Україна заплатить за Навального? Чи піде Путін на чергове загострення

Другі вихідні поспіль в Росії тривають масштабні протести, повʼязані з арештом опозиціонера Олексія Навального. Кількість затриманих на них бʼє рекорди: якщо позаминулої неділі на них були затримані чотири чотири тисячі чоловік, то на минулих вихідних уже на тисячу більше. Неважко помітити, що синхронно з політичною кризою в РФ загострюється і напруження на Донбасі. Чи є між цим звʼязок?

Минулого тижня на непідконтрольних Україні територіях Донбасу спостерігався нехарактерний для регіону спалах політичної активності. 28 січня на захід під назвою «інтеграційний форум «Російський Донбас» у регіоні висадився справжній десант у складі топових російських пропагандистів і політиків. Серед присутніх були помічені, наприклад головний редактор пропагандистського телеканалу RT Маргарита Симоньян, та її чоловік Тигран Кеосаян, – до речі, обоє звинувачуються «Фондом боротьби з корупцією» у привласненні близько 50 млн рублів (18 млн грн) на зйомках фільму «Кримський міст», що фінансувався з бюджету РФ. Законодавчу владу Росії представляли депутати Державної Думи Андрій Козенко та Казбек Тайсаєв, крім того, дистанційно у заході взяли участь ще декілька фігурантів сайту «Миротворець»: політик єльцинських часів Сергій Бабурін, депутат Думи Костянтин Затулін, керівник окупаційної адміністрації Криму Володимир Константінов, а також Сергій Цеков, що представляє анексований півострів у верхній палаті російського парламенту.

Однак ці візит і форум не були схожими на чергові відвідини Донбасу, які час від часу здійснюють російські політики з метою особистого піару. Наслідком «інтеграційного форуму» стало прийняття відверто провокаційного документа під назвою «Російський Донбас», який перекреслює всі Мінські домовленості й усі переговори у «нормандському форматі». На зміну ним стратегічною метою «ЛДНР» проголошується розширення територій, контрольованих бойовиками, до адміністративних меж Донецької та Луганської областей, а також проголошується намір продовжувати дестабілізувати Україну.

І навіть такий персонаж, як голова окупаційної адміністрації в Донецьку Денис Пушилін раптом почав робити заяви, які явно виходять за межі його нинішнього маріонеткового статусу. «Нас вже не влаштує територія Донецької та Луганської республік, нас навіть не влаштує адміністративна одиниця. Нам потрібно буде звільнити й інші регіони України, де зараз процвітає несправедливість до росіян», – заявив «глава ДНР», звертаючись до учасників зібрання.

Всі ці заяви все більше нагадують реанімацію проєкту «Новоросії», в яку мали б увійти вісім українських областей від Одеси до Харкова. Паралельно ми спостерігаємо зростання активності на східному напрямку з боку головного адепта Путіна в Україні Віктора Медведчука (його спроби повернути утримуваних на Сході осіб в обхід Тристоронньої контактної групи), а також демонстративне ігнорування бойовиками усіх укладених договорів про припинення вогню, внаслідок чого протягом січня Збройні сили України вже втратили трьох солдат. Крім того, учора спостерігачі ОБСЄ учора зафіксували концентрацію бронетехніки російських найманців у зонах безпеки на Донбасі.

При цьому ми маємо серйозні підстави припустити, що нинішнє загострення на Донбасі не спонтанне і має суто внутрішні російські корені. Нинішня політична криза в Росії, що була спровокована арештом опозиціонера Олексія Навального і поки що вилилася в численні вуличні акції, очевидно, буде спонукати російську владу перемикати увагу суспільства з обговорення палацу Путіна на події за межами країни і провокації загострень в Україні для цього підходить якнайкраще.

«Маленькі переможні війни» в Росії традиційно додавали популярності лідеру країни та консолідували навколо нього суспільство. Це сталося і під час війни в Південній Осетії з Абхазією, це спостерігалося і під час кримської авантюри. Образ сильного політика, що протистоїть зовнішній загрозі Володимир Путін експлуатував ще на посаді премʼєра. Менше ніж через місяць після оголошення його спадкоємцем Бориса Єльцина, злетіли в повітря будинки у Буйнакську, Волгодонську та Москві. Попри очевидні свідчення того, що вибухи були організовані російськими спецслужбами, у їх підготовці звинуватили кавказьких сепаратистів і використали як привід для початку Другої чеченської війни, на тлі якої формувався медійний образ Путіна як молодого потужного лідера. У підсумку ж Володимир Путін, який мав практично нульовий рейтинг  у 1999-му році, вже у 2000-му без проблем переміг на президентських перегонах.

Чому б не згадати популярне колись гасло «можемо повторити»? Тим більше, що ситуація на Донбасі дуже нагадує ту, що складалась в Південній Осетії та Абхазії, де російські «миротворці» спочатку отаборилися на частині території автономій, але у 2008 році вийшли на їх адміністративні кордони.

Ще одна зовнішньополітична тема «боротьби з міжнародним тероризмом», під приводом якої російські війська підтримують режим Башара Асада у Сирії, давно вже випала із російського інформпростору і сьогодні вже не може мобілізувати суспільство. Пересічний росіянин навряд чи здатен зрозуміти, з якою метою з його кишені оплачується перебування російських військових на Близькому Сході, та ще й після того, як пропаганда неодноразово повідомляла про повну перемогу над «Ісламською державою». При цьому радикальні опозиціонери з націоналістичного табору давно вже звинувачують Володимира Путіна у «зраді» через те, що припинив наступ на Донбасі, є й такі, що закликають наступати на Херсонщину і взяти під контроль весь Північнокримський канал. Таким чином, спровокувавши загострення на українському напрямку, можна було б одночасно і звинуватити всю опозицію в непатріотичності, і пересварити між собою.

