Новий виборчий кодекс. Рано радіємо?

    Європейські відкриті списки чи прихована мажоритарка? Яка виборча система чекає на українців
    Проголосований минулого тижня в першому читанні Виборчий кодекс викликав гарячу дискусію: яку ж виборчу систему запропонували суспільству депутати: відкриті списки чи регіональні списки з преференціями? Для того щоб розібратись, проаналізуймо, як функціонують ці виборчі моделі. «Відкриті списки» стали своєрідним антиподом
    • Віктор Таран Катерина Гандзюк
    • 13 Листопада, 10:00
    • Розсилка
    Джерело зображення: ТСН

    Європейські відкриті списки чи прихована мажоритарка? Яка виборча система чекає на українців

    Проголосований минулого тижня в першому читанні Виборчий кодекс викликав гарячу дискусію: яку ж виборчу систему запропонували суспільству депутати: відкриті списки чи регіональні списки з преференціями? Для того щоб розібратись, проаналізуймо, як функціонують ці виборчі моделі.

    «Відкриті списки» стали своєрідним антиподом «закритих виборчих списків», які діють в Україні сьогодні. Нинішня система передбачає, що партії на своєму з’їзді за поданням Лідера висувають у загальнонаціональному округу єдиний список. Черговість кандидатів у списку визначає, як правило, партійний Лідер та його найближче оточення.

    У день голосування виборець своїм голосом підтримуючи партію автоматично підтверджує черговість кандидатів, яка була затверджено на з’їзді. Ця модель викликала багато зауважень, оскільки під сумнів ставилась доброчесність черговості кандидатів, яку визначав Лідер партії. Про те, що місця продаються у так званій прохідній частині списку говорили всі, включаючи і самих народних депутатів.

    «Убити» цю корупційну складову пропонувалось шляхом введення відкритих списків. В ідеалі це мало функціонувати так: партія висуває єдиний список, у якому розставляє кандидатів згідно певної черговості. Виборці на дільниці отримують список партії, за який або можуть проголосувати в цілому, або шляхом внесення черговості наприклад за 5 кандидатів зі списку. Наприклад за номер 5, 17, 45, 88 та 150. Після підрахунків голосів список корегувався ЦВК відповідно до вибору громадян.

    За такої моделі громадяни теоретично могли безпосередньо впливати на весь(!) список партії, долаючи корупцію з боку керівництва партійних вождів. Адже купувати за таких умов місця у списку не має сенсу – виборці можуть своїм голосуванням перекинути вас із «купленого» 15 на 90 місце. Гроші Лідеру заплатили, а депутатом не стали.

    Але якщо говорити об’єктивно, така система досить складна для застосування. З 20 країн Європи вище описаний «відкритий список» є лише в Нідерландах і лише тому, що там малочисельна нижня палата і невелика кількість партій. У решті 19 країн вибори проходять у багатомандатних округах, які в більшості випадків збігаються з межами регіонів.

    Незважаючи на те, що подібну систему в Україні, та, як бачимо, і у Європі, застосувати майже нереально, ідея впровадження відкритих списків обговорювалась давно. Однак оскільки ніхто до кінця не міг усвідомити, якою вона має бути насправді, досить часто ми називали відкритими списками принципово різні моделі. Як правило, відкритими списками звикли називати будь-яку вигідну авторам проекту систему виборів, аби отримати схвалення суспільства.

    Тепер погляньмо, яку систему було взято за основу минулого тижня. Запропонована модель, яка досить ефективно діє у Швеції, Польщі та низці інших країн ЄС, відома в Україні як «регіональні списки з преференціями». Якщо законопроект стане законом, право висувати кандидатів лишатиметься виключно(!) за партіями – самовисуванців тепер не буде. Для перемоги партія має набрати у загальнонаціональному окрузі 4%, що складає зараз орієнтовно 950 тис. голосів виборців.

    Якщо ви думаєте, що це не багато, варто нагадати вам історію Олександра Мороза, який у 2007 році, маючи адміністративний та фінансовий ресурси не зміг подолати тривідсотковий бар’єр. Або Анатолія Гриценка, який восени 2014-го не набрав 4%.

    Для того, щоб отримати цей результат, партія має володіти розгалуженою партійною системою та мати достатній фінансовий, медійний та кадровий ресурс. Як багато станом на сьогодні парламентських та нових партій його мають – велике питання.

    Країна буде поділена на 27 регіонів орієнтовно по 2 мільйони мешканців в кожному, в яких партія на своєму з’їзді висуне список, який складатиметься не менше ніж із 5 кандидатів. Тобто партія має висунути не менше 135 кандидатів, які будуть здатні самостійно організувати виборчу кампанію серед 200-300 тисяч виборців. Кандидати одночасно будуть боротися як за підняття рейтингу партії в регіоні, так і за всій особистий. По суті, кожен із них змагатиметься за те, щоб зібрати за досить короткий час кампанії на свою підтримку 30-40 тис. виборців. Погодьтесь, заручитись такою підтримкою, не маючи значного фінансового або адміністративного ресурсу, буде непросто.

