Завдання Литви - допомогти українцям протистояти тязі авторитаризму

Кажуть, що народи усталюють себе тільки історично. Але не забуваймо, що це можливо тільки тоді, коли сама історія усталюється у пам’яті народу. У свідомості литовців найбільше сяє корона нашого короля Міндаугаса (Міндовга), куршські та жямайтійські болота, що пам’ятають битву біля озера Дурбе, печатки листів Гядімінаса (Гедиміна), а перш за все – Жальгіріська (Грюнвальдська) битва (600-річний ювілей якої урочисто відзначили кілька років тому). Однак, державний розвиток Великого Князівства Литовського багатий й на інші значущі події, такі як Хотинська битва (1621), Саласпільська битва (1605), битва під Оршею (1514). І сьогодні Вашими вустами литовський, польський, білоруський, український, молдовський і російський народи голосно заявляють про ще одну легендарну битву – на Синіх Водах (1362).

Я не історик і не намагатимусь наперед розповідати, як розвивалися події 650 років тому. Не говоритиму й про те, яку тактику обрав Великий князь Литовський Альгірдас (Ольгерд), об’єднані сили якого, доповнені київськими і волинськими воїнами, стали проти Золотої Орди. Підкреслю лише те, що події того часу зумовили подальший розвиток історії Середньо-Східної Європи. Кажу це піднесено. І не тому, що після битви Литва стала найбільшою державою Європи. Важливіше те, що у переможній битві Альгірдасу здобувши Україну, Україна здобула Європу, зберегла християнство і свободу для подальшого розвитку української самосвідомості.

Не дарма часи, коли українська земля належала Великому князівству Литовському, у літописах та історіографіях згадуються як ера толерантності і культурних та політичних свобод. Сподіваюсь, що «литовський» період в історії України був не тільки історичним передихом, але й натхненням, щоб ніколи не розчинитись у чужих деспотизмах і свідчити перед усім світом про свою європейську природу та вибір.

Мабуть, найризикованіше, але дуже улюблене політиками зайняття – шукати історичних аналогій у сьогоденні. Коли говоримо про Битву на Синіх Водах, говоримо про цивілізаційні вагання України, про період «на порозі» до європейського розвитку і культури. Дуже прикро, але це дещо нагадує той поріг, перед яким Україна ризиковано завагалась й сьогодні. Не будьмо наївними і не обманімось. Битви продовжуються й у теперішній час. І не тільки на футбольних полях Польщі чи України. Битва продовжується й у політиці. За ці кілька років Україна виконала кілька важливих політичних і економічних реформ на шляху до Європейського Союзу. Однак, сьогоднішня ситуація з Юлією Тимошенко показує перетворення права на політичний інструмент і створює небезпеку, що за одну битву може бути програна війна. Для України це означало би великий крок назад. Це був би крок назад і для всієї Європи. Адже саме від стратегічної ролі України частково залежатиме і те, яким шляхом – «спільноти» чи «відокремленості» - повернуть інші країни Середньо-Східної Європи, зокрема й Білорусь, яка не подолає недемократичну інфекцію.

Литва як історично, так і наразі – один з найближчих європейських партнерів українців. Наше завдання, як і колись, у вирі Синьоводських подій, - допомогти своїм партнерам протистояти тязі авторитаризму і захистити ім’я поважного історичного європейського народу. Але лише допомогти, оскільки основна відповідальність, основні зброя і щити сьогодні в руках суверенної України.

Шановні,

Завершуючи, підкреслю, що радію тому, як відроджується повага литовців до свого минулого, своїх коренів. Я гордий тим, що до ініціатив з увічнення історії, включаючи й цю конференцію, долучається й Міністерство закордонних справ. Це не єдиний захід, що увічнює пам'ять про Битву на Синіх Водах: цього року передбачені спеціальні навчальні програми, будуть створені спеціальна поштова марка, монета, пам’ятна дошка, значення битви буде представлено для широкого загалу й збірками спеціальних статей литовською мовою.

Відновлюючи нашу історичну пам'ять, особливо важливим буде наступний рік, коли ми головуватимемо у Раді ЄС. З цієї нагоди Міністерство вже сьогодні втілює у життя стратегію координації проектів історичної пам’яті і готує презентацію історії Литви для дипломатів старого континенту і суспільств. Сподіваюсь, що імпульсом для міжнародного діалогу слугуватиме й щойно у Сеймі затверджена моя та Голови Сейму ініціатива оголосити наступний рік Роком повстання 1863 року.

А сьогодні, сьогодні ще раз дякую організаторам конференції: Університету Вітаутаса Великого, Інституту історії Литви, Краківському Ягеллонському університету та всім учасникам конференції з Литви, Польщі, України, Молдови, Росії, Білорусі. Бажаю плідних дискусій!

Вітальне слово Міністра закордонних справ Литовської Республіки А.Ажубаліса на конференції «Середньо-Східна Європа під час Битви на Синіх Водах».

Університет Вітаутаса Великого, Каунас, 24 травня 2012 р.