Надання томосу Україні створить підстави для втрати влади Московської церкви в Білорусі

Суспільну увагу до проблеми набуття православною церквою в Україні статусу помісної перед усім привертають політики. Російські – бо православ’я для їхньої держави споконвіку становило собою інструмент зовнішньої експансії та поглинання прилеглих країн. Українські – бо російській експансії під приводом «єдиної віри» споконвіку ж доводилося опиратися.

Перетворення православ’я на неодмінну складову російської національної ідеї зробило російських великодержавних шовіністів, як з політичних, так і з церковних кіл, його заручниками. Причина у тому, що спроби закріпити за Росією місце провідної православної держави світу повсякчас наражаються на духовні, історичні та політичні обставини, що роблять такі намагання неможливими або й сміховинними.

Привласнюючи собі «Володимирове Хрещення» і навіть «Пророцтво Андрія Первозванного на схилах Дніпра, де згодом возсіяв Київ», російські «збирачі земель» панічно бояться втратити, ними ж створений ґрунт «давнього, апостольського походження» їхньої церкви, що неодмінно станеться, коли українська церква канонічно буде визнана окремішньою від російської.

Автокефальний статус української православної церкви означає для російської кардинальне зниження її власного статусу – як за давністю походження, так і за кількістю вірян. Всі претензії на провідну роль Московського патріархату у світовому православ’ї доведеться забути. Таке фіаско вибиває один із «несучих стовпів» російської національної ідеї. Відтак Кремль відчайдушно намагається зупинити процес надання Українському Православ’ю помісного статусу, що вже розпочатий Вселенським патріархом Варфоломієм.

Константинополь не мусить озиратися на Москву в «українському питанні»

У цьому зв’язку вельми важливим є повідомлення прес-служби Вселенського патріархату від 1 липня про межі територій канонічних юрисдикцій між Константинопольською та Московською церквами. Наголошуючи на тому, що Київська митрополія залишалася екзархатом Вселенської церкви, патріарх Варфоломій зазначає, що до її складу також входили єпархії на теренах Литви та Польщі. При цьому фактично йдеться і про землі сучасної Білорусі. Назва цієї країни не згадується у повідомленні з тієї причини, що станом на кінець ХVII сторіччя, коли Московський патріархат остаточно підпорядкував собі Київську митрополію, Білорусі як держави не існувало. Її сучасна територія входила до Великого Князівства Литовського, яке перебувало у складі Речі Посполитої. Так само, як і територія Правобережної України.

Отже, помісний статус Української Православної Церкви, щойно він буде визнаний, поставить під сумнів канонічність належності до Московського патріархату і території Білорусі. У такий спосіб відкривається шлях до створення, наразі суто канонічних, підстав для автокефалії Білоруського Православ’я.

Недвозначно повідомивши про перебування території України винятково під юрисдикцією Вселенської церкви, патріарх Варфоломій дав зрозуміти, перед усім патріарху РПЦ Кирилу, що має всі підстави визначати статус Української Православної Церкви, у той самий спосіб, як це було вчинено Константинопольським престолом раніше щодо низки нині помісних церков. Зокрема, Московської церкви у 1589 році.

У Москви був шанс домогтися канонічного унормування порядку надання автокефалії. Позаторік на Криті відбувся Всеправославний Собор, скликаний патріархом Варфоломієм. Тривала передсоборна робота давала змогу винести відповідні проекти документів на засідання Собору та прийняти авторитетні, а отже незаперечні та остаточні рішення стосовно процедури усамостійнення православних церков. Однак Московський патріарх Кирило спочатку докладав усіх зусиль для зриву підготовки проектів документів Собору, а потім до перенесення місця його проведення зі Стамбула до Санкт-Петербурга. Коли ж це не вдалося, і Собор призначили, хоч і не у давній столиці Константинопольських патріархів, але все ж на території юрисдикції Вселенської церкви – острові Крит, то РПЦ відмовилася брати участь у ньому. Не зважаючи на те, що склад її делегації вже був офіційно затверджений Синодом і оприлюднений.

До тієї делегації входили 25 архієреїв, 5 з яких представляли УПЦ (Московського патріархату) – глава УПЦ (МП) митрополит Київський Онуфрій, а також митрополити: Агафангел Одеський, Сєргій Тернопільський, Митрофан Луганський, Антоній Бориспільський.

Зрив участі РПЦ у роботі Собору призвів до того, що Україна виявилася знову відокремленою від світового православ’я московським бар’єром. Московська церква досі не визнала рішень Критського Собору, чим значною мірою вже поставила себе поза православним світом.

Незважаючи на це, нещодавно до Вселенського патріарха у Стамбул їздили московські митрополити з України, двоє з я яких – Агафангел Одеський і Антоній Бориспільський – були у складі делегації для участі у Критському Соборі. Чи ставили їм запитання про причини неучасті у Всеправославному Соборі та про підстави невизнання його ухвал, наразі невідомо.

Цей візит ніяк не міг відбутися без дозволу патріарха Московського. Неможливо бо звертатися до предстоятеля іншої церкви, якщо таке звернення не благословив предстоятель церкви, в лоні якої перебуває той, хто звертається.

Річ у тому, що для Вселенського патріархату та інших помісних і автономних православних церков з точки зору канонічного права не існує ніякої «Автономної, самоврядовної Української Православної Церкви Московського Патріархату». Є лише сукупність єпархій Московського патріархату на території держави Україна. Отже благословення глави «УПЦ» митрополита Онуфрія для цієї поїздки було недостатньо з точки зору традиції церковної дипломатії.

Таким чином візит отих 4 митрополитів до Царгорода з метою запобігти визнанню помісного статусу Українського Православ’я з усіх позицій виглядає як відчайдушна спроба Москви зберегти свій інструмент генерування конфронтації в Україні і водночас прибутків з неї.

Наскільки цей та інші демарші РПЦ виявляться зрештою успішними, побачимо згодом.

Екзистенційне питання вірян

Попри політичну активність довкола українського церковного питання, є один екзистенційний аспект, надважливий для кожної щиро віруючої православної людини. Річ у тому, що православне віровчення визначає можливість спасіння душі – вічне життя після смерті – для тих, «хто перебуває у лоні канонічної церкви». Незважаючи на те, що ця норма має безліч винятків і поточнень, більшість православних вірян зважають на неї як на головну у питанні належності до церкви.

Надання томосу про автокефалію Українського Православ’я фундаментально вирішує і питання його канонічності, а отже знімає тягар із сумління вірян.