Протести в Росії не знаходять широкої підтримки в Україні
Інтерес, з яким українці спостерігали за поверненням російського опозиціонера Олексія Навального на батьківщину з Німеччини свідчить, що російська внутрішня політика ґрунтовно прописалася в нашому інформаційному полі. Затримання опозиціонера та акції громадської непокори бурхливо обговорювались в мережі. Однак усі ці події, повʼязані з особою керівника російського «Фонду боротьби з корупцією», виявили ще одну особливість: наші співвітчизники дають діаметрально протилежну оцінку як самому Навальному, так і російському протесту взагалі.
Які ж причини такого явища?
Нещодавній інцидент біля посольства Російської Федерації у Києві, де одна група активістів знищила банери на підтримку Навального, розміщені іншою групою активістів (і при цьому трохи поштовхалася з поліцією), може стати наочною ілюстрацією того, наскільки оцінка лідера російської опозиції є неоднозначною. Вуличне протистояння через різне ставлення до російського політика – явище, раніше небачене у Києві. Виявилось, що словосполучення «російський опозиціонер» українське суспільство зараз не готове сприйняти у комплексі, бо для когось Навальний в першу чергу «опозиціонер», але для інших він занадто «російський». І це стосується не тільки суспільства.
Міністерству закордонних справ теж довелося коригувати свою позицію в міру розгортання російських протестів. І якщо спочатку МЗС у своїй заяві закликало російську владу «дослухатись до своїх громадян замість утисків проти тих, хто не згоден з репресивною політикою Кремля», то незабаром міністру Дмитру Кулебі довелося відповідати на питання, чи означає ця позиція солідарність із поглядами затриманого російського опозиціонера Навального. У своєму телеінтервʼю очільник зовнішньополітичного відомства вже висловлювався обережніше, заявивши, що «насправді росіяни вийшли не на захист Навального, а на захист самих себе», і що «якщо Навальний є ворогом Путіна, то ми підтримуємо Навального».
Остання фраза виглядає дуже суперечливою, оскільки поняття «ворог Путіна» геть не тотожне поняттю «друг України». В опозиції до російського президента зокрема перебувають ультранаціоналісти, що марять поверненням Польщі та Аляски, православні тоталітаристи і велика кількість лівих та правих екстремістів, які готові перехопити владу як тільки вона випаде із рук старіючого диктатора. І той же Олексій Навальний, окрім ряду гучних розслідувань, відомий своєю участю в націоналістичних «російських маршах» та запереченням українського статусу Криму, навіть повертаючись додому після лікування з Німеччини, він яскраво сипав цитатами з українофобського фільму «Брат-2».
До речі, фразу опозиціонера про те, що «Крим ніколи в найближчому майбутньому не стане частиною України», нагадало українцям у своєму Twitter і посольство Російської Федерації у Києві, щоправда, трохи неоковирно: дипломатам швидко пригадали, що на їх батьківщині, на відміну від України, навіть прізвище Навального заборонене до згадування у центральних засобах масової інформації, замість нього заведено вживати евфемізми на кшталт «один блогер». У сусідній країні навіть усунули від ефіру коментатора Василя Уткіна, який мав необачність сказати, що німецькі футболісти грають у «навальний футбол». Крім того, російські дипломати розмістили у своєму блозі фото напису «Свободу Навальному», що його з допомогою лазера зробили українські активісти на будівлі дипломатичного представництва РФ – в той час, як в Росії за поширення подібного заклику можна бути звільненим з роботи, чи відрахованим з вишу.
Розглядаючи двоякість ставлення українців до путніської опозиції, важливо памʼятати, що з 2014 року вона втратила свою монолітність і зараз представлена двома таборами, які мають абсолютно протилежну точку зору в кримському питанні. Менша частина противників режиму, яку умовно можна назвати «демократичною» опозицією, не визнала анексії півострова, але сама опинилася на маргінесі російської політики. Суспільству, 86% якого підтримало збройну агресію проти сусідньої держави, дуже легко було навʼязати стереотип про цих людей, як про «зрадників», «іноземних агентів» тощо.
