Україна-Польща: партнерство без патронату і передумов

Це не означає, що польський уряд посунув на задній план тему історичного діалогу. І це не означає, що українська влада пристала на польське трактування історії. Просто в обох сторін з'явилося більше розуміння, що таким чином вони рухаються в нікуди. Адже якщо кермуючи, постійно дивитись лише в дзеркало заднього виду, аварія стає практично неминучою. Але ДТП може статись і якщо свідомо відмовлятись дивитись у дзеркало заднього виду.

Посол України в Польщі Андрій Дещиця характеризує нинішній етап відносин словами відомого історичного персонажа: «один крок вперед, два кроки назад». А треба змінити, впевнений він, хоча б на «два кроки вперед, один назад», а в перспективі - і на «повний вперед».

Одна з важливих передумов для «повного вперед» вже вимальовується. Налагоджений або відновлений діалог на багатьох офіційних і неофіційних рівнях. Президенти неодноразово обмінялись візитами. Хоча, з української точки зору, Дуда «по-справжньому відкрився» тільки, коли перебував у Києві на відзначенні Дня незалежності України. Прем'єри в контакті, хоч Шидло так за 17 місяців прем'єрства і не знайшла часу, щоб відвідати Україну. Гройсман навіть телефонував польській колезі в лікарню, коли та занедужала. Спікери зустрічаються. Міністри закордонних справ двічі бачились у березні, і знову зустрінуться в квітні на ініційованій Варшавою зустрічі в форматі Вишеград+країни Східного партнерства. Порошенку, хоч і не з першої спроби, але вдалось зустрітися з неформальним очільником Польщі, лідером та ідеологом правлячої партії «Право і Справедливість» (ПіС) Ярославом Качиньським. Кажуть, Петро Олексійович залишився під серйозним враженням від тієї зустрічі, на якій пан Ярослав то входив у роль маленької людини, яка нічого не вирішує і вдячна, що цілий президент удостоїв її своїм візитом, то попереджав, що з Бандерою Україна далеко в Європу не ввійде, даючи зрозуміти, що не повторить «помилок» свого брата, який був занадто лояльним до України в питанні історичної пам'яті.

Фактично, за рік вдалось відновити частину інституційних механізмів, кількістю яких (десятком) завжди славились українсько-польські відносини. Додались і нові формати взаємодії. Знову запрацював Консультаційний комітет президентів України та Польщі, куди, крім офіційних представників, було запрошено і по одному незалежному експерту з України та Польщі. Нарешті створений і почав роботу Форум партнерства під патронатом міністерств закордонних справ. Наприкінці квітня планується Міжурядова комісія з економічного співробітництва. Деякі з цих форматів востаннє збирались ще чотири чи навіть п'ять років тому. Запущено також українсько-польську групу діалогу, де вже незалежні експерти з обох боків намагаються виробити візію відносин (останнє засідання групи відбулося минулого понеділка у Варшаві).

Діалог потрібен, щоб українська сторона могла на різних рівнях краще й доступніше пояснити польським партнерам:

• Жодне з ухвалених Україною політичних рішень не було ухвалено з розрахунку проти Польщі.
• Не все українське - бандерівське: Бандера не є найпопулярнішою історичною постаттю в Україні.
• Жодна представлена в парламенті політична сила в Україні не є антипольською і не прагне здобути популярність за рахунок роздмухування антипольських настроїв (як робила партія KUKIZ15 у Польщі, роздмухуючи антиукраїнські).
• Ми не проти говорити про минуле, але воно не має робити заручником весь порядок денний нашого майбутнього. Тим паче, що історія - це не тільки Волинь.
• Підігрування антиукраїнським настроям у Польщі, беручи до уваги мільйон українців, які там мешкають, це ризик не лише двостороннім відносинам з Україною, це ризик внутрішній безпеці самої Польщі.
• Українські мігранти в Польщі - це плюс для розвитку економіки держави Польща, а не ризик її безпеці.
• Діалог також потрібен, щоб польська сторона так само могла пояснити українським партнерам чимало речей. Зокрема, й відповісти на популярні в Україні запитання:
• Чи може бути ефективною історична політика, яка викликає конфронтацію, а не примирення?
• Чому рішення польського сейму про геноцид поляків на Волині - це «не проти України», але одночасно розпалюються антиукраїнські наст рої?
• Якщо Польща поважає право України як суверенної держави шанувати своїх національних героїв, то чому так гостро реагує на будь-який факт такого вшанування у вигляді перейменування вулиці?
• Яку додану вартість міститиме в собі участь Польщі в міжнародних форматах щодо вирішення конфлікту, спровокованого агресією Росії в Україні?

