Лише 17 хвилин спілкування на день.
Ви вважаєте, що вашу дитину виховає інтернет?

«Я сьогодні не піду до школи!» Мабуть, кожен із батьків, коли чує цю фразу від своєї дитини, відразу починає шаленіти. Відразу виникають думки про те, що виховали ледаря і стандартна відповідь: «Ти що, не хочеш вчитись?». Ніби інших варіантів бути не може. Ми мислимо дорослими штампами, мовляв лише хворі та ліниві не хочуть до школи.

Дитина після такої відповіді вважає, що батьки її не розуміють. Батьки, у свою чергу, переконані, що мають слушність вони. Комунікації перервано. Чому дитина не хоче в школу – це вже не питання.

І, можливо, наступного разу дитина не скаже про школу. Але мовчання не змінить їй бажання туди йти.

Ми ніби дорослі, але живемо в ілюзіях, що закінчення школи – це атестат з оцінками. Що ефективність перебування дитини у школі можна виміряти за дванадцятибальною шкалою. Чи за складеним ЗНО.

Але мало хто замислюється над тим, що школа для дитини – це перша модель суспільства. Це – кузня, яка формує з неї члена суспільства. Це місце, де дитина пізнає і приймає основні цінності та елементи соціуму. І не лише дружбу та підтримку, а й ієрархію, нерівність, домінування, покору, протест, розрізнення «свій/чужий», інтереси групи, насильство.

Як правило, батьки дізнаються про насильство в школі тоді, коли дитину необхідно вже переводити до іншої школи. Бо живуть у своєму світі, який вимірюється числами, – у робочих годинах, валюті, процентах, метрах чи кубиках. І для цих батьків, я хочу повідомити таке: 67% дітей вже зіткнулися з насиллям у школі упродовж останніх трьох місяців. Тобто, шанси на те, що ваша дитина не наразилася на цькування – один до двох. Не на користь дитини. Якщо ви думаєте, що омине, то 24% - кожна четверта дитина - ставала жертвою насильства з боку однокласників.

І ось мабуть найважливіша цифра – 48% дітей нікому не розповідали про такі випадки. Кожному другому батьки відмовили в комунікації. Хіба ця цифра не говорить, що наша система спілкування з дітьми, заснована на кількісних показниках, провальна?

Але, якщо діти й звертаються до батьків, то вже дорослі не знають, що треба робити. І шляхів як правило два – відсторонення («Ти ж дорослий, сам розберешся!»), або – різке включення (влаштування скандалу в школі), після якого дитина у своєму колективі піддається ще більшій ізоляції, ніж до втручання батьків.

Діти не знають, що робити. Діти не знають, до кого звернутись у випадку насильства. Їх залишили з проблемою насилля наодинці, а тому вони діють відповідно до природних інстинктів, а не соціальних норм. А природні інстинкти говорять: або нападай, або – ховайся. І в результаті ми маємо 80% населення України, яке готове «ховатись» від викликів сучасності, бо боїться перетворитись на «жертву». І тому Україна має проблеми Донбасу та Криму, що населення «заховалось» і «проковтнуло» окупацію.

Тому й ми у дорослому віці боїмось змінити роботу, бо хто знає, як воно буде на іншій. Навіть із більшою зарплатою і ближчим до дому офісом. Ми ховаємось. Ми стали пасивними спостерігачами свого життя. Як у школі – пасивними спостерігачами того, як знущаються над іншими.

Навіть якщо ви на 100% переконані, що насильство обходить вашу дитину, просто поговоріть з нею. 17 хвилин у день – світова статистика спілкування батьків з дитиною. Чи Ви вважаєте, що її виховає інтернет? І що інтернет скаже, яка ваша дитина важлива?

Наш спільний проект з «Глакомом» – це спроба розібратись у тому, що відбувається з нашими дітьми. Спроба їх захистити. Сприяти безпечному дитинству. Надати рекомендації батькам, дітям, учителям. Зрештою, це намагання змінити наступне покоління, зробивши традиційними для нього інші цінності.

Автор - Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму

Читайте також: Stop-булінг. Три проблеми батьків, які впливають на дитячу агресію