Путін карає Україну за Майдан

Всередині Європи на території незалежної країни відбувається брутальна інтервенція

Згода на «використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної ситуації в країні» це не що інше, як передача в руки Володимира Путіна права розв’язання війни з Україною. Слідом за рішенням Ради Федерації, президент Росії може одноосібно і легально, з точки зору чинного законодавства власної країни порушити не лише норми міжнародного права, але й зобов’язання взяті на себе Росією в 1994 році в Будапешті, яка разом з США та Великобританією гарантувала незалежність та непорушність кордонів України.

Однак тоді, в Будапешті гарантії, надані Україні, підписував м’який і підстаркуватий Борис Єльцин, натомість, його наступник, той, в руках якого нині знаходиться безпека світу, це яструб, який вже давно виношує ідею відбудови імперії. Вдатися до рішучих дій його має заохочувати так звана «загроза життю» громадянам Російської Федерації в Україні. Проблема полягає в тому, що ніхто, окрім оточення Путіна, яке порушує всі закони, не бачить такої загрози. В країні, яка пережила бунт, не було жодного натяку на антиросійський саботаж. Не було здійснено жодних акцій проти військових Російської Федерації в Криму. Ніхто не атакував російських дипломатичних, чи консульських установ. Більше того, «загроза» є результатом активності самих росіян, які оскаржують законність нової влади в Києві, і які застосовують силу щодо українських адміністрацій, відділків МВС та армії. Не треба мати жодних сумнівів, агресорами вже нині є росіяни, і це внаслідок їхніх дій, перед світом повстала загроза нової війни.

Нині не на часі займатися пригадуванням випадків інтервенцій великих імперій в країни своїх слабших сусідів з метою «захисту власних інтересів», чи через, так би мовити, «порушення прав» меншинств. Історія знає багато таких випадків. Такі або подібні заяви передували багатьом актам агресії, важливо аби світ не повівся на таку путінську риторику. Не треба сумніватися, що вона направлена, в першу чергу, на самих росіян. Вона повинна забезпечити Путіну підтримку в самій Росії. Вона повинна легімітизувати його дії, і перш за все підтримати імперіалістичну автократичну владну доктрину, якій – на думку президента – альтернативи бути не може.

Україна, Майдан, прагнення свободи, повалення диктатури в Києві показали, що путінські погляди на політику на Сході були підірвані. В цьому головна провина Майдану. Тому, Москва зробить багато, аби цю хвилю свободи подавити. Тому, всупереч логіці, законам сучасного світу, всупереч здоровому глузду керівники Кремля не соромляться словами про «стабілізаційні заходи» прикривати фактично військові дії. Чи думають вони про перспективу? Чи насправді вони керуються добром народу?

Цвинтарі в Росії переповнені свіжими гробами молодих людей, які в результаті рішень своїх керівників брали участь у «стабілізаційних діях» в сусідніх країнах. А насправді це були країни, охоплені бунтом. Молоді люди гинули, а народ у своїй більшості мовчав. Але хто зрештою міг щось сказати? Неповноцінна опозиція? Алєксей Навальний? Самотня дівчина, яка протестувала проти війни в Москві з саморобною табличкою? А може ридаючі над гробами, одягнені в чорне жінки, сини яких через імперіалістичні амбіції влади Кремля були відправлені на смерть? Хіба це опозиція? Вона безнадійно слабка перед діями Путіна. Чи може вона зупинити його руку? Однозначно ні.

Запобігти цій війні може лише солідарна позиція світу. І в першу чергу солідарна реакція Заходу. Я вже раніше писав, що світ не повинен піддатися на риторику Путіна. Не піддається, але – на жаль – це не означає, що він зробить з цієї ситуації правильні висновки. Але навіть, якщо зробить, чи застосує він необхідні в цій ситуації дії. А тому, потрібно повторювати, як мантру: московських солдафонів можуть зупинити тільки рішучі кроки: санкції, які застосовуються щодо країн-ізгоїв, замороження рахунків політиків і олігархів, чорний список на видачу віз, міжнародний бойкот.

Чи здатний Захід це зробити? Хотілося б у це вірити. На жаль, сучасні західні політики в своїй більшості це такі собі «голуби», державні діячі, які дбають про економічне зростання, зосереджені на економіці і добробуті. Останнім часом вони неодноразово доводили свою неспроможність активно виступати проти загроз і сили. Однак потрібно вірити, що біля нашого кордону війна не спалахне, що переможе прагматизм і здоровий глузд.

Світ зрозуміє, що перед відкритими об’єктивами камер, всередині Європи, відбувається брутальна інтервенція на території незалежної країни. Країні, в якій (можна це схвалювати, чи ні) відбулася революція, повалено корумповану владу, і відбуваються спроби побудови нової системи. Нині обов’язком політиків, в тому числі наших – президента, лідерів коаліції і опозиції – має бути солідарність в цій ситуації. Потрібно чітко поставити акценти, де свобода, а де рабство. Де мир, і де війна. Тільки тоді ми зможемо зупинити її. Тільки тоді польський східний кордон, а відтак і поляки самі – будуть у безпеці.