Однак, як учасник трьох з вищеназваних двосторонніх форматів співпраці (комітету, форуму та експертної групи діалогу), маю констатувати: українсько-польські відносини сьогодні серйозно недооцінені з обох боків. Можливо, саме тому з такою легкістю польська сторона перевела формальне стратегічне партнерство між Україною та Польщею в розряд партнерства з передумовою (conditional partnership): вирішуємо історичні питання, співпрацюємо ефективно далі.

Деякі польські експерти пояснюють таку недооцінку тим, що після Революції Гідності демократизація та модернізація України не стали стратегічною метою закордонної польської політики.

Українські ж експерти та політики почали дедалі серйозніше задумуватись над відповіддю на запитання: «А навіщо взагалі сьогодні Польща Україні?», яке на засіданні польсько-української групи діалогу провокаційно закинув один з відомих польських дослідників України.
Багато хто в Україні вважає, що українсько-польське стратегічне партнерство надломилося, коли польський уряд де-факто узалежнив співпрацю з Україною від прийняття Києвом польського бачення історичної правди.

Навряд чи це так. Насправді, стратегічне партнерство України та Польщі вже певний час рухалося вперед на «холостих». У якийсь момент і в Варшаві, і в Києві перестали серйозно в нього інвестувати. Замість нового чітко окресленого порядку денного з'явився вакуум, який з легкістю заповнили політичні пристрасті навколо УПА і Бандери. Про історію говорити легше, ніж творити майбутнє.

Відносини між державами, як і будь-які відносини, вимагають не лише того, щоб над ними працювали. Вони також вимагають лідерства. В українсько-польських відносинах такого лідерства сьогодні не спостерігається ні з одного, ні з іншого боку. Складно ідентифікувати десижнмейкера, який був би готовий інвестувати свою політичну репутацію на користь тривалого партнерства, а не розрулювання поточних проблем з орієнтацією на настрої електорату.
Понад те, виникає питання, а чи було взагалі між Україною та Польщею сАме партнерство? Навіть деякі найбільші польські друзі України сьогодні визнають: з боку Варшави було дуже багато політики патронажу, але не завжди було сприйняття України як повноцінного партнера. Польща як адвокат України в ЄС - з тієї серії.

Очевидно, сьогодні для Польщі як ніколи гостро стоїть питання спроможності відмовитись від традиційного для неї патроната у відносинах з Україною. І йдеться не тільки про те, чи здатна Польща припинити трактувати себе як «адвоката» України, враховуючи її поступову маргіналізацію в ЄС, соковито приправлену нещодавнім приниженням польського уряду в зв'язку з переобранням Дональда Туска на посаду глави Європейської Ради. Судячи з того, наскільки гостро поляки реагують на закиди українських колег, що непотрібно робити зупинку у Варшаві, коли можна відразу полетіти до Берліна, готовність відмовитись від своєї ролі «вікна» України в західний світ у польській столиці поки що невисока.

Однак, йдеться ще й про те, чи може Польща сприймати повноцінним партнером країну, щодо якої у багатьох поляків (зокрема й дружньо налаштованих до України) просто зламалась віра? Упродовж певного часу поляки любили рахувати роки, на які, на їхню думку, Україна відстає в розвитку від Польщі. Але коли пальці на двох руках закінчились, у дуже багатьох наших партнерів виникло переконання, що Україна має лише два сценарії розвитку: Україні дуже сильно не вдається або Україні просто не вдається. Вдається реформуватись, вдається зрушити з мертвої чи напівмертвої модернізаційної точки - попри революції, безальтернативний вибір на користь європеїзації, зміни урядів, кількість уваги світової спільноти та обсяги міжнародної фінансової допомоги.