Звичайно, можна зауважити, що нинішні російські протести поки що не виглядають загрозливими для режиму. За масовістю і регулярністю їх важко порівняти навіть з білоруськими, а з українською Революцією гідності – й поготів. Однак при цьому залишається загадкою рівень адекватності російського вождя, який вже майже рік перебуває в невстановленому місці, спілкуючись із народом переважно в дистанційному режимі. Важко сказати, наскільки російський президент проінформований щодо реальних справ у країні і яку картину дійсності малює Володимиру Путіну його оточення. Дуже ймовірно що ця картина геть апокаліптична. Непрямим доказом наростаючої параної російського лідера служать безпрецедентні заходи безпеки при його появі на людях, використання пересувної «масовки» з одних і тих же персонажів, що грають роль випадкових перехожих, оголошення безпольотних зон над палацом російського президента поблизу Геленджика тощо. Логічно припустити, що чим більше російський президент віритиме в існування змови проти нього, тим більше буде лояльним до своїх найближчих соратників із кола тих, що були перераховані в останньому розслідуванні Навального. І ці люди, що знайомі з Путіним ще з часів його роботи у Східній Німеччині, докладуть усіх зусиль для того, щоб підживлювати фобії 68-річного диктатора.

Заведено вважати, що єдиною силою, що здатна стримати експансіоністські плани Путіна, є великий бізнес, для якого кожна чергова президентська авантюра обертається мільярдними збитками через санкції. Однак, ці бізнесмени прекрасно знають, що своїми статками вони зобовʼязані персонально Путіну і будь-яка нова відповідальна влада Росії обовʼязково поставить нинішнім олігархам питання щодо походження капіталів. Крім того, останніми тижнями Кремлем було мʼяко прозондовано готовність країн Заходу ставати на захист України у випадку загострення ситуації і результатом в Москві мали б бути задоволені.

Зокрема серйозним успіхом російської дипломатії можна вважати визнання Парламентською асамблеєю Ради Європи повноважень російської делегації, попри протести української та ще декількох делегацій. ПАРЄ проігнорувала і той факт, що в російському парламенті засідають «представники Криму», в тому числі і ті, хто брав участь в нещодавньому «інтеграційному форумі» на Донбасі, і скандал з отруєнням Навального, і жорсткі розгони мітингів у Росії. Натомість в ПАРЄ обмежились черговим оголошенням «стурбованості», пояснивши відсутність санкцій «прагненням до діалогу».

На цьому тлі одна за одною пролунали заяви німецьких політиків на захист будівництва Росією «Північного потоку-2». Спочатку новий голова Християнсько-демократичного союзу Німеччини Армін Лашет заявив, що не буде посилювати обмеження щодо будівництва газогону у звʼязку з арештом лідера російської опозиції. Згодом міністр охорони довкілля та ядерної безпеки ФРН Свенья Шульце висловив побоювання, що зупинка будівництва «Північного потоку-2» обернеться судовими позовами проти Німеччини. Перед цим федеральне морське та гідрографічне агентство Німеччини продовжило дозвіл на побудову газопроводу у водах країни. І, звичайно, сам «Газпром», відчувши конʼюнктуру, відновив роботи з укладання труб. На цьому тлі відбулися телефонні переговори Володимира Путіна з Джо Байденом, під час яких в тому числі оговорювалося й українське питання. Згодом адміністрації російського та американського президентів дали діаметрально протилежні трактування цієї розмови, з яких важко зрозуміти, в якому ключі відбувалося обговорення українських проблем. При цьому залишається незрозумілим, наскільки готові будуть втрутитися США у випадку загострення українсько-російського протистояння в умовах, коли на українську політику серйозним чином впливають особи, яких в Америці вважають «російськими агентами впливу».

Таким чином, склалися умови за яких керівництво Російської Федерації відчуває зменшення консолідованого тиску з боку держав західного світу. З іншого боку, Кремль бачить потенційну загрозу для себе з боку вуличної опозиції. Оскільки влада в сусідній країні зараз не має такого фінансового ресурсу, як раніше, коли вона забезпечувала населенню відносно стабільний рівень життя в обмін на політичну лояльність, ідея зовнішньої експансії виглядає все більш привабливою. А значить, і ймовірність загострення на фронтах у Донбасі та Криму у найближчій перспективі буде залежати в тому числі від перебігу протестних акцій у сусідній державі.

Інша річ, що Україна мала б в таких умовах зі свого боку продемонструвати готовність до подібного сценарію. Приблизно так само, як Південна Корея оголошує стан підвищеної готовності у військах на час проведення на Півночі партійного зʼїзду чи військового параду. Або як Тайвань закуповує додаткові озброєння після кожних крупних маневрів Китаю. Бо в непрозорій системі прийняття рішень абсолютно незрозуміло, що може стати тригером для загострення ситуації. Рішення піти на загострення може бути спровоковане і прагненням іншої сторони будь-що дотримуватись режиму припинення вогню, подібним до того, яке демонструє сьогодні Україна.