Прокурори ідуть в інтернати

Сьогоднішнє, п’яте за ліком і останнє цього року засідання Громадської гуманітарної ради дало хороший привід, аби замислитись, чим насправді є і чим не є цей орган, створений, як вважається, з легкої руки секретаря цієї Ради, а заразом – заступниці глави Адміністрації Президента Ганни Герман.

Задум нібито був цілком непоганим. У діяльності Кабміна Віктора Януковича (не будемо ж ми називати наш уряд Кабміном Азарова, правда?) питання гуманітарної політики цілком прогнозовано мали відігравати друго- якщо не третьорядне значення. Та й призначений тоді профільним віце-прем’єром Володимир Семиноженко навряд чи міг всерйоз претендувати на роль ефективного лобіста вирішення усього надширокого спектру гуманітарних питань (зрештою, подальша кар’єра Володимира Петровича досить переконливо це довела). Відповідно, під крилом у Ганни Миколаївни за сприятливих обставин міг би сформуватися орган, який як мінімум взяв би на себе функції вироблення гуманітарної політики «України для людей», а як максимум – отримав би певні повноваження і для її реалізації.

І, слід визнати, у якійсь мірі здійснити цей задум вдалося. Гуманітарна рада переймається надзвичайно широким колом питань – від захисту об’єктів культурної спадщини до протидії зумисному перешкоджанню законній і професійній діяльності журналістів. На її засіданнях незмінно присутній глава держави, що автоматично піднімає їхній статус і не дає ігнорувати їх відповідним урядовцям і держчиновникам. На засіданнях Ради ніколи не буває суперечок між її рядовими членами, а напрацювання цього органу не викликають у жодного з них несприйняття – зрештою, не для того ж їх підбирали. Ніде правди діти – у протоколах засідань Ради можна знайти чимало цінного матеріалу для профільних міністрів, у рамках її роботи розроблено цілком прийнятну, за висновками експертів, концепцію Національної громадської телерадіокомпанії України.

Проте діяльність Гуманітарної ради можна оцінювати і з іншого боку. Чи буде хтось сперечатися з тим, що порядки денні її засідань формуються, виходячи з чиїхось чисто суб’єктивних критеріїв, не зачіпаючи при цьому питань, які несуть потенційну загрозу іміджу Януковича – мудрого миротворця? Що обговорення питань, винесених на засідання Ради, часто полягає просто у несистемному озвучуванні її учасниками своїх думок з даного приводу – все одно до підсумкового протоколу найпевніше потраплять лише ті пункти, які були включені до нього заздалегідь, ще до початку засідання? Що навіть найправильніші рекомендації, які таки потрапили до цих протоколів, ризикують залишитися виключно добрими побажаннями – у разі, якщо точка зору профільних міністрів розбігається з цими напрацюваннями? Зрештою, що Громадська гуманітарна рада надто вже часто скидається на підкреслення персонального впливу на Президента з боку Ганни Герман, яка таким чином лише утверджує свій імідж головного гуманітарія у таборі чинної влади?

Однак питання про те, потрібна насправді Україні Гуманітарна рада чи ні, могли б виникнути лише у тих людей, які не були присутніми на її сьогоднішньому засіданні. У тих, хто не чув щирого, відвертого, пронизливого виступу інваліда дитинства, випускника Дніпропетровського дитбудинку-інтернату Максима Мелецького. Про те, як адміністрації інтернатів загодовують і споюють делегації з санепідемстанції у той час, як їхні вихованці отримують у кращому разі цукерки, вкриті зеленою пліснявою. Про те, як Максимові листи з проханням про допомогу канцелярія одного з колишніх Президентів відфутболювала до прокуратури, а її працівники приїжджали до нього додому і погрожували: закрий, мовляв, рот, перестань писати скарги, бо буде гірше. Про гомосексуалізм, педофілію, навіть вбивства дітей, що трапляються в інтернатах. Про талановитих дітей, які не мають рук, зате малюють ротом, а ногами лагодять магнітофони. І про чиновників, які сміються таким, як Максим, в очі: мовляв, пережили Кучму, пережили Ющенка, що нам зробить Янукович?

Так, питання гуманітарної політики навряд чи займають чільні місця у списку життєвих і службових пріоритетів Віктора Януковича. Так, він може сплутати Північну Осетію з Південною чи обізвати Антона Чехова відомим поетом. Так, він навряд чи правильно назве автора хрестоматійної фрази про те, що цілий світ не вартий сльози дитини.

Але якщо за підсумками сьогоднішнього засідання таки буде створено спеціальну робочу групу при Генпрокуратурі, яка перевірить факти, викладені Максимом, якщо заслужену відповідальність понесуть кривдники беззахисних сиріт – а вираз обличчя Президента, коли він говорив, що до складу цієї групи буде включено і самого Максима, не залишав у цьому сумнівів, – то існування Громадської гуманітарної ради можна буде назвати виправданим, чим би вона не займалась до і після сьогоднішнього дня, та хто б і з якою метою її напрацюваннями не користався.