Гнати швидше не можна гальмувати

Вчора Юлія Тимошенко вперше назвала вголос прогнозовану дату завершення суду над собою. За її даними, влада поставила за мету помістити екс-главу уряду за грати до найближчого Дня Незалежності – тобто вже за три тижні.

Вірити цьому чи ні – питання третє. Лідерка БЮТ неодноразово давала підстави сумніватися у надійності своїх джерел, проте це повідомлення, погодьмося, надто вже схоже на правду.

Чому? В першу чергу тому, що від розгляду справи Тимошенко тхне. Назвати суддю Кіреєва об’єктивним та неупередженим служителем Феміди – складно. Швидкість, з якою захисникам Тимошенко пропонують ознайомлюватися з матеріалами її справи, не залишає ніяких сумнівів у тому, що справу не просто ведуть до завершення, її «женуть» туди стаханівськими темпами. «Масовка», яка невідомо звідки береться у залі суду перед початком чергового «процесуального дня», – нагадує про тактику, до якої свого часу вдавалася радянська влада під час процесів над дисидентами-«антисовєтчиками». Поведінка силовиків у стінах Печерського райсуду доводить, що цей будинок на Хрещатику, 44 – це територія, на якій вкрай вибірково діє законодавство про ЗМІ та про статус народного депутата. «Найпрозоріший у світі» судовий процес, у який його обіцяла перетворити влада, виявився закритим для трансляції, щойно стало зрозуміло, що цей серіал з судовим ухилом грає лише на збільшення рейтингу Юлії Володимирівні. Втім, про всі ці риси процесу над Тимошенко преса вже писала – нагадувати про них зайве. Тому повірити навіть у найгірші новини з Печерського суду дуже просто…

Але взагалі я про інше. Протягом усього часу спочатку розслідування, а потім і судового розгляду справи Тимошенко не вдавалося позбавитися від відчуття, що, постійно «розганяючи» її, опоненти екс-прем’єра ризикують якось перевищити швидкість, вирватися у своєму прагненні покінчити з опоненткою за межі здорового глузду.

Так було, коли на багатогодинні допити Юлію Тимошенко викликали щодня – заради того, аби відібрати у неї можливість зустрітися з прихильниками поза межами столиці. Так було, коли під час одного з візитів до Генпрокуратури її намагалися заарештувати – недругам екс-прем’єра надто вже не сподобалося, що брати участь у ток-шоу їй подобається значно більше, ніж спілкуватися зі слідчими. Так було, коли правопорушення, інкриміновані Тимошенко, кваліфікували за статтею Кримінального кодексу, санкція за якою не передбачає умовного ув’язнення – тобто коли влада обрізала собі можливості для відступу: виходить, її потрібно або садити або виправдовувати. Таке саме враження складається зараз: прагнучи запроторити свого головного опонента до в’язниці якнайшвидше, влада просто переходить всі межі пристойності.

З одного боку, владу можна зрозуміти: какой русский не любит быстрой езды? З іншого – чи замислюються ідеологи і виконавці процесу над Тимошенко про те, що станеться, коли вони таки доможуться свого? Відгримлять над Києвом святкові феєрверки з нагоди Дня Незалежності, відійде з горлянки смак шампанського, випитого напередодні з нагоди щасливого завершення процесу над «Нею», а сама Тимошенко зустріне перший ранок не десятикілометровою пробіжкою, а прогулянкою в сірому тюремному дворику. І що далі?

Сьогодні вони думають, що свято посадки Тимошенко продовжуватиметься для них мало не вічно. Що Захід повірить у безпристрасність українського правосуддя, яке не боїться садити за грати колишніх високопосадовців. Що – святе місце пустим не буває – нішу обезголовленої «Батьківщини» займуть інші, правильні, конструктивні опозиціонери, які звірятимуть свої заяви з прес-службою Адміністрації Президента. Що рейтинг Януковича та Партії регіонів нарешті почне зростати, а життя – покращуватися вже сьогодні.

І відганяють від себе навіть думки про те, що все може статися інакше. Що сила зневаги Заходу до українського правосуддя та української влади буде такою, що «ізоляція» буде надто м’яким словом, щоб окреслити нову зовнішньополітичну позицію Януковича. Що вже восени на кожному другому стовпі країни висітимуть чорно-білі плакатики «Весна переможе». Що соціологи не будуть виключати прізвище «Тимошенко» зі своїх опитувальників через те, що цифри навпроти нього будуть дедалі більшими, ніж навпроти слова «Янукович». Що уряду, який і так не особливо радував українців успіхами на економічній ниві, в якийсь момент доведеться розвести руками і констатувати поразку у боротьбі проти бідності населення, проти корупції та некомпетентності владоможців – зрештою, проти української об’єктивної реальності. Що для Президента (а, за чинною Конституцією, «перевести стрілки» на будь-який інший орган держвлади йому буде ну дууже важко) все може закінчитися несподівано швидко.

Чи можна бути настільки недалекоглядним, щоб не побачити цього? Чи може настільки засліпити очі прагнення помсти вчорашньому ворогу? Чи напівзабуте правило: добивати того, хто впав? Чи почуття страху?

Чи, може, насправді найясніші очі країни насправді закриті шорами, дбайливо одягненими на них найближчими соратниками? У паралельній реальності, у якій дорога до кожних нових петрівець, якою їздить «папамобіль» – краща за німецькі автобани, на кожній вулиці, по якій ступає нога «залізного господаря» дерева зелені, бордюри білі, а люди дякують за саме існування «кормчого», посадка Тимошенко років так на десять, причому, бажано, до якогось свята, справді може видаватися не такою вже й поганою ідеєю.

Але наївно думати, що цієї невідповідності двох реальностей не бачать ці самі вірні соратники з «команди професіоналів». І, не виключено, з нетерпінням чекають, коли ж ці реальності стикнуться з цілком прогнозованим результатом. Таємно пишучи тези своїх майбутніх промов: Янукович, мовляв, – Президент перехідного періоду, не витримав випробування владою, виявився не готовим до європейської якості менеджменту у владі…

Тому сьогодні нам не зайве було б замислитися: а для кого День Незалежності чи то пак перший день Тимошенко за гратами буде більшим святом?

Для Януковича, який у цей день, схоже, виконає одну з фундаментальних цілей свого президентства, про які ми, на жаль, не можемо прочитати ані у його виборчій програмі, ані на сайті глави держави?

Для поки неназваних соратників Президента, які радітимуть тому, наскільки швидко наближається до краху світоч, якого вони насправді вважають лише сходинкою до власного політичного Олімпу?

Чи для Тимошенко, яка вже один раз вийшла з в’язниці тріумфаторкою і, цілком можливо, розраховує це зробити вдруге – інших конструктивних ідей очолювана нею опозиція якось не пред’являє?

Чи все ж в останній момент «Перший» таки пригальмує?