Однак, аналогічний процес - тільки вже втрати віри в Польщу - може набути обертів і в Україні, якщо Польща переставатиме бути для значної частини українців моделлю розвитку і - що сьогодні особливо важливо - прикладом незворотності реформ. Втрата віри в Польщу як модель успішного та незворотнього реформування може призвести до втрати віри в модель європеїзації як таку, що для слабкого євроінтеграційного організму України дуже небезпечно.
Україна та Польща перебувають сьогодні наче в різних часових, а деколи здається що й ціннісних поясах: Україна отримала можливість розпочати практичну європеїзацію тоді, коли в Польщі європеїзацію називають перешкодою для модернізації. Україні конче потрібні іноземні інвестиції, тоді як у Польщі близькі до ПіСу аналітики ставлять запитання, чи не забагато іноземних інвестицій у РП і чи раптом не потрапила Польща через це в економічну залежність від Німеччини. Україна перебуває в передчутті відкритих кордонів завдяки довгоочікуваній лібералізації візового режиму, а в моноетнічному та монорелігійному польському суспільстві настрої панують на користь того, щоб сильніше цей кордон контролювати. І навіть агресія Росії, яка начебто мала налаштувати нас з Польщею на одну хвилю, лише підкреслила відмінність поглядів на вирішення безпекових загроз для двох країн: якщо Україна воліла б бачити в Польщі своєрідного союзника в регіоні і навіть час від часу натякає про певний оборонний союз, Польща чітко дає зрозуміти, що вбачає вирішення своїх безпекових завдань першочергово в форматі членства в НАТО і партнерства зі США. Очевидно, сьогодні тут варто сфокусуватись на можливостях, які дає імплементація Угоди про оборонне співробітництво між Україною та Польщею.

Що чекає на польсько-українське партнерство в найближчому майбутньому? І на що потрібно звернути найбільшу увагу?

Очевидно, що питання перегляду української історичної політики не зникне з польського порядку денного, як того хотіли б у Києві. Якщо Україна відмовиться від діалогу, примирення не настане, настане, в кращому випадку, «заморожений конфлікт» з можливістю розмороження під кожну круглу історичну дату. Цього року, наприклад, таких дат буде дві - 75 років створення УПА та 70-ті роковини акції «Вісла».

Не слід забувати, що нинішній уряд ПіСу - можливо, перший з 1989 року уряд Польщі, який найменш готовий враховувати очікування та побоювання закордонних партнерів. Головне - це очікування та побоювання власного та потенційного виборця. І коли Ярослав Качиньський вголос говорить, як він розказав Порошенку про Бандеру і Європу, він у першу чергу говорить це не для українців, а для свого виборця. Отож, чим більшим буде запит у польського виборця на цю тему, тим більше польські політики будуть робити її пріоритетом у діалозі з Україною.
Поляки й надалі вимагатимуть внести зміни в Закон про правовий статус учасників боротьби за незалежність України в XX столітті, прийняття якого, з польської точки зору, стало відправним пунктом для розробки і схвалення відомої резолюції сейму про геноцид. І вже незрозуміло, чого в цих вимогах більше: бажання добитись змін до закону чи бажання добитись виконання обіцянки ці зміни внести, начебто даної польській стороні з боку ключових політичних діячів України. Однак, з огляду на крихку внутрішньополітичну ситуацію, яка в усій красі проявилась під час реагування на блокаду ОРДЛО, Порошенко та Верховній Раді де-факто доведеться робити вибір - кращі відносини з Польщею, чи ризик чергової внутрішньої дестабілізації. Чи є сумніви, який вибір вони зроблять?

Можна, звісно, взагалі абстрагуватись від історичного діалогу за звичною для України схемою «історія для істориків». А можна спробувати запропонувати свій порядок денний українсько-польського примирення. Не фокусуючись виключно на Волині та УПА, акцентуючи увагу на позитивних сторінках історії. Україна має задати тон цьому процесу. Якщо президент України запропонує своєрідний план дій з історичного примирення, він забере один з головних аргументів критиків України в Польщі - мовляв, Київ не готовий до історичного діалогу. Такий план дій міг би включати і створення українсько-польської структури, яка мала б достатньо ресурсів - людських та фінансових - аби опікуватись питаннями примирення на щоденній основі.