    Виборці на дільниці голосуватимуть у бюлетені за свою партію і за одного із кандидатів, якому вони найбільше симпатизують. Таким чином буде сформовано два рейтинги: рейтинг партії та рейтинг кандидатів. Підрахунок відбуватиметься так: наприклад, у Тернопільській області п’ять кандидатів із партії «Х» набирають сумарно 150.000 голосів. Після цього шляхом підрахунку вираховується «виборча квота», яка дає змогу вирахувати, скільки має набрати для проходження один депутат. Уявімо що вона становить 40.000 голосів виборців. Таким чином з п’яти висунутих партією три кандидати, які набрали по 40.000 і більше, «заходять» у парламент, інші два кандидати лишаються поза парламентом. «Залишок» із 30.000 не розподілених голосів цього та інших регіонів іде у загально національну скарбничку. З неї формується електоральний бонус, який дозволяє отримати партії додатково орієнтовно 3-7 депутатських мандатів. Такий собі своєрідний «золотий парашут», який дозволяє лідерам партії та вузькому колу наближених осіб гарантовано «зайти» у парламент, не воюючи у регіональних чи то пак макромажоритарних округах.

    Як показала кампанія до місцевих рад 2015 року, яка відбувалась за схожою виборчою моделлю, ця система несе один великий ризик. Уявімо собі пересічного виборця в регіоні, який захотів обрати депутатом людину, якій довіряє, але політичні переконання цього кандидата не дозволили йому йти через списки великих парламентських партій. Навіть якщо цей кандидат набере абсолютну більшість голосів, у парламент з великою вірогідністю пройде не він, а місцевий фінансовий магнат, який вирішив балотуватись від великої парламентської партії. Скоріш за все, це викличе певне розчарування, адже справедливість в уяві звичайного українця – це можливість бачити у парламенті свого кандидата, який набрав більшість голосів.

    Говорити, краща чи гірша ця модель за нинішню – рано, оскільки вона ще не пройшла апробацію в українських умовах. Але вже очевидним стає факт, що основні баталії між партіями та кандидатами будуть розгортатися в регіонах між кандидатами від партій на макромажоритарних округах.

    Парадокс, але незважаючи на високий ступінь мажоритарної складової, іноземні експерти називають цю модель «відкриті списки». Вони аргументують це тим, що відкриті списки мають відповідати двом умовам:

    • наявність в партійному окружному списку кількох кандидатів (в українському варіанті не менше п’яти);
    • виборець може вибрати за кого з кандидатів проголосувати.

    Отже, після аналізу законопроекту дискусія про те, яку модель було проголосовано, відпадає само собою. Депутати запропонували українцям європейський варіант «відкритих списків», основу яких становлять «регіональні списки з преференціями».



    Загалом підтримуючи ідею законопроекту, варто зауважити, що він потребує серйозних доопрацювань перед другим читанням. Зокрема через високу складову в перемозі саме мажоритарної компоненти варто суттєво посилити відповідальність за підкуп виборців та посилення контролю за виборчими фондами партій.

    Але, якщо між першим та другим читанням, не будуть внесені ще одні суттєві правки, найбільший ризик ця система принесе, як не дивно, саме молодим політичним лідерам і силам. Фактично, запропонований варіант монополізує участь у політиці лише для старих і всім відомих гравців. Молоді політики, які захочуть висуватися, повинні будуть обирати один з двох шляхів: або йти до існуючих партій, або створювати свою. І от тут їх чекає пастка у вигляді ст. 10 Закону України «Про політичні партії в Україні». «Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менш ніж 10 тисяч громадян України, які, відповідно до Конституції України, мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш ніж у двох третинах районів Автономної Республіки Крим». Яким чином, наприклад, молодий та дієвий політик з обласного чи районного центру має подолати все це бюрократичне пекло і де він за умов окупації повинен взяти підписи, зібрані не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим, наразі невідомо.

    І якщо під час розгляду законопроекту в другому читанні цю колізію не буде прибрано шляхом внесення змін до ст. 10 Закону «Про політичні партії в Україні», нові лідери, замість того щоб займатися агітаційною кампанією, будуть вимушені долати юридичні перепони з реєстрацією своїх партій. А після проходження семи кіл юридичного пекла Мін’юсту ще й мають до виборів стати настільки відомими, аби подолати бар’єр у 4%.

    А в цей час партійні керівники наявних політичних сил і дали набиратимуть до своїх лав регіональних «ресурсних» кандидатів, у тому числі пропонуючи місцевим «молодим лідерам» простіший і швидший шлях. Таким чином, якщо до другого читання не буде внесено суттєві зміни, нова система виборів може принести серйозні загрози консервації нинішньої політичної еліти, суттєво спинивши соціальні ліфти, що зовсім не те, що потрібно сьогодні Україні.

    Віктор Таран, Катерина Гандзюк, для «Главкома»

    Думки авторів окремих публікацій не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