території Вірменії, до того ж у вірменському небі перед самим перемир’ям азербайджанськими військовими було збито російський вертоліт. Однак це ніяким чином не спонукало Москву діяти відповідно до підписаних з Єреваном договорів про колективну безпеку. Росія навіть не вдалася до якихось формальних дипломатичних демаршів щодо Баку. При тому, що коли в 2015 році Туреччина збила над своєю територією російський Су-24, Кремль прореагував швидко: скасував безвізовий режим, обмежив діяльність турецьких підприємств на території Росії тощо. Можна згадати й про те, що й ряд українських громадян, серед яких цілком лояльні до уряду РФ Євген Мураєв, Олександр Вілкул, Борис Колесніков і Вадим Новинський позаминулого року потрапили під санкції взагалі без будь-яких видимих причин. Зате для Баку загибель російських військових не мала ніяких наслідків. Російська дипломатія проковтнула навіть відверто знущальний коментар посла Азербайджану Полада Бюльбюль огли щодо того, що «на війні як на війні – трапляється всяке». В інформаційному полі ця тема просто замовчується.
Проміжний підсумок для Москви
Росія вже давно формує своєрідну віртуальну реальність завдяки повній монополії влади на всі сфери масової інформації. Кремль також швидко пристосовується до нових технологій, зокрема використовує масове поширенню фейків через соцмережі, утримує ботоферми, розміщує пропагандистські кліше в художніх творах, мобілізує в мережі лідерів громадської думки тощо. Звичайно, творенню нової реальності сприяє і те, що вона відповідає настроям, що панують в російському суспільстві (згадаймо, що 85% росіян радісно підтримали крадіжку Криму). Теза про вороже оточення стала домінувати в цьому світі приблизно з часів агресії проти Грузії у 2008 році і у кінцевому вигляді сформувалася протягом нинішнього російсько-українського протистояння. Тому коли виникла потреба зарахувати до списку ворогів ще й Вірменію, апарат пропаганди впорався з цим дуже легко. Проблема лише у тому, що цей світ все ж таки залишається віртуальним. З додаванням кожного нового ворога він се більше буде розходитись з реальністю, повернення в яку буде дуже болісним і неминучим…
Микола Поліщук, для «Главкома»
Коментарі — 0