Україна так само має бути першою, запропонувавши та домагаючись спільного розслідування актів вандалізму, які стали траплятися з завидною періодичністю і мають схожий почерк. Дуже важливо було б розробити й запустити в роботу механізм спільної реакції українсько-польського форуму партнерства на подібні речі.

Питання, яке залишається відкритим: наскільки подальша співпраця двох країн буде дійсно обумовлена «виконанням» Україною виставлених Качиньським історичних кондицій. І в чому, власне, ця обумовленість проявлятиметься на практиці. У відповідь на моє стандартне запитання у Варшаві, чи польська сторона заблокувала хоча б якийсь двосторонній проект під приводом «невирішення» історичних питань - лунало «ні». Так, деякі проекти не викликають ентузіазму у поляків (той же енергоміст Україна-ЄС), але це явно не через історичний діалог.
Це дає шанс на позитивний порядок денний і формування нового наративу з прицілом на майбутнє, а не минуле. З акцентом на конкретні проекти, зокрема інфраструктурні та енергетичні.

Швидше за все, для Польщі й надалі чутливим залишатиметься питання польської міжнародної суб'єктності. Маргіналізацію в Брюсселі польський уряд прагнутиме компенсувати за рахунок регіонального лідерства. Чи то в форматі проекту Тримор'я, чи в форматі «Вишеград плюс». Невипадковим є дует Польщі та Британії, яку в польському уряді дехто вже встиг охрестити головним стратегічним партнером. За деякою інформацією, візит Ващиковського та Джонсона до Києва був лише початком спільних зовнішньополітичних місій. Аналогічні візити плануються і в інші країни регіону, зокрема Молдову.

Очевидно, Польща й надалі шукатиме місця за столом переговорів щодо розв'язання конфлікту навколо України. Візит Ващиковського в цьому сенсі був черговою пробою ґрунту на цю тему. Не йдеться про заміну Нормандського формату чи Мінських домовленостей, але про паралельний трек, який би включав ще один переговорний майданчик і щодо Донбасу, і щодо Криму. Як варіант, це міг би бути, скажімо, формат усіх сусідів України включно з Білоруссю. Але, хоча питання доданої вартості такого формату залишається відкритим, Україні не варто відразу і тим паче демонстративно відкидати його з українсько-польського порядку денного.
Україна, в свою чергу, має не захоплюватись ідеями нових геополітичних проектів, а нарешті зробити пріоритетом питання українсько-польського кордону. Ситуація, в якій ми перебуваємо вже кілька років поспіль через інституційну неспроможність України витратити зарезервовані для нас ще попереднім польським урядом 100 мільйонів євро на прикордонну інфраструктуру, не може викликати нічого, крім сорому за український уряд.

З огляду на майбутній безвізовий режим потрібно далі ставити руба питання щодо збільшення принаймні вдвічі кількості прикордонних пунктів пропуску. Вісім пунктів на таку кількість перетинів кордону (понад 10 мільйонів минулого року) - катастрофічно мало. До прикладу, на німецько-польському кордоні до входження Польщі в Шенгенську зону таких було 48.
У Києві часто не усвідомлюють, наскільки зріс за останні роки рівень суспільних контактів між Україною та Польщею. Якщо реальна інтеграція України до ЄС все ще під питанням, то інтеграція українців до Польщі вже є очевидним фактом. У першу чергу, завдяки різкому росту кількості українських трудових мігрантів (близько мільйона дозволів на роботу за минулий рік) та українських студентів (наразі понад 30 тисяч). Однак, потрібно констатувати, що кількість контактів не переросла автоматично в нову якість українсько-польського партнерства. Результати соціологічних опитувань у Польщі, які останніми роками не тішать позитивним ставленням поляків до України - тривожний сигнал. Але ще тривожніший сигнал — більш негативне ставлення до українців польської молоді, аніж старшого покоління поляків. Сьогодні завдання номер 1 для України - зробити так, щоб українці перестали сприйматись як загроза в моноетнічному польському суспільстві, а натомість стали серйозним елементом «м'якої сили» України в Польщі, чого відверто бракує. Сьогодні є унікальний шанс розбудувати партнерство між Україною та Польщею не лише на рівні держав, а й на рівні суспільств. Головне, правильно ним скористатись.