Політ в нікуди

Весь їхній зовнішній вигляд має показувати статус і говорити про те, що правила для цієї категорії або ж, вірніше, касти людей не писані. Ця зарозумілість кидалася в очі і ця ж риса вганяла в страх оточуючих. Життєвий цикл російського суспільства.

Мене вивели з автозаку. Тільки я почав оглядатися по сторонах, як мою голову зігнули до підлоги з гучними звинуваченнями: «Не дивитися у сторони! Чітко виконувати інструкції!». Немов ці завчені фрази говорили не люди, а роботи, запрограмовані виконувати лише єдину функцію ‒ підкорювати і знищувати. Росія поневолює свідомість і створює те, що їй потрібно ‒ універсальних солдатів, позбавлених аналітичного мислення і здатності оцінювати те, що відбувається навколо них. Повністю маніпульованих і зневолених, заляканих і підневільних овочів.

Будучи прикутим до одного зі співробітників ФСБ, я проїхав до літака. У сплутаних руках я тримав тюремний баул, подарований мені попередніми сусідами у камері, наповнений продуктами і мінімальним змінним одягом. Ну а що може мати арештант? Труси, шкарпетки, якусь пайту і змінні джинси. Чи це багато? Для них ‒ надзвичайно. Тому навіть ці нещасні пожитки потрібно було нести так, щоб наручники впивалися в зап'ястя і роз'їдали їх своїм пекучим металом. Ми були першими пасажирами. На порозі трапу нас зустрічали перелякані стюардеси. Всім виглядом вони виказували покірність співробітникам ФСБ і гидливість відносно мене. В той момент я усвідомив, що для представників цієї категорії земного виду я перетворився на монстра, чудовисько, нікчемну і найостаннішу істоту, яка не заслуговує на поблажливість.

Йдучи коридором порожнього літака, будучи веденим конвойною службою, я думав лише про те, як дивно може повернутися життя. Ці думки давали мені незбагненні знання, що може тільки отримати людина, яка опинилася в подібних умовах. Дороге просвітлення. Воно і зараз зі мною. Але хіба можна ним поділитися? Для мене це загадка, але, напевно, і життєва місія.

Останній ряд і місце біля вікна. Дві «квочки» поруч і ще одна попереду. Руки зшиті залізними нитками з сусідом у погонах. У літак поступово заводять людей. Сумки, валізи, куртки, люди поспішають зайняти свої місця згідно з посадковими квитками. Обличчя оточуючих намагаються не дивитися в мою сторону, а якщо і глянуть ‒ то скривляться у гидливій гримасі. Їм страшно і незручно, а мені принизливо соромно й осоружно. Толерантність. Що це для російської людини? Кілька секунд ‒ і ми летимо. Вони ‒ жити, а я ‒ вмирати.

Варто сказати, що за мною завели Олексія Чирнія, якого посадили попереду. Поговорити не вийшло. Так хотілося зрозуміти, що з ним сталося, що з ним робили і чому він тоді сказав: «Пробач. Так вийшло»... Він мовчав, а мені за спроби завести розмову сильніше стискали наручники на зап'ястках. Сумно. Але навіть озвучене вголос побажання Чирнія ‒ «от би нас ракета збила» ‒ не мало шансів на успіх, хоч і дійсно дуже хотілося, щоб все-таки збила.

Натовп потягнувся до туалету. Утворилася черга. Чоловіки, жінки з маленькими дітьми. Стоять. Дивляться на наручники, на мене і в сторону. З відразою. Всім бридко. Конвоїр накриває мої руки своєю курткою. Йому теж не по собі. Так і долетіли. Ось вона ‒ Москва! Зустрічає українця у звичній російській манері. Автоматники, арештанти, кайдани і батоги...

В ілюмінаторі літака можна було розгледіти лише ракетні установки, розміщені на периметрі аеропорту. Дивовижне видовище для допитливого туриста...

Як тільки літак приземлився, люди безглуздо зааплодували, повставали зі своїх місць, поспішаючи скоріше зійти з крила цього залізного птаха. Ми ж сиділи. Мої охоронці вичікували, поки вийдуть пасажири і прибуде наша чарівна карета. «Люди в чорному» зустрічали нас, як особливо цінний вантаж. Відразу пішла команда: «На коліна! Морди поопускали! По боках не дивитися! Чекаємо!». Далі рутинний процес передачі ув'язнених від одних конвоїрів іншим.

Далі знайомий сценарій. Автозак. Одиничка метр на метр. Коктейль з невідомості, нервів і страху. Задушлива московська спека і нескінченні пробки. Кінцевий пункт ‒ Лефортове ‒ вже близько. ж сумною і страхітливою історією і не менш кричущою популярністю. Лефортове було збудоване ще в царські часи, і спочатку споруда планувалася як офіцерські казарми. Але в результаті вони поступово перетворилися на в'язницю. Справді, у Росії дві біди ‒ дурні й дороги, і дві крайнощі ‒ казарми й тюрми.

Дорожня трясучка. Задуха. Затори. І, нарешті, машина зупинилася. Почалася ретельна перевірка документів і осіб у «вишуканому» транспорті. За хвилину ми в'їхали у внутрішній двір в'язниці. В'язнів виводили по одному. Дивно, але я навіть не підозрював про їх існування дорогою. Кожен з них був занадто замучений і заляканий, щоб говорити. Незабаром настав і мій час. Вийшовши з автозаку, я побачив фортецю з червоної цегли з дозорними вежами і колючим дротом, натягнутим по периметру. Відчуй себе в шкурі предка, такого, як Василь Стус...