Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Росія: кінець синдрому «кримнашизму» і проблема-2024

    • Роман Офіцинський
    • Розсилка
    Росія: кінець синдрому «кримнашизму» і проблема-2024
    фото: aleks-melnikov.livejournal

    Що відбувається за потьомкінським фасадом країни, яка «встала з колін»

    Днями авторитетні дослідники за підтримки Фонду «Либеральная Миссия» (президент – Євген Ясін, міністр економіки Російської Федерації 1994 – 1997 років) оприлюднили експертну доповідь «Фортеця вростає в землю. Рік після виборів: стратегії, виклики, тренди».

    (для перегляду натисніть на зображення)

    Її автори – Сергій Алексашенко, Павло Баєв, Олександр Кінєв, Микола Петров, Кирило Рогов – переважно всі колишні високопосадовці, а зараз університетські вчені, співробітники наукових центрів, колумністи відомої періодики, що виходить російською та англійською мовами.

    Брошура на шести десятках сторінок розрахована на середньостатистичного читача. Доступно охарактеризовано політичну, економічну і соціальну ситуацію в Росії після першого року вже четвертого президентського терміну Володимира Путіна. Як відомо, 18 березня 2018-го, в день чотириліття анексії Криму, він знову став президентом Російської Федерації на ще доволі відчутній хвилі «кримнашизму», водночас не відмовившись від фальсифікацій для втішання вигіднішими результатами «всенародної любові». За офіційними даними, Путін отримав майже 52% голосів від загалу виборців і 77% від їхньої явки.

    За рік з’ясувалося, що «кримнашизмом» Росію вже не прогодувати. Нову кремлівську стратегію в експертному середовищі назвали «окапывание» (окопування). Йдеться про підготовку до тривалого протистояння внутрішнім і зовнішнім викликам «конституційного переходу» 2024 року, коли закінчиться президентство Путіна за чинним основним законом РФ.

    Що далі? Казахський сценарій? Навряд чи Москву або хоча б Санкт-Петербург удасться перейменувати на Путіноград чи Владімір (не плутати з обласним центром у Нечорнозем’ї), як Астану на Нур-Султан на честь незмінного за три десятиліття правителя Назарбаєва.

    У сучасній Росії протягом останнього року різко змінилися соціальні настрої під впливом не тільки підвищення пенсійного віку. Економічна стагнація та зниження доходів громадян підривають їхню довіру до автократичного режиму, а зовнішньополітична пропаганда не компенсує тиску соціальної депресії. Звісно, досі нема організованого спротиву, паростки якого російські можновладці наввипередки нейтралізують репресивно й адміністративно. Зниження народної підтримки підриває легітимність путінізму, що необхідна для вирішення «проблеми 2024». У Кремлі усвідомили, що «холодильник перемагає телевізор», але зарадити наразі неспроможні.

    Конфронтаційна зовнішня політика Росії переродилась в ізоляціоністську, з натиском на протиставленні США для самоствердження виняткової статусності в світі. Відмовившись від інерційної економічної політики, Кремль взявся за дирижистські програми стимулювання державно-олігархічної моделі «з опорою на власні сили» у вкрай консервативних кредитно-грошових умовах. Це лишень поглиблює ізоляцію всієї країни як «обложеної фортеці».

    Російські соціологи фіксують завершення чотириліття «кримського синдрому», коли консолідовану підтримку кремлівським небожителям провокували «приєднання» Криму і війна у Східній Україні. Тривала стагнація в економіці та падіння рівня життя посилюють у росіян ріст невдоволення владними ініціативами.



    Згідно з новою стратегією надцентралізму, в сучасній Росії проводиться ротація губернаторів. Серед федеральних призначенців домінують «варяги», сигналізуючи, що регіональна політика стрімко «радянізується», стає винятково жорсткою, централізаторською. За останні два з половиною роки Кремль провів найрішучіший за пострадянську історію наступ на інтереси регіональних еліт. Змінено глав більшості регіонів: у 49 із 85 «рівноправних суб’єктів федерації», куди всупереч міжнародному праву віднесено й два українські – Севастополь і Автономну Республіку Крим. Дві третини з них є призначеними «центром» прибульцями, немісцевого походження, що активує протестні настрої в глибинці. На осінніх виборах-2018 Кремль, що не програвав досі жодної електоральної кампанії, зазнав фіаско у семи з 38 голосувань (три у законодавчі зібрання, чотири – губернаторські).

