До НАТО без ілюзій

Що ж, ми це зробили. Україна відмовилась від позаблокового статусу. Це мало статись раніше чи пізніше, сумнівів не було. Сталось раніше, ніж передбачали навіть найбільш оптимістичні прогнози.

Позаблоковий статус – доказ того, що рішення, які штучно нав'язані Україні зовні, не працюють. Тим більше, не працюють безпекові рішення, написані під диктовку потенційного агресора.

З агресором взагалі цікаво вийшло. Спочатку Росія зробила все для того, щоб Україна стала позаблоковою, а потім Росія зробила все для того, щоб Україна скасувала позаблоковий статус.

Позаблоковий статус скасовано, але залишається низка завдань, над якими ще треба попрацювати:

1. Відмова від позаблоковості і подальша євроатлантична інтеграція не повинна перетворитись в популістський продукт одноразового використання. Скасування позаблокового статусу має забити остаточний цвях у труну зовнішньополітичної непередбачуваності та невизначеності України. Це має бути НЕЗВОРОТНЄ рішення, зроблене з приводу майбутнього без пекового формату України, а не емоційна реакція на настрої у суспільстві. І нинішнє керівництво має розуміти, як подібну незворотність забезпечити.

2. Підхід "або членство, або нічого" на сьогодні є контрпродуктивним. Для членства, як для танго, потрібні двоє. Друга сторона – НАТО – наразі не розуміє доданої вартості від можливого членства України в НАТО, і непотрібно зациклюватись на цьому в даний момент. Новітня історія України довела, що палкі заяви про бажання стати членом НАТО необов'язково трансформуються в реальну практичну співпрацю і наближення до тих самих пресловутих "натівських" стандартів. Скажімо, не мають нічого спільного з реальною модернізацією армії чи кількістю проведення спільних військових навчань з країнами-членами НАТО.

Сьогодні ми маємо вичавити максимум користі з практичної співпраці з НАТО, удосконалюючи старі формати й наполягаючи на нових. Ми в Інституті підготували і вчора презентували для журналістів з усієї України інфографіки та відеоролики про 4 практичні напрямки партнерства між Україною та НАТО, але їх насправді більше.

3. Ми маємо бути готовими до того, що Путін використає відмову України від позаблоковості, аби розколоти Європу з українського питання загалом. Зокрема і в тому, що стосується майбутньої пролонгації санкцій проти Росії. Він не зміг розколоти її з допомогою проплаченого лобі і санкцій у відповідь, тому спробує це зробити з допомогою "важкої артилерії", чим є питання можливого членства України в НАТО для багатьох європейських членів Альянсу. Росія явно спробує подати це як доказ того, що Україна націлена на війну, а не на мир, а саме рішення відмовитись від позаблокового статусу припише США, щоб консолідувати антиамериканські настрої в країнах-членах (хоча справжні реакції у Білому Домі з приводу повернення України на євроатлантичний трек навряд чи зводяться до гучних аплодисментів). Нам, на жаль, не вдалось переконати європейських партнерів, що для Путіна НАТО – це лише привід для агресії. І, насправді, не буде НАТО – він знайде інший привід, як знайшов його у лютому цього року, анексуючи Крим.

У європейських столицях все ще багато ілюзій з приводу того, що якщо Україна навічно відмовиться від членства в НАТО, Путін залишить її в спокої. Деякі члени Альянсу нервово рефлексують на, здавалось би, зовсім безневинну формулу Альянсу про те, що "двері НАТО відкриті". Рефлексують тому, що, мовляв, вже сама ця формула страшно дратує Путіна. Тому ми маємо а) доказувати європейцям, що питання НАТО насправді нічого не змінить в стратегії Путіна щодо України б) пояснювати, що інтеграція до НАТО – це стратегічне бачення України, яке відповідає очікуванням українського суспільства в) Україна на сьогодні не бачить більш адекватного способу гарантувати свою безпеку у майбутньому, ніж формат колективної безпеки, і це, зі зрозумілих причин, не може бути ОДКБ.