Євротест на сумісність

Не знаю, звідки Віктор Янукович взяв, що вболівальники, які приїхали з усієї Європи на Євро-2012, побачили, що Україна – сучасна європейська держава і тут живе доброзичливий народ. Якщо стосовно другого сперечатись доволі важко, то стосовно першого можна було б довго й нудно.

Проте, я це робити не буду. Принаймні до того часу, поки не отримаю результати Першого Євро екзит-полу, який на замовлення Інституту світової політики проводила впродовж чемпіонату компанія JFK, опитуючи на виходах зі стадіонів європейських вболівальників. Все це у рамках проекту "М'яка сила України в Євросоюзі", який Інститут світової політики реалізує за підтримки USAID, разом з UNITER і PACT, аби зрозуміти, яку додану вартість мав футбольний чемпіонат для України в зовнішньополітичному плані.

Поки що дозволю собі кілька власних вражень, які стосуються європейського виміру Євро і не підкріплені жодними цифрами – лише моїми відвідинами трьох з приймаючих міст під час чемпіонату (Києва, Харкова і Львова) та спілкування з різноманітними вболівальниками – українськими та європейськими.

Не можу не поділитись хоча б кількома враженнями принаймні тому, що для мене особисто Євро-2012 за рівнем позитивної енергетики, за сплеском патріотизму, за шансом покращити свій імідж, за потенціалом в плані зближення з Євросоюзом, за, нарешті, можливістю, просто усміхнутись одне одному замість постсовкового хамства і агресії на вулицях, було другою потужною подією в історії незалежної України подією після Помаранчевої революції.

Помаранчеву революцію та Євро-2012 об'єднала також потреба частини українського суспільства на чесну гру. У випадку подій 2004 року – це була потреба у чесній грі на виборах. У випадку Євро-2012 – все набагато простіше: підсвідома потреба у чесній грі хоча б на футбольному полі, оскільки на решті "полях" в країні – політичному, судовому, бізнесовому – такої гри не ведеться.

Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але деякі дослідники стверджують, що в суспільствах недемократичних люди особливо трепетно ставляться до спорту, бо тільки там, на їхню думку, панує чесна гра і справедливість. Українцям, щоправда, не дуже пощастило: під час Євро вони встигли побачити нечесну гру й на полі, коли йшлось про відоме рішення угорського арбітра не зарахувати гол у матчі між Україною та Англією.

Певною мірою, Євро-2012 стало й потребою українців знову хоча б трохи бути гордим за свою країну. Принаймні, хочеться вірити, що синь-жовті прапорці на автомобілях у Києві, Харкові і навіть Одесі, яка Євро не приймала – саме із цієї опери. Почувати свою країну лузером та ізгоєм – відчуття, яке пригнічує не лише деяких українських дипломатів, яким доводиться постійно комунікувати з цивілізованим світом. Один відомий в Україні європеєць був під великим враженням від того, як на нього буквально накинувся з обіймами один український олігарх відразу після перемоги України над Швецією. Цей олігарх, стискаючи європейця в обіймах, повторював лише одне: "Ми виграли!!!! Ви розумієте – ми виграли!!!". Європеєць, як він сам мені пояснив, зрозумів ці слова приблизно так: подивіться, ви нас списали, ви в нас не вірите, ви вважаєте нас лузерами, але ми ж таки щось вміємо і можемо.

Я, в свою чергу, цілком погоджуюсь з німецьким журналістом, який у своїй статті в The New York Times написав, що з точки зору міжнародного сприйняття Німеччини було б краще, якби вона програла Євро-2012 (мовляв, занадто вже багато вона домінує зараз в інших сферах міжнародного життя, аби ще й на футбольному полі виступати у ролі superpower), але я на 100% погодилась би з усіма, хто б висловив думку, що Україні для її міжнародного сприйняття вихід хоча б у чверть фіналу був би набагато важливіший, ніж на чемпіонаті світу у 2006-му – надто багато вже останнім часом поразок в інших сферах.

Євро-2012 довело те, що багато прихильників інтеграції України в ЄС як в самій Україні, так і в Європі доводять багатьом скептикам цієї самої інтеграції – коли є сильний стимул зсередини (право на проведення Євро) і зовні (постійний контроль УЄФА і особисто Платіні) Україна може трансформуватись набагато швидше. Можливо, членство в Євросоюзі не є таким стимулом для всіх урядових олігархів та олігархенят, бо як мінімум не має нічого спільного з їхнім улюбленим дітищем – футболом, але якби такий стимул все ж існував з конкретними дедлайнами і вимогами з боку ЄС, то справи б в Україні просувались значно швидше.

Євро-2012 – це сигнал тим європейським політикам, які не вірять, що перспектива членства в ЄС нічого не дасть для пришвидшення змін в Україні і ніяк не можуть збагнути, чому українські дипломати роками намагаються її зафіксувати принаймні в Угоді про асоціацію.

Євро-2012 – це, водночас, і сигнал тим українцям, які свято вірять в обіцянки українських політиків "побудувати Європу в Україні", а всі дружні поради європейців сприймають виключно через призму "чого вони лізуть в наші справи". Сподіваюсь, після Євро-2012 хоча б деякі з них зрозуміють, що моніторити виконання обіцянки про "побудову Європи в Україні" доведеться у кращому випадку їхнім правнукам, якщо сама Європа не стоятиме з нагайкою біля головних українських кабінетів.

Чотири роки тому у своєму "Щоденнику євроатлантиста" я писала про те, наскільки Євро-2012 буде важливим проектом в плані сприйняття України в Європейському Союзі, бо наочно продемонструє і для європейських бюрократів, і для пересічних європейців, хто стежить за футболом, наскільки великою є різниця між Польщею та Україною – країною-членом ЄС та країною навіть не кандидатом на членство. А ще – наскільки обидві країни в таких різних статусах готові разом реалізовувати масштабні спільні проекти. Євро-2012 мало б бути чи не найбільшим в історії України тестом на сумісність реального Євросоюзу з Євросоюзом потенційним.

Так вже склалось, що Польща з моменту отримання право на проведення Євро-2012 зробила все можливе, аби стати уособленням успішного розширення ЄС на Схід. Україна – на жаль, поки що є кандидатом на уособленням провальної "східної політики" Євросоюзу.

Євро-2012 повинно було стати проектом, який би надав зовсім іншого дихання відносинам України та Польщі. На жаль, цього не сталось. Замість одного спільного проекту вийшло два: одне Євро, яке відбувалось у свідомості українців "десь там", в Польщі, і інше – "у нас, в Україні". Очевидно, для спільного проекту було б набагато краще, якби матчі збірної України відбувались у Польщі, а збірної Польщі – в Україні, аби рух вболівальників з двох сторін відбувався не тільки у VIP ложу, на рівні якої українська та польська співпраця і так непогано просувається, а на трибуни різних категорій.

Політика – це ніщо інше, як сприйняття. А сприйняття України в Європі – ні для кого не секрет, це справжня страшилка для будь-якого порядного бюргера чи сеньора, яка щороку наростає новими жахливими сюжетами. Останній – про бідну жінку з косою, яку катують у в'язниці бандити. Щоб змінити це сприйняття – а значить, і політику ЄС до України – одного Євро надто мало. Але його було достатньо для того, щоб першою реакцією деяких європейців на жахливі дороги, недосконалий сервіс, хабарі на кожному кроці було б щось інше, аніж проста та ємка констатація: it"s Ukraine (це ж Україна). Мовляв, без цього всього Україна не була б Україною.