Це був перший акт вседозволеності Кремля
14 років тому відбулася перша європейська війна XXI століття — російсько-грузинська. Вона стала причиною появи серйозної тріщини в існуючому світовому порядку. Насправді ж, це був перший акт вседозволеності Російської Федерації, яку породила слабка позиція країн Заходу, коли Грузії та Україні було відмовлено у реальній перспективі членства в Північноатлантичному альянсі з подальшим розв’язанням рук зростаючому експансіонізму Москви.
Виголошену за рік до того мюнхенську промову Владіміра Путіна та, власне, розпал П’ятиденної війни можна вважати за точку відліку «хрестового походу» Кремля проти західного світу, який за кілька років з Південного Кавказу перекинувся у самісінький центр Європи, що, своєю чергою, спровокувало новий глобальний конфлікт.
І це, без перебільшення, дійсно так. Адже повномасштабну російську агресію проти України важко назвати суто локальною конфронтацією, так як тією чи іншою мірою у неї втягнулися десятки, якщо не сотні світових акторів: більша частина з них стала на бік Києва, менша – Москви.
Також є ті, хто прямо чи опосередковано стали жертвами путінської агресії. Приміром, країни, що потерпають від продовольчої кризи, спричиненої блокуванням флотом РФ українських морських портів, чим війна іще більше отримала глобальний характер.
Беззаперечно, головною метою Путіна є окреслена в його промові у Мюнхені ревізія однополярної моделі світової політики. А саме переділ планети між кількома центрами сили, на кшталт того, як це було в епоху «холодної війни», тільки з можливим збільшенням кількості полюсів, наприклад за рахунок Китаю.
Особливо гостро бажання сформувати антизахідну вісь виникло саме напередодні та під час Великої війни в Україні, коли Путін почав ставати все менш і менш «рукопожатним» у світі, а Росія на міжнародній арені відповідно все більше і більше ізольованою. Тому й спостерігаються її танці навколо Пекіна чи Тегерана, а також посилений інтерес до групи БРІКС (включає Бразилію, РФ, Індію, КНР та ПАР).
Цікаво, що саме в зазначеному проєкті Москва вбачає противагу західному лідерству, особливо на тлі інформації про можливе розширення БРІКС. Так, 27 червня 2022 року Аргентина та Іран подали заявки на вступ до групи. Окрім того, сигнали про можливе приєднатися надходять від Саудівської Аравії, Туреччини і Єгипту.
Втім, судячи з подій останнього часу, зокрема XIV саміту БРІКС у Пекіні, лідируюча роль в цьому міждержавному об’єднанні належить саме Китаю. І, вочевидь, саме ця країна має усі шанси диктувати свої правила гри іншим «ображеним» на Захід учасникам.
У Кремлі це добре розуміють. Однак вдіяти нічого не можуть, окрім того, щоб прийняти долю аутсайдера і намагатися вибудувати з Піднебесною якомога міцніші відносини, навіть нерівноправного характеру.
Саме тому в російських ЗМІ, особливо після візиту спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі до Тайваню, активно просувається тема зміцнення стратегічної співпраці між Росією та Китаєм. Більше того, на цьому тлі у Москві посилилася «партія війни», яка вбачає в КНР силу, здатну «помститися» колективному Заходу, через що ця «партія», фактично, виявилася зацікавленою мало не в силовій відповіді Китаю на «тайванську кризу».
І це зрозуміло. Адже Путін не бажає бути єдиним у світі агресором, чи то пак, послуговуючись його риторикою, «визволителем». До того ж, він воліє продемонструвати, що боротьба за «сфери впливу» – це норма для сучасної геополітики, а тому увесь тиск світової громадськості є буцімто несправедливим та необдуманими.
Тобто, російський керманич вирішив поставити знак рівності між «політикою одного Китаю» та «найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя». І задля міцнішого зрівняння цих двох концепцій для Путіна стала конче необхідною ескалація у Східній Азії, щоб, таким чином, мати змогу діяти «дуетом» разом із лідером КНР Сі Цзіньпіном.
Втім, за словами колишнього спецпредставника Державного департаменту США з питань України Курта Волкера, для Китаю ситуація з Україною є трохи іншою, він сприймає Україну як незалежну державу-члена ООН. А, отже, негласно не підтримує РФ.
Звісно, Москву це не надто влаштовує. Проте їй нічого не залишається, як змиритися з роллю світового антагоніста, який практично самотужки наближається до свого самознищення.
Звідси й незмінна риторика Кремля: «агресивна політика» країн-членів НАТО змусила Росію реагувати на дії Альянсу. Про це, до прикладу, нещодавно заявив прессекретар російського президента Дмітрій Пєсков. Тобто, ні про який «дует», про який так мріє «партія війни», мова не йде.
Таким чином, можна припустити, що, продовжуючи втягуватися у конфлікт в Україні, Росія все більше відчуватиме тиск прогресивної спільноти, включаючи санкційний, а також втрату своїх військових потужностей, поступово слабшаючи як гравець на світовій арені. До того ж, не виключені й внутрішньоросійські деструктивні процеси. Через що, не в такому вже далекому майбутньому, «хрестовий похід» Путіна, що розпочався з регіону Південного Кавказу, зазнає остаточної поразки саме в степах України.
Вірогідно, після зазначеного настане новий, більш продуманий світопорядок. Ось тільки Росії, принаймні у тому варіанті, в якому вона існує зараз, навряд чи знайдеться у ньому місце.
Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС
Коментарі — 0