    За вибіркового правосуддя російська корупція одночасно є системним чинником зв’язності еліт. «Господарські» репресії дозволяють контролювати розмір корупційної ренти і забезпечують панування силовиків, які більше, ніж «популярність Путіна», забезпечують стабільність політичного режиму.

    Саміт Володимира Путіна і Дональда Трампа у липні 2018 року, що спочатку бачився успіхом Кремля, унеможливив подальші конфіденційні контакти через двопартійний консенсус у США про необхідність стримування Росії. «Конфлікт з Україною» періодично спонукає до наступних санкційних обмежень і надійно блокує послаблення попередніх. Розкриття замаху в Солсбері різко посилило напругу в міжнародних відносинах, привернувши прискіпливу увагу до російської агентури в Європі.

    А головним внеском Росії в світовий порядок денний є всього-на-всього ідеологічна установка на протидію революціям у невільних країнах і поширення неправдивих відомостей. Адже спеціальна група ЄС боротьби з російською пропагандою зафіксувала від 2015 року понад 5 тисяч випадків дезінформації Росії, що насамперед стосувалися України, США, ЄС. Про це щотижневі огляди публікуються на веб-порталі EUvsDisinfo.

    Ключовий виклик для путінського режиму – несприятлива економічна динаміка, що поглиблює соціальну депресію. Даються взнаки західні санкції. Підсилення санкційного тиску в квітні та серпні 2018 року знецінило курс рубля на майже 10 %, призвело до здорожчання імпортних товарів. Збільшується розрив між темпами росту російської та світової економік. У 2012–2018 роках світовий ВВП щорічно зростав на 3,5 %, а російський – на 1,1 %, навіть з урахуванням завищених цифр федеральної служби державної статистики.

    Загальне зниження довіри до керівної верхівки, зокрема «рейтингу Путіна», – найголосніша новина. Досі у високому схваленні діяльності російського президента відлунював «кримський синдром» 2014 року. Власне, «рейтинг» у персоналістських режимах – самостійний політичний інститут, що виявляє ступінь лояльності громадян і впливає на поведінку правителів.

    Москва завзято спрямовує державні кошти – близько 1 трильйона рублів (15 мільярдів доларів) від початку анексії – в Крим, що генерує лише 0,4 % російського ВВП. Втім, як зауважив у недавній статті «Кримська пастка для Путіна» співавтор згаданої доповіді Павло Баєв, професор Інституту досліджень миру в Осло, сплановане рішення окупувати й анексувати Крим – кульмінація «правління» Володимира Путіна.

    Ейфорія розчинилась в історії, а вихід із кримської пастки вимагає величезної праці, щоб заново розкрити гідність і реальну долю Росії.



    М’які авторитарні режими в часі економічного росту опираються на реальну підтримку населення, а за погіршення економічної динаміки вимушені шукати опору в квазіідеологіях (зовнішня загроза, націоналізм, традиційні цінності, антиамериканізм) і жорстокіших репресивних практиках. Не випадково екс-губернатор Сахалінської області Олександр Хорошавін у 2018-му засуджений до 13 років колонії суворого режиму і штрафу в півмільярда рублів. Наростання репресивності в управлінні – механізм переходу до жорсткішого авторитаризму. Принагідними наслідками репресій є підрив суспільної довіри до політичних еліт, зростання їхньої роз’єднаності, падіння соціального капіталу.

    Антикорупційні розслідування соратників чільного представника несистемної опозиції Олексія Навального про «стовпів» путінізму є хітами соціальних мереж. Приміром, сюжет про карколомні статки прем’єра Дмитра Медведєва набрав 29 мільйонів переглядів на YouTube, тоді як населення в Росії становить 140 мільйонів. Ці викриття грають свою роль, адже вони не менш резонансні за вітчизняні скандали в оборонній промисловості.

    Роман Офіцинський

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