Ми – стрімко старіюча країна
Прораховуючи результати майбутніх президентських чи парламентських виборів, експерти роблять поправку на можливе застосування адмінресурсу, підгодовування електорату «гречкою» та використання брудних технологій. Всі ці чинники дійсно можуть підрихтувати справжній рейтинг кандидата. Однак давно слід прийняти нову українську реальність: колись наш електорат являв собою різні типажі, які в тій чи іншій мірі були чутливими до всіх перерахованих можливостей впливу, нині ж профіль середньостатистичного виборця втрачає розмаїття й помалу зводиться до одного «виду». А причина тому проста – демографія.
Ми – стрімко старіюча країна, в якій до виборчих дільниць йдуть люди переважно середнього чи похилого віку – втомлені життям, озлоблені низькими доходами (читай: пенсією) та в силу перших двох характеристик схильні вірити у казки, чи то пак обіцянки кандидатів. Молодь, більш гнучка розумом й тілом, навчається по «закордонах» або там же збирає полуницю чи бере участь в іншій сезонній або постійній роботі. Звісно, не вся, але проблема у тому, що молодь – це взагалі зникаючий «вид», гідний занесення до демографічної червоної книги.
Пораховано, що станом на поточний рік діти в Україні (від 0 до 15 років) становлять лише 13,7%. Люди, старші 65 років – 15,5%. Решта – це все працездатне населення України, якого, здавалося б, не мало. Але тільки не для демографів, які називають подібну вікову піраміду регресивним типом, що призводить до старіння нації. Такий тип розподілення населення є характерним для високо розвинених країн, однак не поспішаймо радіти. Від по-справжньому розвинених країн нас відрізняє один чинник, про який йшлося вище, а саме це – міграційні процеси.
Пару місяців тому всі обговорювали нашуміле соцдослідження, проведене КМІСом, згідно із яким кожен третій респондент хотів би залишити Україну. В цю цифру увійшли як ті, хто робить для еміграції конкретні кроки, так й ті, хто лише мріє на задану тему, чекаючи на «сприятливі обставини». При цьому з потенційних емігрантів 55% припадає на молодь у віці від 18 до 29 і ще 44% – на тридцяти- та сорокарічних людей. І це справді вражаючі цифри.
Однак повернемося до виборів. Хай більше нікого не дивує те, що, згідно із останніми опитуваннями, досить високі сходинки у президентському рейтингу посідають відверті популісти зі значним політичним досвідом за плечима або нові обличчя зі сфери шоу-бізнесу. Український виборець у масі своїй дедалі більше демонструє дві якості: розумову ригідність, тобто нездатність змінюватися разом зі швидкоплинними змінами оточуючого середовища, та ментальний інфантилізм, під яким я маю на увазі готовність піддатися популістичному впливу.
Здебільшого пасивне, консервативне та песимістичне – ось основні характеристики електорального поля України, котре значною мірою складається з людей вже немолодих. Вони схильні легко забувати про те, що було десять, п’ять років чи навіть рік тому – саме так і виникає ефект українських «грабель», коли до влади приходять одні й ті самі політики. На нинішнього виборця можна навіть не витрачати традиційну «гречку», достатньо й продуманих маніпуляцій з його не достатньо критичним мисленням.
Чи усвідомлюють це теперішні кандидати всіх рівнів? Гадаю, що так. Деякі з них вже зараз доволі успішно конвертують розуміння подібних нюансів у алгоритм своєї кампанії. Проте що робити із подібною проблемою на державному рівні? За рік чи два її не виправити, адже це не достатній термін для того, аби побудувати країну, з якої не захочеться тікати у збирачі польських яблук чи у різноробочі на португальському будівництві. Це те – що стосується міграційного аспекту.
Якщо ж говорити про катастрофічне падіння народжуваності, то тут справа іще складніша. Нещодавно влада КНР вирішила зняти усі табу на дітонародження, які діяли з 1979 року. Виявилося, що державна регуляція дітонародження мала ту саму негативну оборотну сторону, яку ми спостерігаємо в Україні, а саме – швидке старіння населення, коли на одну дитину припадає двоє батьків та четверо дідусів та бабусь. Проте з’ясувалося, що відіграти історію назад не вийде: протягом тих десятиліть, поки діяли реформи Ден Сяопіна, виросло доволі егоїстичне покоління, котре не знає іншої ситуації, окрім тієї, коли в родині росте одне-єдине кохане чадо.
Іншими словами, молоді подружні пари у Китаї навряд чи зважаться на другу дитину – навіть попри те, що держава зняла будь-які обмеження на можливість «плодитися та розмножуватися». Те, що колись було забороненим плодом (за народження «зайвих дітей» китайці платили колосальні штрафи, котрі за останні 40 років сукупно досягли 300 мільярдів доларів), нині не виглядає ані привабливим, ані бажаним. Це досить цікава історія – хоча б з огляду на те, як важко буває владі виправляти допущені помилки чи прорахунки.
Проте нам би та й китайські проблеми! З колишніх 52 мільйонів українців нині на підконтрольній нам території лишилося 42, 2 мільйони населення. І це при тому, що становище будь-якої країни у світі визначається двома чинниками: перше – це її економічний розвиток, а друге – чисельність населення. Нам же невдовзі загрожує ситуація, коли наше населення не буде займати всю територію України, й відбудеться обезлюднення певних територій, кажуть експерти.
Зі збереженням подібних тенденцій в деяких регіонах України скоро не залишиться жодних виборців взагалі. Тому практика тих країн, де пасивним виборчим правом наділені не всі громадяни (а, скажімо, лише платники податків, що дозволяє відсіяти пенсіонерів), нам не підходить. Водночас «якість» виборця напряму визначає й «якість» обраного / обраних. Очевидне (й від цього не менш вірне) судження: ми маємо ту владу, яку самі й обрали.
Її не привезли з космосу інопланетяни, не підкинули вороги – вона плоть від плоті нашого електорату, й всі ми включені в одне замкнене коло: нерозумний вибір продовжує каденцію нерозумної влади, котра не може чи не хоче побудувати таку країну, де відповідальна нація почне зрештою думати головою. Остання надія лишається тільки на те, що події на найближчих виборах розвиватимуться не завдяки всім означеним вище тенденціям, а всупереч їм. Якщо нам не «пощастило» з демографією, то, може, поталанить на диво?...
Михайло Поживанов, для «Главкома»
Коментарі — 0