рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Чорні дні для «чорного саду». Карабаський конфлікт: уроки для України

    Конфлікт
    • Станіслав Желіховський
    • Розсилка
    Чорні дні для «чорного саду». Карабаський конфлікт: уроки для України

    Чи придатний «азербайджанський план» для Києва

    10 листопада завершилась Друга Карабаська війна. Закінчилася поразкою Вірменії.

    Згідно з підписаним тристороннім (Азербайджан, Вірменія, Росія) мирним договором (фактично, вірменською капітуляцією) Баку зберігає за собою територіальні надбання. Протягом наступних кількох тижнів під контроль азербайджанців відходять захоплені Єреваном райони (Кельбаджарський, Агдамський, Лачинський), уздовж лінії зіткнення розгортається миротворчий контингент Російської Федерації, тощо.


    джерело: rbc.ru
    джерело: rbc.ru

    На перший погляд, наступ азербайджанських збройних сил у Нагірному Карабасі, який розпочався 27 вересня, може здатися таким собі актом справедливості. Адже регіон є міжнародно визнаною територією Азербайджанської Республіки, контроль над яким було втрачено на користь Республіки Вірменія майже три десятиліття тому –  під час першого конфлікту між двома південно-кавказькими країнами. Тоді ж виникла так звана Нагірно-Карабаська Республіка. Паралельно був проведений «референдум» про її незалежність.

    Сценарій доволі знайомий для українців. Адже в Україні у 2014 році мали місце схожі події, коли Москва, окупувавши частину території, створила ніким невизнані маріонеткові квазіреспубліки і провела псвдореферендуми про їхню самостійність.

    Втім, крок, на котрий пішов Азербайджан для відновлення суверенітету над окупованими територіями, навряд чи може бути застосований в реаліях російсько-української війни. Навіть попри певну схожість ситуацій. А такі пропозиції, варто зазначити, почали лунати в Україні ще з перших перемог Баку.

    Відмінності же між двома ситуаціями такі:

    по-перше, природа обох конфліктів є різною. Якщо Карабаський конфлікт має в свій основі чітко виражений етнічний фактор, то російська агресія проти України має фактор геополітичний – недопущення інтеграції Києва із Заходом і взагалі неможливість отримання нашою державою повного суверенітету від Москви;

    по-друге, Вірменія – не Росія. Вимірювати співвідношення сил Азербайджан-Вірменія/Україна-Росія немає сенсу. Адже зрозуміло, що супротивник України набагато потужніший, ніж Вірменія по відношенню до Азербайджану. Ба більше, якщо раніше між двома кавказькими республіками можна було говорити про певну паритетність, то останнім часом Азербайджан значно наростив економічну та військову міць, що й надало можливість останньому здійснити прорив у Карабасі. До того ж за підтримки Туреччини;

    по-третє, варто пам’ятати, що навіть попри гіпотетичне послаблення Росії на окупованих українських територіях й навіть (у випадку, якщо Київ наважиться на силовий варіант їхнього звільнення) попри певну успішність відвоювання тих чи інших непідконтрольних районів, це може виявитися своєрідною пасткою для Києва – щось на кшталт того, як це мало місце шість років тому. А враховуючи той факт, що Кремль полюбляє проштовхувати «миротворчу» ідею, як це було у 2017 році під час саміту БРІКС і, зрозуміло, хто має бути «миротворцями» (Карабах є свіжим прикладом), про відновлення суверенітету й контролю над кордоном Києву варто буде забути надовго.

    Ну і, по-четверте, не слід забувати й про один з головних факторів для України в розрізі російської агресії — міжнародну підтримку. Усі роки конфлікту Київ при будь-якій зручній нагоді наголошував, що він не має наміру звільняти окуповані Росією території (Донбас, Крим) силовим методом, покладаючись головним чином на політичні та дипломатичні інструменти. Тому Україні важливо дотримуватись своїх принципів і зобов’язань, щоб не втратити підтримку з боку цивілізованого світу. Адже Росія, знову ж таки, — не Вірменія. Її вплив на міжнародній арені непомірно більший, а тому можливостей для того, щоб звинуватити Київ у порушені домовленостей в арсеналі Москви, навіть попри недобру репутацію останньої, є досить багато.

    Таким чином, навіть попри заманливу картинку, що надходить з південно-кавказького театру воєнних дій, в чомусь, на перший погляд, схожої з вітчизняним реаліями, Україні не слід серйозно думати про втілення подібного сценарію на своїй території. Адже відмінностей між двома конфліктами значно більше.

    Звісно, повністю виключати силового сценарію не варто. Можливо, саме він стане у нагоді при звільнені окупованих територій. Особливо, якщо Москва, покинувши ці райони, залишить їх під контролем незаконних збройних формувань, які не бажатимуть скоритися українській владі. В іншому випадку, шлях Києва до відновлення суверенітету має лежати лише у політико-дипломатичній площині.

    Та й взагалі, ще зовсім рано говорити про успішність «азербайджанського» сценарію. Адже не відомо, як надалі відбуватимуться події в Нагірному Карабасі, враховуючи присутність іноземних миротворчих контингентів. Чи не завеликою буде політична ціна для Азербайджану? Чи не перетворяться звільнені території економічним тягарем для останнього?

    Станіслав Желіховський, для «Главкома»

    Думки авторів публікацій не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»


    Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies