Не НАТО, але й не ОДКБ

Признаюсь чесно: до переконаних євроатлантистів я не належу. Тому припинення нинішньою владою тотальної, часом недоречної, часом непрофесійної, часом просто смішної пропаганди ідей інтеграції до НАТО мене швидше обрадувало, ніж стало приводом для євроатлантичної жалоби.

Але ще з більшим скепсисом я ставлюсь до зближення України з задуманою в Кремлі альтернативою НАТО – Організацією Договору про колективну безпеку. Тому з цікавістю перечитав новини з конференції ОДКБ, яка днями відбулася у Києві.

Коли про необхідність розширення співпраці з цією організацією говорить Олександр Кузьмук, то це, в принципі, зрозуміло: за спиною чимало колег у його політичному таборі досі вважають його «натівцем», який перефарбувався. А з таким іміджем у крісло міністра оборони, яке розхиталося під Михайлом Єжелем, не потрапиш. Коли про те, що ОДКБ має спиратися на мережу інформаційно-пропагандистських пунктів, розгорнуту по всіх населених пунктах України, це теж можна виправдати, – дата місцевих виборів наближається, а з чимось йти до електорату, що сумує за пропагандистськими пунктами, Леоніду Івановичу треба.

Але коли про це починають розпинатися інші депутати, яких до числа «гарячих голів», ніколи віднести не можна було, то стає вже не до сміху. От візьмемо, наприклад, депутата Юрія Литвина з Блоку Володимира Литвина, який заявив: «Необхідно освітлювати діяльність ОДКБ так само, як раніше освітлювали натовські програми. Хоч це грубо, але правда: потрібно прочистити мізки населенню і дати зрозуміти, що ми хочемо, як ми хочемо і з ким».

Чим керувався Юрій Олексійович, роблячи цю заяву, нам невідомо. Але що цей діяч (який відслужив у армії 22 роки тому, а після того довго і наполегливо піднімав сільське господарство Дніпропетровщини та Кіровоградщини, стикаючись з буднями російської армії хіба що вечорами у серіалі «Солдати»), хоче, як він хоче, і з ким він хоче, я приблизно розумію.

Бо, на відміну від нього, я регулярно читаю пресу і інтернет-видання братньої держави, і маю уявлення про те, яке видовище з себе сьогодні представляє середньостатистична російська військова частина.

Останній приклад – новина триденної давності, в якій у досить звичній для подібних публікацій тональності розповідається, як в Калінінградській області засудили сімох рядових-строковиків Балтійського флоту (шестеро з них родом з Дагестану), які знущалися над 26 своїми товаришами по службі. Кульмінація сюжету – це коли вони примусили 15-ох матросів своїми тілами викласти на плацу слово «Кавказ».

Спочатку я збирався тут довго і нудно писати про боєздатність російської армії, яка вже котрий рік з незмінним успіхом провадить війну на Північному Кавказі. Про її солдатів, які в Грузії промишляли «тирінням» ложечок та унітазів. Про останній великий скандал у російській армії – призовники просто не доїжджали до місць служби, а їх розпанахані і абияк зашиті тіла з вирізаними внутрішніми органами повертали матерям у цинкових трунах. Зрештою, про бойовий дух російських вояків, який найкраще видно хоч би й з новин, подібних до тієї, що я процитував у попередньому абзаці.

Однак я не буду цього робити. Задам лише одне запитання: якими саме засобами для чищення Литвин збирається прочищати мізки громадянам України, аби вони всім серцем захотіли інтегруватися до організації, у якій першу скрипку грає російська армія у її нинішньому вигляді і стані? Бо якщо лише засобами впливу на свідомість, то Литвину варто терміново переходити в економічний блок уряду – там якраз шукають людей, які б змогли довести землякам, що підвищення тарифів та комун послуги і збільшення пенсійного віку – це якраз і є те беззастережне виконання обіцянок, те «жить стало лучше, жить стало веселей», заради якого обирали «команду професіоналів»…