Інший табір незгодних з політикою російського лідера, яких можна умовно назвати «великодержавниками», сім років тому цьому вітав захоплення українського півострова. Однак при цьому його представники опинилися перед складним вибором. Оскільки пропаганда донесла до кожного російського обивателя тезу про те, що «є Путін — є Росія, нема Путіна — нема Росії», будь-який виступ персонально проти Путіна тепер може трактуватися, як злочин проти всієї держави загалом і проти російського статусу Криму зокрема. І той факт, що зараз обидві групи вступили в тимчасовий союз з тактичною метою звільнення Навального, не означає, що з часом цей протест не очолять «державники», які до того ж мають у своєму розпорядженні й мережеві організаційні структури і в деяких випадках військовий досвід.
Варто згадати, що найбільш радикальна частина російських опозиціонерів-«державників» у 2014 році відправилася воювати на Донбас, де частково була ліквідована українськими військами, частково – загинула у підвалах «ЛНДР». Російські спецслужби потурбувалися, аби навіть ті вороги Путіна, що неушкодженими повертаються із Сходу України, відправлялися прямою дорогою до тюрми. Таким чином, наприклад, три роки увʼязнення отримав бойовик проросійських терористичних угруповань на Донбасі Олександр Авєрін, схоплений на кордоні в Ростовській області і звинувачений у контрабанді зброї. Колишній прессекретар Едуарда Лімонова Авєрін був засуджений, зрозуміло, не за участь в терористичних угрупованнях, а лише через те, що є лідером різко опозиційної Путіну організації «Інша Росія», яка продовжує розглядати припинення вогню на Донбасі, як зраду з боку російського президента. Але навряд чи репресії з боку путінського режиму автоматично переведуть цю людину у статус «друга України».
Певно, що частина українського суспільства розглядає учасників нинішніх антипутінських протестів у Росії як переважно членів «демократичної» опозиції і висловлює їй співчуття, а друга – як до «великодержавної», і ставиться до нинішніх російських акцій протесту відповідно. Перша від усього серця бажає Росії позбавитися від диктатури і стати більш-менш цивілізованою країною, а також відчайдушно намагається знайти паралелі між нинішніми мітингами в РФ і Євромайданом. Інша частина українців вбачає в протестувальниках ідейних прихильників вже згаданого Авєріна, тож вона бажає протестам лише поразки і зловтішається з того, як спецзагони, в лавах яких свого часу був помічений і наш «беркутівець» Кусюк, бʼють протестувальників, що виходять на мітинги з туалетними «йоржиками» в руках. Вони швидше бачать в російських подіях аналогію з Білоруссю, де ненасильницький протест потроху гасне. Певно, соціологи з часом дадуть нам відповідь на питання, які фактори впливають на формування настроїв однієї й другої групи.
При цьому самому Олексію Навальному вдається досить довгий час поєднувати імідж «демократа» з іміджем «державника», що іще більше заплутує українську аудиторію щодо справжніх намірів цієї людини. Тим більше, що ми вже неодноразово мали змогу переконатися, що у світі немає нічого більш мінливого, аніж сучасний російський антипутінський опозиціонер. Наприклад, співачка і колишній депутат Державної думи Марія Максакова раніше свою втечу на Україну називала «визволенням з пащі Левіафану», зараз без жодних неприємностей для себе повернулася до Російської Федерації, де розповідає про свій «оптимізм» стосовно російсько-українських взаємин.
Тому в ставленні до Олексія Навального емоційна складова часто провалює над раціональною. Симпатії чи антипатії до російського політика продиктовані не тільки його особою, а і різним баченням того, як розвиватиметься Росія після Володимира Путіна. При цьому одна частина українців вірить у здатність Росії до демократичних перетворень, а інша – ні. Позитив лише у тому, що путінська епоха в будь-якому випадку мине. Питання лише в тому, що ми отримаємо на зміну їй.
Микола Поліщук, для «Главкома»
Коментарі — 0